Війна великим планом [ Редагувати ]

Спекотний близькосхідний ранок 14 серпня уперше видався спокійним. Стволи могутніх "Томатів", 155-міліметрових самоходок байдуже дивилися у біле небо. А там не чутно різкого шипіння ракет, що зазвичай цієї години летіли з того боку. З позицій "Хезболли". Війну закінчено. Кожна зі сторін вважає 14 серпня днем своєї перемоги. Але люди, які повертаються у свої оселі на півдні Лівану і на півночі Ізраїлю, розуміють, що немає ніякої перемоги. Жодна зі сторін не отримала за тридцять чотири дні бойових дій те, що хотіла отримати. Тоді заради чого загинули півтори тисячі людей по обидва боки ізраїльсько-ліванського кордону?

Кривавий місяць близькосхідної війни почався з провокації. Як, утім, й інші війни сучасності. 12 липня два ізраїльських джипи патрулювали кордон із Ліваном. Звичайне патрулювання відбувається таким чином, що обидві машини перебувають у межах прямої видимості. Але сталося так, що перше авто зникло за пагорбом. І в цей час пролунали постріли із гранатомета. Головний джип розвернувся назад і помчався на звук пострілів. За кілька хвилин ізраїльські солдати побачили, що їхню машину підбито. А в ній - сліди крові. І жодної людини.

Армійці відразу вирішили відправити на ліванську територію спецназ під прикриттям танка. Тільки-но "Меркава" подолав перші чотириста метрів чужої території, пролунав вибух фугасу. Саме під днищем танка. Екіпаж броньованого монстра було знищено, а спецназ відтіснили убік Ізраїлю бойовики "Хезболли".

Вони точно розрахували, що ізраїльтяни пошлють експедицію шукати полонених. І знали, якою стежкою-доріжкою вирушить ізраїльська техніка. Але в такому випадку, відчайдушні хлопці з "Партії Бога" не могли не здогадуватися, якою буде відповідь розлютованих сусідів.

Другого дня після провокації ізраїльтяни скинули бомби на злітну смугу міжнародного аеропорту в Бейруті. Третього - завдали удару по об'єктах "Хезболли" у Долині Бекаа. Стало зрозуміло, що сутичка перетворюється на війну. Причому дивну війну, в якій одна держава воює з окремо узятою політичною партією іншої держави. Але не так усе просто.

"Хезболла" це не просто партія. Це система, яка пустила коріння глибоко крізь усі шари мусульманського суспільства. Зараз, під час війни, вона почала замінювати собою традиційно слабкі державні структури Лівану.

Ізраїльтяни вважали, що завдаючи ударів по бойовиках, вони допомагають ліванському уряду зміцнити свою владу. Але цього не сталося. Рух "Хезболла" змусив Ізраїль діяти за сценарієм, який, схоже, писали у штаб-квартирі організації, у Дахі, шиїтському районі Бейрута.

Перед початком бомбардувань ізраїльська розвідка знала, що своєму розпорядженні "Хезболла" має приблизно п'ятсот ракет середньої дальності "Фаджр-3" і "Фаджр-5", а також кілька десятків ракет більшої дальності "Зільзай". І ці "Зільзаї", здатні долати відстань до 200 кілометрів і можуть досягти Тель-Авіва і тим паче Хайфи. Також у "Хизболли" є приблизно дванадцять тисяч ракет меншої дальності. Під час конфлікту більше трьох тисяч їх було випущено по Ізраїлю.

Основні мішені "Хезболли" - міста уздовж північного кордону Ізраїлю - Метула, Кирьят-Шмона, Цфат. У Цфаті впали понад десять ракет, однак жертви мінімальні. І це диво, кажуть городяни.

У лікарні міста дивитися на вирву від ракети водять усіх бажаючих. 50 сантиметрів у діаметрі і стільки ж у глиб. Однак наслідки обстрілу могли б бути серйознішими: усього в кількох метрах від вирви знаходяться балони з рідким киснем. "Катюша" влучила у дах і прошила систему кондиціонування, де розлився фреон. Упала на землю, так і не вибухнувши. Водій Василь Чапаєв у цей час саме отримував вантаж. Колишній військовий льотчик із Запоріжжя говорить: справа не у везінні, а в самому снаряді.

