Захист на культурному фронті: інтервʼю з відомою українською художницею Алевтиною Кахідзе [ Редагувати ]

Захист на культурному фронті. Україна має відокремити власні історичні і культурні надбання від російської спадщини. У цьому переконана Алевтина Кахідзе, відома українська художниця, яка от уже 8 років поспіль займається просвітою західного світу і розповідає про те, що насправді відбувається на території країни. 

Наш журналіст, Даніїл Снісар, поспілкувався з мисткинею. 

- Добрий ранок! Даніїл. Приємно познайомитися. Що, можемо до вас пройти? - Так, звичайно. Це майже я зібралась вмирати і залишила відкритий лист людству. Не Росії. Не росіянам. Вони англійською не читають. Це про те, що нам, людям, треба роздивитися рослини. Якщо і говорити про пацифізм - це власне, до рослин. Це вони пацифісти на цій планеті. Вони не вбивають один одного миттєво, як ми, люди. Ну, я написала, а потім сусіди всі казали: «Алевтино! Що ти там написала?» Ми тут всі стали ближче, я скажу, хто залишилися. - А росіяни сюди заходили в село? - Ні, не дійшли. 5 кілометрів їм лишилося. Вот я їх чекала там.

Алевтина Кахідзе - всесвітньовідома українська художниця. Народилася в місті Жданівка Донецької області, звідки пререїхала до Києва у 1991 році, щоб здобути освіту художниці. В 2008-у Кахідзе разом з чоловіком відкрили приватну резиденцію для художників в селі Музичі. Зараз Алевтина цікавиться рослинами. Їх вважає одним із найкращих прикладів пацифізму на нашій планеті. А переконання проти виробництва зброї - є центральними в її практиці. 

Війна для Вас почалася 24 лютого, чи раніше? 

Ця війна для мене почалася ще в квітні 14-го. Коли моя мама почала дзвонити і говорити «що відбувається у Ждановці?» - це у 50 кілометрах від Донецька. Як зʼявляються блокпости. І коли 24 лютого я почала малювати і спілкуватися з пресою - це не було геть чимось таким дивним, тому що я працювала всі 8 років. 

Тоді ви почали, як я розумію, більш активно займатися таким пропагуванням українізації за кордоном? 

Я просто розповідала, що відбувається і цього було вже достатьно. Я розповідала, що відбувалося у Жданівці, з моєю мамою. Я апелювала к своєму досвіду. І на той час, я памʼятаю, в червні 14-го року мені доводилося доводити, що росія там присутня, ви уявляєте? Тоді навіть такі були розмови. 

Як тоді населення, ось там, у Жданівці було налаштовано? 

Ой, воно дуже по-різному було налаштоване. І, насправді, в тексті, який я створила "Клубніка Андріївна" - це нібито моя мама. Я описувала всіх її сусідів. Я знала кожного - хто що думав. Безперечно. Що сьогоднішня війна і та, яка була в 2014 - вони дуже різні. Все змінилося. Я б сказала, що це одна велика війна. Але частини різні.

А що їх відрізняє?

Тому що та війна була дуже невидима, невідкрита, гібридна. Мені на заході  потрібно було доводити, що там взагалі Росія. І Україна трохи програвала. Був Майдан, ми були зайняті. Памʼятаю, як складно було з мамою мені говорити про Майдан. Тобто, українцям треба було розповідати - що насправді відбувається. І усе це я маю в моєму велику тексті "Клубніка Андріївна". Усе це тривало до січня 2019 року, коли моя мама просто померла на блокпості так званої ДНР, коли переходила те, що ми називаємо нуль - лінію розмежування. 5 років вона жила цим окупованим життям, а я фіксувала. І вона не хотіла їхати і я почала поважати її рішення, вона казала "я нічого поганого не робила, чому я маю бігти". Коли все почалося тут, я вчинила саме так - я нікуди не поїхала. 

Володимир, чоловік Алевтини Кахідзе:

Бузова звідси - десь кілометрів пʼять. Вони зупинилися там. Село з першого дня… у когось була своя зброя. Ми з Алевтиною були тут всі 42 дні. Вона у подвалі. Вдень я чергував, там зробили блок пост. А вночі кожний вдома був - по вікнах дивилися. Що як. І зранку знову на чергування. Я не думав, що буде настільки. Настільки так нагло, настільки так жорстко.

Чи ви відразу зрозуміли, що все це серйозно і що Росія дійсно вторглася повномасштабно в Україну?

Я памʼятаю перші три дні, з 24-го - це дуже довгі дні. Вони як тиждень чи місяць були. Я не очікувала, я не здивувалася. Я вже встигла і навчилася розуміти дії Росії. Я дуже слідкувала до 24-го. Я думала, що буде війна в Донецькій та Луганській. Там постійно були нагнітання, що необхідно треба не шматки, а цілі області. Мати все. 

На вашу думку, яка основна мета Путіна, яку він переслідує? 

Через те, що РФ ще досі залишається Імперією. Це дуже стара річ. РФ не відмовилася від цієї політики. І це та річ,яка ще досі під питанням у західних політиків - їм складно в це повірити. Росія не так розпадалася, як інші імперії. Я памʼятаю і знаю, чим був Радянський Союз. Як людина мистецтва - я дуже процеси відчувала. Але моя власна деколонізація буле дуже складною. Тому що моя українська мова була вивчена. Я навчалася в російській школі. В 91-му році, на День шахтаря, до нас приїхала Іра Білик. І вона сказала, "Привіт Жданівка" в 91-му році. Я думала, що вперше почула назву свого міста українською. Це жах, правда? Я взагалі, навіть не чула це слово Жданівка. Завжди було Ждановка. 

