Львівщина стала прихистком для сотні дітей-сиріт з Миколаївщини [ Редагувати ]

Львівщина стала прихистком для сотні дітей-сиріт з Миколаївщини. Малечу вивезли з окупованих територій та з-під обстрілів і облаштували в одному з реабілітаційних центрів. Там, вони зараз і навчаються, і живуть. Вікторія Балицька навідалася до закладу і розпитала дітей про що вони мріють.

Олександрі 13. До війни вона навчалася в санаторній школі на Миколаївщині. Її разом з іншими дітьми евакуювали на Львівщину ще в березні. Дівчинка взяла тоді з собою особисті речі та ведмедика Потапа. 

Олександра Бондаренко, евакуйована з Миколаївщини:

Коли ми були вдома, мені подарувала тітка. І оцей ведмедик це він залишився пам'ять. Зараз коли почалась війна, то зараз мені не вистачає тітки, дядька, і цей Медведик, коли його обіймаю чи просто беру його в руки, то є пам'ять, що тітка завжди біля мене.

У львівському реабілітаційному центрі Олександра перебуває з двома сестрами, але на Миколаївщині залишилося ще чимало родичів. 

Олександра Бондаренко, евакуйована з Миколаївщини:

Залишилась тітка, дядько, бабуся дідусь сестричка ще 1 маленька, і ще 3 брати.

Ярославу 9 років, він дитина з особливими потребами. На Львівщину приїхав у березні із спецшколи у Рациного. З самої евакуації пригадує лише дуже довгу дорогу. 

Ярослав, з Миколаївщини:

Поїздом, автобусом, маршруткою.

Але за що воюють українці та хто ворог - добре усвідомлює. І відображає це у малюнках. 

- Солдати. - А що вони роблять? - Ідуть, захищають нашу Україну. - Оцей будиночок жовто-блакитний - це Україна, так? - Так! Солдати, у них в руках автомати для того, щоб убивати росіян.

На Львівщині дітей оточили турботою. Їм організовують екскурсії та мандрівки. 

Ярослав, евакуйований з Миколаївщини:

Ми там на Говерлу піднімались, на Хом'як. Ну ми піднімались, потім ми зупинялись, перепочивали і потім пішли дальше.

Ірина Лукачук, заступниця директора навчально-реабілітаційного центру:

Втомлені. Вони приїхали дуже втомлені. Вони перших 2 дні просто спали. От але з часом діти і діти ми організували їм навчання, вони почали знайомитися, з ними працювали наші психологи.

А от у будні у дітлахів онлайн-навчання - уроки проводять їхні вчителі із миколаївських шкіл. 

Із дітьми завжди є хтось із миколаівских вихователів - вони приїздять на Львівщину по черзі. Зараз з ними Олена - відволікає вихованців від негативних думок, але всі все одно думають лише про одне. 

Олена Трибухіна, вихователька школи:

Мрії, щоб закінчилася війна. Щоб вони повернулися додому, щоб вони повернулися до школи, щоб вони зустрілися з своїми однокласниками, з батьками.

Діти сумують за домівками. Але поки що обіймають родичів лише у снах. 

Олександра Бондаренко, евакуйована з Миколаївщини:

Мені вчора снилося, що коли вже війна закінчилася, то ми поїхали додому. Спочатку ми поїхали в школу. А потім приїхала до нас тітка з моїми братами, з сестричкою. Вони приїхали забрали нас, а потім ми поїхали додому, ми там гралися з сестричкою, вона маленька сестричка, їй 10 місяців.

Ірина Лукачук, заступниця директора навчально-реабілітаційного центру:

Хочеться додому, вони десь там переглядають разом якісь новини, щось там передивляються, розумієте, ну серце їхня належить їхньому дому. 

Оптимізму додає те, що потрохи діти повертаються на рідну Миколаївщину. Вже поїхали до Вознесенська. Решта з нетерпінням очікують зустрічі з рідними.