Василь Чапаєв, водій: "А эта из маленьких - 80-120-миллиметровая. И она взорвалась на крыше - крышу не пробила насквозь, чтобы взорвалась. Метров 15 от нашей крыши, где мы грузились... И все".

Щодня реактивні ракети сипалися на Кирьят-Шмона. Місто наче вимерло. Більшість із тих, хто зостався, перебралися у бомбосховища. На вулицях залишалися лише сповнені напускної бравади обивателі та рятувальники. Чергова ракета впала у центрі міста. Виникла пожежа і вибухова хвиля вибила шибки у сусідніх будинках.

Давид Каррас, очевидець: "Я першим побачив і прибіг подивитися, чи не потрібна кому-небудь моя допомога".

Допомога не потрібна. Поранених - їх було всього двоє, - досить швидко відвезли до госпіталю. В асфальті залишилася паруюча діра, у сусідніх будинках - дрібні мітки від шрапнелі. Усе це пізніше залатають, ну а поки обивателі показуватимуть діру приїжджим і нагадуватимуть - "Бачите, у нас була війна".

Залізничне депо у Хайфі. Тут загинуло вісім чоловік. Місто розташоване досить далеко від кордону з Ліваном, і його жителі були впевнені, що їм ніщо не загрожує. Вони помилялися. Вісім родин одного дня відправили на роботу своїх годувальників і більше ніколи не бачили їх живими. Отакий вигляд має смертоносне начиння ракети.

Олександр Маранц: "Это стальные шарики, говорят, что в одной ракете их до 40-ка тысяч, разлетаются эти шарики до 800 метров, пробивают сталь. Вот такое вот щадящее оружие массового поражения. Эти шарики привез мой тесть, он работает рядом с тем депо, где погибли восемь человек. Их завод засяпан этими шариками. Вот такие вот сувениры с войны. Дарю".

Утім, з іншого боку таких сувенірів ще більше. Ізраїльське телебачення не показувало кадри загиблих ліванців. Ізраїльтянам цілком вистачало своїх жертв. Це ми дивилися.

Це Бейрут. Місто, що завжди мало славу найвільнішого з близькосхідних і водночас найнебезпечнішого. Я люблю це місто. Я люблю його пряні аромати і середземноморський ритм життя. Я люблю його навіть тоді, коли цей ритм змінюється, а життя стає дешевшим від револьверної гільзи. Але я лише повертаюсь сюди, ненадовго, на відміну від тих, хто залишається тут назавжди.

Район Дахі - це чверть Бейрута. І добра половина його населення. Так було до війни. Жили тут, в основному, шиїти - найбідніша частина мусульманського суспільства. У районі розташовані офіси різноманітних ісламських партій та організацій. "Хезболла" мала тут кілька представництв, прес-службу і запасний апаратно-студійний комплекс телекомпаній "Нур" і "Манар".

Дахі стали бомбити на третій день війни. Ізраїль звинуватив "Хезболлу" в тому, що ісламісти ховають свою військову інфраструктуру в густонаселених житлових кварталах. До певної міри так воно і було. Але лише до певної міри. Жителі Дахі розплачувалися за те, що майже поголовно підтримували "Партію Бога" - так з арабської перекладається "Хезболла".

Госпіталь "Аль-Захра" на кордоні шиїтського сектора. Сюди щодня протягом тридцатиденної війни привозили поранених. І не тільки з Бейрута. Жінок, чоловіків, дітей. Ця жінка ледь не опинилася в епіцентрі вибуху разом зі своєю старою матір'ю. Мати потрапила на лікарняне ліжко. Дочка стала відданою прихильницею "Хезболли": "Хай вони будуть прокляті, ці ізраїльтяни. Але їм ще відплатиться. Бо на небі є Аллах, а на землі "Хезболла"".

Медсестра поспішає на перев'язку в 225-ю палату. Тут лежать біженки з Бінт-Джбейль. За це місто бій точився 20 днів. Чотирнадцятилітня Гадир Шайту стала відомою, коли її фотографія потрапила до всіх ліванських газет. Вона була з тих, хто вцілів у автобусі з біженцями, які залишали Бінт-Джбейль, оплот "Партії Бога" на півдні Лівану. Разом із нею намагалися утекти ще сімнадцять людей.

Гадир Шайту, жителька Бінт-Джбейль: "Повз нас проїжджали машини ООН. Ми просили їх забрати нас, але вони відмовилися. Зупинилися, сфотографували, а потім поїхали далі".