Поруч я бачу щось повʼязанане з фізикою. Можете розказати, що це?

Художники - це ті люди, які думають як фізики, або її знають. Це, насправді, є нестабільна система. Це є тоталітарна система. Це є РФ. А це стабільна система. - Демократична система. Тоталітарна система - вона дуже вразлива. Це, ніби, як мʼяч можемо уявити. Якщо торкнутися - він, звісно, завалиться. Якщо тут такий мʼяч торкнутися, то ви ж розумієте, що він буде качатися. Але торкнутися треба так, щоб ця система порушилася. Це може бути, або ембарго на нафту. Або економіка рухне. Або фізична протидія їх збройним силам. Складно сказати. Але це, переконана я, - РФ. 

Після 2014-го року вам було важко розтлумачити західним країнам про те, що насправді тут відбувалося тут на Сході. Ця ситуація змінилася після 24 лютого, вам стало легше це робити? 

Вони, насправді, зрозуміли на заході - так, росія вторглася. Але зʼявилися інші виклики. Що не не росіяни, не велика держава. А ніби то Путін, якась одна людина. Що, наприклад, що це не якась не велика дія. Це дуже складно. На жаль, не існує дуже гарної літератури - що є російська імперія. Захід, насправді, не потерпав. Але знову ж, ми не можемо походитися, що щось може існувати без звʼязку іншим. Їм дуже хочеться вірити, що це на них не вплине. Вони люди дуже імпатичні. Але їм складно зрозуміти що насправді відбувається. Як взагалі таке могло статися. Хто ці люди. Вони їх не бачили. Вони бачили інтелектуалів із Росії. А тут раптом щось незрозуміле. А чому? Тому що россуспільство дуже розшароване. Моє спілкування на заході - це скоріш про культуру. І культура російська намагається сказати, що ми не маємо стосунку до агресії. Або ми все, що могли, зробили. Це не є дивним. Якщо згадати нацистську Германію - не відразу вбивці визнавали все одразу. І тут питання - як у нас це буде? 

Я їду дуже скоро в Косово. Це Бієнале. Я - єдина українська художниця. Моя ідея про те, що є інвазії, які є створили люди. А є ще інвазії - це рослинні. Люди стали дуже мобільними. Вони створили кораблі, літаки. І почали тягати рослини. І притягнув рослину в новий контекст - часто робили так, що вороги без цієї рослини потрапили. Наприклад, без якихось метеликів, які відкладають личинки на цьому листі і роблять цю рослину такою сильною. Тобто, потрапляючи в Україну, такі рослини - вони стали інвазійними, такими окупантами. От, це насправді, рослина - окупант. Але, не зовсім так. Тому що я ці росилини, які у нас теж є в Україні - я взяла в штаті Канзас. Там вона не інвазійна. А у нас вона інвазійна. І мій проект на цім маніфесті буде про те, що є інвацізії людські, які ми спостерігаємо. І ми це називаємо вторгненням. І от це Салідаго - він у нас називається золотарник. Всі сусіди просто ненавидять цю рослину і дуже правильно. Тому що вона домінує над місцевими видами. А це інший окупант. Це, насправді Ваточник - його так звуть. Але якщо точно - це Мілквід. І в нас він теж є інвазійною рослиною. А в штаті Техас, Канзас - він є просто героєм. Тому що всі метелики монархи існують завдяки цій рослині. 

Але вона була скасована простором мистецьким...

Вона не була скасована. Вона не була погоджена з самого початку. Цей простір сказав, що це занадто політично. І вони відмовили. Саме ця відмова - вона була доволі детально описана. Це показало, наскільки вони не розуміють, що це є правда. Занадта політичність - це правда. Це і є мистецтво, яке є в Україні. Іншим воно просто бути не може. Цей малюнок, власне, про мене. Це я у підвалі. З нашими двома алабаями. Це мій чоловік. Це мій чоловік у теробороні. І це те, що я говорю своїм західним колегам - що вони мені пропонують грошики, якими я не можу захиститися від збройної агресії Росії, І також вони мені пропонують бігти. Я теж відмовляюсь, через те, що це не є рішення для всіх. Не можна всю країну взяти і забрати - 40 мільйонів. Я їм про це говорю, от. 

У мене є блокнот. Де я все занотовую. Так, я віддаю гроші ЗСУ, деколи на біженців, деколи своїм друзям допомогаю. Деколи тваринам, деколи науковцям. От весь список. Але ЗСУ - це пріорітет. 

Це, виходить, з продажу малюнків відбувається?

Аукціон в Тейт - 13 тисяч фунтів. Це були два малюнки. На однім я стою в своїй майстерні і говорю, що хочу бути як рослина, яка нікуди би не бігла. А інший малюнок, насправді, про російську імперію, де три голови - одна про економіку, це той газ, який голова жере, а потім хоче мати ресурс, щоб нас збивати. Друга голова - це культура. І третя голова - це ідеологічна. Це про те, що багато росіян. Їм подобається, що вони такі великі. Що вони панують. І вони навіть не розуміють, що у 2022 році - це просто неприпустимо. 

Я вам дуже дякую за змістовну розмову. З вірою у нашу перемогу і з вірою у ЗСУ.