Пережив клінічну смерть і знову рветься в бій: історія воїна [ Редагувати ]
Він отримав важке поранення, пережив клінічну смерть і знову рветься в бій. Наступна історія про воїна 104-ї бригади тероборони на позивний "Брут". Івану - 26. У перші дні повномасштабного вторгнення він став на захист України. Спочатку беріг білоруський кордон на рідній Рівненщині, а цьогоріч зі своїм батальйоном стримував ворога на Донеччині. Дивімося.
Осколок зайшов, виходить в голову. Оскільки була роздроблена частина черепної кістки, то мені поставили титановий імплант.
У голові цього кремезного чоловіка досі уламок з ворожої міни.
Іван, військовослужбовець ЗСУ
Він десь орієнтовно на три сантиметри вглибину так і лишився, і він неоперабельний в апріорі, тобто, якби його витягували, я б лишився інвалідом.
Іван розповідає: був непритомним три тижні. Лікарі витягали просто з того світу. Пережив клінічну смерть.
Іван, військовослужбовець ЗСУ:
У мене була зупинка дихання, тобто мене через те на ШВЛ поставили. Це від трахеостоми слід. Мене довго не могли стабілізувати.
А ось сам момент поранення, за словами чоловіка, назавжди закарбувався в пам'яті. То було цьогоріч 21-го січня поблизу села Григорівка на Донеччині.
Іван, військовослужбовець ЗСУ:
Почався обстріл. У нас там, виходить, два бліндажі поруч було. В один попав мінометний снаряд, ми почали витягувати звідти хлопців. Хлопці, на щастя, живі. Прилетіло в траншею, один з уламків потрапив мені в голову.
Урятував його, згадує Іван, бойовий шолом. Каже, одразу й не зрозумів, куди поцілило.
Я перший час обдивився себе аж вплоть до того, що аж під бронежилет руками заліз, подивився, чи не має критичної кровотечі, а потім мені з голови покапало на руку, і я зрозумів, що все-таки кровотеча є.
Єдине чого боявся, зізнається воїн, так це знепритомніти на полі бою. Бо побратими могли не витягнути, адже важить понад сотню кілограмів.
Іван, військовослужбовець ЗСУ:
Ми ще під мінометним обстрілом виходили звідти. На евакуацію нас забрали, виходить, на пікап погрузили, відвезли до точки евакуації. Там вже далі медики наді мною попрацювали, трохи обмотали голову в сітку.
Іван - військовослужбовець 104-ї окремої бригади тероборони. У перші дні повномасштабного став на захист України. Йому було 24. Отримав позивний "Брут". Майже два роки пильнував білоруський кордон на рідній Рівненщині, а цьогоріч зі своїм батальйоном стримував ворога на Донеччині.
Іван, військовослужбовець ЗСУ:
Вони з кулеметів працювали, потім АГС і вони запускали ВОГи, потім після цього всього починали працювати їхні міномети, "Гради" працювали й потім фпв-дрони вони запускали. У нас сусідня позиція, яка була, наприклад, бліндаж фпв-дрони розібрали. Хлопці чудом лишилися живі.
Нині Іван на реабілітації у Рівненському обласному госпіталі ветеранів війни. Медики кажуть: пацієнт - дуже мотивований, сам допомагає їм у лікуванні, бо старанно виконує усі настанови.
Ірина Каспришен, завідувач відділення фізичної та реабілітаційної медицини Рівненського обласного госпіталю ветеранів війни:
Іван працював трошки з фізичним терапевтом спочатку, потім в загальному залі працював сам, бо він дуже наполегливий, самостійний. Він почав тут ходити краще і в принципі покращилася координація.
Іван часто працює з психологом - важка травма далася взнаки.
Марія Родзяк, психолог:
Пацієнт має чітке усвідомлення, що з ним відбувається, які стани його турбують. В нього є запит, з чим він може прийти до кабінету психолога і проговорити ті чи інші наявні проблеми. Відновлення іде дуже добре я б сказала.
Іван родом з невеличкого села на Рівненщині. За фахом художник-реставратор. Зброю узяв до рук за покликом крові. Його прадід - Григорій Новак, він же "Гаєнко" - був сотенним УПА і загинув у бою із загонами НКВС. Тепер правнуку за честь продовжувати справу героїчного предка.
Іван, військовослужбовець ЗСУ:
Ця війна тягнеться не десять років, вона тягнеться набагато раніше, просто вона має певні перерви. От і все, і нам не можна програти. Мрія зараз у нас у всіх одна - це сильна незалежна Україна, вільна і соборна, не буду казати від Сяну по Кавказ, але ж хоча б до території 1991 року.
Щойно дозволять лікарі, Іван знову стане в стрій до побратимів. Вони зараз нищать окупантів на сході. Уже й бойову машину підрихтовує - їй теж дісталося від ворога.
Вона простріляна трохи. Десь видно кулі здалека ішли, тому що тут лягла боком, тут вона не пройшла. Ну то якось так. Бойовий кінь, одним словом.
Головне, що мотивує бійця - це його сім'я. В Івана за час повномасштабного вторгнення народилося двійко діток. Донечці уже рік, а синочку - лише місяць.
Я дуже сподіваюся, що мої діти виростуть достойними людьми, що вони не будуть так як ми воювати, що у них буде мирне небо над головою.