Коли у госпіталь привезли поранених з автобуса, лікарі до останнього боролися за їхні життя. І таки побороли смерть. Наваль Харса, старший лікар травматології, вважає, що поранення мають характер хімічних опіків.

Наваль Харса, лікар-травматолог: "У дівчини та її родичів на тілі безліч точкових ран. Але відразу не видно, наскільки вони великі. Речовина входила в тіло і випалювало плоть зсередини. У декого з поранених, до того ж, великі опіки легенів".

Ізраїль застосовував проти нас фосфорні боєприпаси, говорять ліванці. І збираються довести це в міжнародному суді. Навіть якщо суд стане на бік потерпілих, це, швидше за все, нічого не вирішить - війну закінчено.

Боєприпаси з білим фосфором формально з числа запалювальних. Але є і побічний ефект. Даний вид зброї заборонений до використання розпорядженнями Державного департаменту США і міжнародними конвенціями. Вибухаючи, фосфорна бомба утворює хмару радіусом 150 метрів, при цьому усі, хто перебуває в її межах, гинуть.

Про боєприпаси краще запитати у тих, хто ними стріляє, ніж у тих, хто віддає наказ відкрити вогонь.

Андрій Цаплієнко: "Многие СМИ и западные в том числе говорят, что Израиль использует химическое оружие против Хезбалла. Правда?"

Леонід Гринберг, сержант: "Нет, это неправда. Мы этими не пользуемся снарядами. Мы стреляем обычными снарядами, осветительными, фосфорных снарядов у нас нет на сколько мне известно". "Без особого желания конечно мы не хотели в эту войну влазить, нам ее навязали. У всех нас есть семьи, у меня самого есть двое детей, которые меня ждут и больше всего хочется закончить это, как можно скорей".

По той бік лінії вогню десятки тисяч людей, які теж хочуть повернутися додому. Але тепер у них немає дому. Табір біженців у бейрутському парку Санайя офіційно не контролюється "Партією Бога". Але тут її вплив відчувається на кожному кроці. З кожною новою ізраїльською бомбою зростали ліванські втрати, але і число прихильників "Хезболли" теж зростало.

Касим Мараки, рибалка: "Я прийшов сюди пішки. Ніхто нам не допомагав, добиралися до Бейрута самі. Тут нас годує, напуває і вдягає "Хезболла".

Сарджун Кантар, волонтер: "Я не член "Хезболли", я просто доброволець. І таких, як я, тут дванадцятеро. Ми допомагаємо розподіляти допомогу. Але я скажу - ми переможемо у цій війні разом із Хезболлою".

Серед волонтерів є навіть діти. Вони непогано виконують функції менеджерів. Хади Вахби, волонтер: "Щоб я сказав ізраїльським дітям? Миру їм, щоб не було війни. І щоб вони зрозуміли, тут ми робимо хорошу справу".

Ізраїльські діти збирають осколки від ракет "Хезболли" і бавляться ними, мов іграшками. Тут, у бомбосховищі, грають у війну, яка триває нагорі.

А. Ц.: "Сколько лет вашим детям?"
Олександр Маранц, конструктор: "Моему сыну 4 года".
А. Ц.: "С ним Вы говорите о войне?"

Олександр Маранц: "Нет, с ним я пока не говорю о войне. Хотя смешно и грустно, они неделю жили в центре страны, я их отвозил в центр страны, чтобы отдохнуть. И вот я гуляю с ним вечером и просто проезжает полиция, он подбегает ко мне и кричит: "Папа, побежали в убежище - сирена". Хотя, он не оценивает всю серьезность ситуации. Он знает, если сирена, то надо бежать в убежище, мы ему говорим, что это учения, и надо куда-то прятаться. И когда мы куда-то едем, то он спрашивает, а сегодня сирены будут?"

Війна - це ненормальний стан для будь-якої людини. Але часом люди звикають до війни. Звикають до того, що поруч із твоїм будинком - розбитий вщент будинок твого сусіда, а для того, щоб дістатися центру міста, треба об'їхати численні завалі. Протягом одного-двох тижнів діти звикають до того, що засинають під гуркіт літаків та вибухи бомб. "Чуєш, бомблять аеропорт," - каже чоловік дружині, навіть не виходячи з будинку. Навіщо? - і за звуком можна визначити відстань.

