На Буковину продовжують евакуйовуватись люди з Донеччини [ Редагувати ]
Буковина продовжує приймати переселенців. Наразі у Чернівецькій області їх майже 80 тисяч. Людям надають безкоштовне соціальне житло та створюють умови для проживання. Ольга Лучек побувала в одному з прихистків, куди нещодавно евакуювалися жителі Покровського району Донеччини.
Він скільки мучився в дорозі.
Почати життя з нуля Алла та Владислав наважилися місяць тому. Вони з міста Гірник Покровського району Донецької області. Два тижні зі своїм котом добиралися до Чернівців. У день прибуття дізналися, що їхнє місто вже окуповане.
Алла, переселенка:
Уже ні світла, ні води, ми так прожили три місяці, але тоді ще якось возили з Курахового, а потім все, перестали.
Алла зізнається: повністю залишилися без будь-яких засобів для існування.
Алла, переселенка:
У нас коштів взагалі немає, от на хліб і то навіть немає грошей.
У сусідній кімнаті мешкає Віолетта з Мелітопольського району Запорізької області. Жінка вже тривалий час у пошуку роботи. На Буковину з 10-річним сином евакуювалася ще у 2022-му.
Віолетта, переселенка:
З виплатами трошки важкувато, але якось тримаємося, бо іншого варіанту якось немає і з роботою важкувато, тому що багато переселенців, багато роботи зайнято, так особливо роботи не знайдеш.
Наразі тут проживають 65 тимчасово переміщених осіб. Чимало - з окупованих територій, у багатьох зруйновані будинки. На п’ятому поверсі гуртожитку капітально відремонтували 30 кімнат - облаштували кухню, душову, кімнату відпочинку та дитячу ігрову кімнату.
Марина Василик, в.о. директора вищого професійного училища № 24 м. Заставна:
Всі вони прибули зі сходу України, до того часу, як прибули до нас новоприбулі, це 19 людей, у нас мешкало 46 мешканців, це люди із Донецької, Херсонської та Запорізької областей. Всі вони були дуже збентежені, коли приїхали до нас, ми намагалися якось їх максимально заспокоїти для того, щоб вони відчували себе у безпеці.
Микола та Галина - енергетики. У парі 50 років. Зараз поспішають на огляд до лікаря, через стрес здоров’я значно погіршилося. Людям з однією валізою довелося тікати з рідного Сєвєродонецька, що на Луганщині. Окупанти щодня гатять по тамтешніх селах, все стирають з лиця землі. Тож емоції беруть верх.
Галина, переселенка:
Горіло все, нашу зразу машину розбили всю, вікна повилітали, все на дирках, розстроївся зразу Микола, я кажу, ну, нічого, головне, ми живі залишилися.
У гуртожитку сім’я мешкає 2 з половиною роки. Ніби й звикли до нових умов сьогодення, але, кажуть, серце постійно рветься до рідного дому.
Галина, переселенка:
Важко, звичайно, але дякуємо, нас тут гарно прийняли, люди тут дуже гарні, наш хлопчик воює, уже прислав нам медаль учасника бойових дій, слава Богу.
У самому прихистку переселенці вже як одна сім'я, готові підтримати в будь-яку хвилину.
Віолетта, переселенка:
Ми вже сміємося між собою, коли війна закінчиться як же ж ми будемо далі, вже звикли одне до одного, допомагаємо одне одному, чи з дітками посидіть, збігать кудись, один одного підтримуємо в цьому плані.
Та попри все, кожен тут мріє, щоб ворог відступив з української землі, а всі сім’ї знову були разом.
Анна, переселенка:
Дай Боже, щоб звільнили, хочеться дуже сильно додому, до своїх, майже вся моя сім’я там на окупованій території залишилася. Важко, коли ти тут одна, а там всі.
А поки що люди облаштовуються на новому місці та чекають хороших новин.
