Влада проводить евакуацію людей зі Слов'янська [ Редагувати ]

Помістити все життя у валізи та поїхати геть з рідного міста. Ситуація у прифронтових містах - залишається надскладною. На межі гуманітарної катастрофи, під постійними обстрілами - виїхати наважуються вже навіть ті, хто раніше категорично відмовлявся.

Куди їдуть люди? І де знаходять прихисток - дивіться далі.

Помістити все життя у дві валізи та покинути рідне місто. За кілька кілометрів від Слов'янська точаться запеклі бої, тож людям доводиться виїжджати. Звідси громадян евакуюють автобусами до залізниці, далі потягом у більш безпечні регіони України.

Лариса Мартинюк, жителька Слов'янська:

Чем меньше людей будет, тем лучше для ВСУ. Будет легче защищать город. Если люди боятся, лучше уехать. Мирным лучше уехать.

На власні очі бачити війну цим людям доводиться вдруге. У 2014 сюди вже приходили, так звані "спасатєлі" зі своїм "руським миром". Згодом місто вдалося відбити українським військовим. І як тільки, здавалось, життя жителів налагодилось, відбудувались, росіяни знову атакують. Сотні людей у Слов'янську вдруге залишилися без даху над головою, серед них й Ігор.

Ігор Шевченко, житель села Тетянівка:

Меня вывезли наши солдаты, потому что мой дом разбили - два прямых попадания. Как живы остались, я удивлен. Мы просто стояли рядом с домом и крыша когда разлеталась… Тогда бы, если бы мы стояли метров 10 от дома, то нас бы кирпичами й осколками положило, а так … мы стояли рядом со стеной, попадание - мы остались живы.

Наразі наші захисники тримають оборону міста. Росіянам не вдається взяти Слов'янськ штурмом, тож гатять по місту з неба.  Подібна ситуація в Лисичанську на Луганщині. Наблизитися до поселення армії рф не вдається, тож просто ракетами стирають його з лиця землі.

У Лисичанську досі залишаються люди. Бігти від війни багатьом нікуди, а шукати новий дім просто не мають сил.

А куда я уеду в 70 лет?

Юрій уже перестав реагувати на звуки вибухів, тут обстріли не зупиняються ні на мить.

Юрій Красніков, житель Лисичанська:

Стрельба каждый день, каждый день сгорает что-то: то дом, то квартира. А помогать некому.

Залишився в Лисичанську і Сергій. Нещодавно у будинок чоловіка росіяни влучили. Снаряд потрапив прямісінько у його ліжко. Попри це рідний дім Сергій вирішив не покидати.

Сергій Липко, житель Лисичанська:

У нас в стране всю жизнь работаешь на вот этот кусочек над головой и потом ехать куда то, где его не будет, именно своей, мы не хотим. Так очень много людей в этом городе, которые не повыезжали. Потому что на этот кусочек крыши ты работал всю свою жизнь.

Де ніде обвуглені шматки стін - це і все, що залишилось від домівки Івана. Хлопець встиг сховатися у погріб, коли снаряд влучив у його будинок. Івану всього 19 років. З Лисичанська він теж вирішив не виїжджати.

Іван Соснін, житель Лисичанська:

Мы здесь свои. Здесь все наши, как бы, мы здесь выросли, куда нам ехать? Та й денег все равно нету на долгое проживание, где-нибудь дальше, так что. Та й бабушку мы не бросим, бабушка еле ходит.

У цілковитій невизначеності, люди продовжують жити. Роблять те, що у довоєнні часи було звичним.

Вадим Швець, житель Лисичанська:

Без понятия, что будет завтра. Не в курсе даже, как будем жить. Огород посадили под обстрелами, растет пока. Правда, воды нету в городе. Таскаем воду со ставка, поливаем, что можно. Надеемся на лучшее конечно.

Надіються і вірять, як й кожен українець, у перемогу, у ЗСУ.