Але є в Бейруті місця, де наче і не було війни. За п'ятнадцять кілометрів від Південного Бейрута, у горах, - район місцевих товстосумів. Тут працюють казино, сяють вогнями готелі, у ресторанах не поменшало клієнтів. Про війну нагадують лише новини з телеекранів.

Сабина, студентка: "Дуже багато моїх друзів загинуло, Бейрут продовжують бомбити. Я думаю, що незабаром увесь цей жах припиниться".

Жах не відчувається тут. Тут жити цілком безпечно. Хоча високоточні бомби теж бувають сліпі. На початку серпня ізраїльтяни почали бомбити низку мостів на головній трасі, що веде з Бейрута на північ.

Дорога проходить через традиційно заможні християнські райони. Ізраїльтяни бомбили її на світанку, намагаючись мінімізувати кількість жертв серед місцевого населення. Але жертви були. У цій машині їхали люди.

Вони згоріли заживо, коли авто опинилося на мосту. А ця людина, на ім'я Джордж, вийшла покурити і пройтися убік мосту Фідар, саме тоді, коли літак заходив на ціль. Тепер у нейтральних серцях близьких Джорджа з'явилося місце для ненависті.

З кожним зруйнованим мостом - так сподіваються ізраїльтяни, - зменшується потік зброї, що йде через сусідні країни. Але, готуючись до цієї війни, Хезболла подумала над тим, щоб спрямувати його в альтернативне русло.

Якби не спалені танки "Меркава" на півдні - літаки не стали б руйнувати мости на півночі. "Меркава" один із найвдаліших проектів танків за всю історію світової бронетехніки. Він витримує влучення снаряду від РПГ-7. Його багатошарову броню можна успішно пропалити російським РПГ-29 або його французьким побратимом - обидва заборонені до продажу. Але ізраїльські розвідники на сторінках газети "Гаарец" обвинувачують країни-виробники у порушенні ембарго. Утім, досі, демонструючи захоплені в Південному Лівані сховища, ізраїльтяни не змогли надати жодного зі зразків подібної зброї.

А. Ц.: "Ракеты, с которыми вы сталкиваетесь, это ракеты фабричного, промышленного производства или же самоделки, старого производства?

Аві Берман, начальник відділу міжнародних зв'язків служби тилу Сил Оборони Ізраїлю: "Не самоделки. На юге террор ХАМАСа, который обстреливает с газы наши города, которые находятся на южной стороне, они самоделки, но тут мы перед нами стоят настоящие ракеты, которые в общем называются Катюши, но они разных видов, это не только ракеты, но и минометные снаряды разных видов назначения и производства. Есть российские, есть китайские, есть иранские. Кто может продает, кто хочет покупает, идет через разные каналы, попадает в руки Хезбаллы, обстреливают мирных жителей северной части страны".

Війни на Близькому Сході перетікають одна в одну, і складно часом визначити, де війна закінчується і де починається інша. У випадку з Ліваном саме так і сталося. Строката етнічна мозаїка Лівану має різні відтінки християнства і мусульманства. Довгий час вони існували в тендітній рівновазі сил та інтересів. Але навесні 1975 року рівновагу було порушено - на довгі десятки років.

Тут, у Лівані, за останні тридцять років лише п'ять були відносно мирними. Те, що сталося тут, на цьому місці, надовго перетворило країну на зону бойових дій. А сталося от що. Тут, вулицею Марун-Марун, їхав автобус з палестинцями. Він доїхав до перехрестя з вулицею П'єра Жмайєля. Він почав повертати ліворуч, і раптом його заблокували машини з християнами-фалангістами. Вони почали розстрілювати автобус. З пасажирів не вцілив ніхто. А назавтра вже була війна.

Вона тривала з 1975 по 1992 рік - офіційно. У сімнадцятирічну трагічну п'єсу ліванського народу двічі впліталася ізраїльська сюжетна лінія. У вісімдесят другому, коли ізраїльтяни ввели свої війська у Бейрут, після чого праві християни за мовчазної згоди Арієля Шарона, що командував ізраїльською армією, дочиста вирізували палестинців у таборах Сабра і Шатила. А десять років потому ЦАХАЛ уперше спробував убезпечити Ізраїль від ракетних обстрілів "Хезболлі" і окупував південь Лівану. Відтоді між християнами та мусульманами постійно кровоточить рана взаємної ворожості.

