Переселенки з Дніпра знайшли прихисток в гірському селищі Селятин [ Редагувати ]

З міста-мільйонника в гірське село. Через постійні обстріли багатьом українцям довелося евакуюватися з рідних домівок. Наша наступна історія про двох переселенок з Дніпра. Їхній дружбі понад 20 років, подруги ніколи не бували в горах, але нині доля закинула їх у найвіддаленіший куточок Буковини.

Загалом вони подолали відстань у 1300 кілометрів і ось уже п'ять місяців обживаються у гірському селі Селятин. Як їм ідеться - дізналася Ольга Лучек.

Сімдесятирічна пані Олена з Дніпра. Там залишився дім, котрий ще батьки звели у далекому 1948 році. Там народилася сама жінка, її діти та онуки. Через повномасштабну війну - довелося виїхати. І ось вже п'ять місяців пенсіонерка живе у гірському Селятині. Пані Олена не падає духом і навіть тут, у горах, висадила квітник - такий, як залишився у Дніпрі.

Олена, переселенка з Дніпра:

Астричку ось цю висаджувала, оці майорчики, чорнобривчики я садила.

Жінка каже: тут наче на курорті, але хотілося б приїздити сюди лише на відпочинок. Проте довелося втікати від вибухів та небезпек.

Олена, переселенка з Дніпра:

Ноччю я спати не могла, одітою лягала. А де я ховалася, бомбосховища ж нема, в погреб думаю як бахне, то із погреба не винесеш, а в мене кладовка, і там постелила собі коврик маленький, стілець поставила і як тривога, беру Біблію сиджу і читаю.

У гірському селі пані Олена намагається відволікатися від гірких спогадів. Взялася активно допомагати господарям на городі, а ще вперше в житті заготовляла сіно для худоби.

Олена, переселенка з Дніпра:

Дали граблі й показали як його перевертать, сначала перевертали, вроді як не получалося, а потім привчилися, вийшло так гарно і мені ця робота подобається.

Роботи у селі вистачає. Господарі будинку тримають овець, двох корів, курей, мають і пасіку. Поміж справами жінка з подругою Світланою вивчає гори. Кажуть, не очікували такого прийому і таких краєвидів.

Світлана, переселенка з Дніпра:

Так казалося довго, їдем і їдем і кінця немає. Зустріли дуже добре. Люди отзивчиві, добрі.

Спершу Олені та Світлані було складно - через мовний бар'єр. Адже багатьох назв ніколи й не чули. За п'ять місяців і самі вже закидають гуцульськими слівцями, а ще занотовують діалектизми.

Дрова в піч класти - це ватерка, потом чємна це ж ну чемна, стайня це виявляється сарай, громадити - збирать сіно, сарака - це страждальна людина, біднесенька така.

Тим часом господиня - пані Наталя - готує вечерю. Родина велика, в ній ще й п'ятеро онуків, найменшій - півтора місяця.

Наталія, жителька села Селятин:

Молочко гріється. Є і сметанка, внучки дуже люблять, медочок, ягідки, врожай осінній зібрали.

Олена зі Світланою стали ще двома бабусями для цих дітей.

Наталія, жителька с. Селятин:

У нас навіть питання не стояло приймати чи не приймати, продуктами ми чим можемо стараємося забезпечувати, але за все дякувати Богу я вам скажу.

Сьогодні у меню справжній гуцульський банош з грибами.

Кладемо тут сметанки (внуки з печі ням-ням) і лишаємо, щоб воно закипало.

Ось так війна поріднила велике місто-мільйонник Дніпро і гірське село Селятин. Олена і Світлана вже запросили до себе в гості господарів - після перемоги.