Одним із головних союзників ізраїльтян тоді був генерал Мішель Аун. Його невелика християнська армія успішно воювала проти сирійського вторгнення та проти шиїтів. Генерал із тих, хто творив історію Близького Сходу. А схід - справа тонка. Тут швидко змінюється не лише погода, але й розміщення політичних сил. За три місяці до війни партія генерала Ауна створила політичний альянс зі своїм затятим ворогом - "Хезболлою".

Ще на самому початку війни генерал Мішель Аун, погодившись побачитися з нами, сказав фразу, яку я запам'ятав надовго. Генерал спокійно пив чай на своїй віллі, а за 15 кілометрів від місця нашої зустрічі ізраїльтяни бомбили аеропорт. Генерал спроквола мовив.

Мішель Аун, генерал: "Ізраїльтяни - як сильний спринтер з коротким диханням. Сил багато, але далеко не втече. Цього дихання вистачить на два тижні бомбувань. Потім переговори. Ну, хай місяць, але потім усе одно доведеться домовлятися. Чи не краще це зробити відразу, не убиваючи один одного?"

У травні 2000-го року ізраїльські війська залишили Південний Ліван. Тут вони знаходилися протягом вісімнадцяти років. Вакуум влади, що утворився, відразу заповнили прихильники "Партії Бога". Вони зруйнували символи ізраїльського перебування, а заодно відкрили дві в'язниці, де утримувалися і бойовики, і політв'язні, і просто кримінальники. Свободу отримали усі.

За час цієї свободи лідер Хезболли шейх Хасан Насралла зумів створити цілу армію із п'ятдесяти тисяч душ. Із них десять - добре навчені бійці, готові до здійснення наступальних і оборонних операцій. На озброєнні в бойового крила "Хезболла" були не тільки автомати і вибухівка. А ще й - 18 тисяч реактивних ракет. З таким арсеналом війна була неминуча. За кілька років військової кампанії дев'яностих у Лівані, яка мала назву "Грона гніву", ізраїльтяни випустили по країні майже 30000 снарядів.

За кілька тижнів операції проти "Хезболли" - майже втричі більше. Крім того, бойовиків атакували за допомогою ракет земля-земля, корабельних снарядів та літаків. Результати атак знає увесь світ. Після ударів в очах рятувальників стояли сльози, а столяри нашвидкоруч збивали домовини різних розмірів. Щораз ЦАХАЛ заявляв про те, що Хезболла веде вогонь з густонаселених районів, ховаючись за мирним населенням.

Ці дві жінки з міста Тир. Вони сестри. В обох чоловіки ліванці. Одна - галеристка, інша - учитель танців. Але немає тепер у Тирі ні галереї з картинами, ні танцювального класу. Сестри біжать в Україну. І везуть туди свої родини.

Олена Шамсутдін, мешканка Тиру: "В больницах Тира очень много, раненых безумное колличество и детей по кусочкам. Ручка, ножка, головка, пол туловища. Не всегда удается составить труп вместе. А за что должны гибнуть дети, которые не имеют никакого отношения ни к политике, ну ни к чему".

З іншого боку чимало цілком симпатичних людей. Чимало і російськомовних. Вони вважають, що чесно виконують свою присягу і захищають Батьківщину від екстремістів. Заганяючи снаряд у гармату, вони не бачать супротивника. Сприймають його віртуально. Вони не воюють з жінками та дітьми, розмовляють російською ізраїльські солдати.

Андрій Цаплієнко: "Какие-то меры безопасности используте?

Семен Мушаїлов, старший сержант: "Видите. здесь открытая местность, в танки прячемся, железо.

Андрій Цаплієнко: "А почему бронижелетов не носите?

Семен Мушаїлов, старший сержант: "Ну, бронежилеты для нас не удобно для работы самой. Невозможно будет работать, 12 килограмм жилета, высохнет от жары. Приходится работать так. Скажем так, там есть ребята, которым помогать надо. Мы делаем свою работу, как и они делают свою работу. Мы только каждый день молимся, чтобы меньше наших ребят было погибших. Каждый делает свою работу: они свою, мы - свою. Бывает мы отдыхаем, бывает стреляем без остановки".

Андрій Цаплієнко: "Отношение к арабам?

Семен Мушаїлов, старший сержант: "У меня двое приятелей арабы".

Сеймур Херш, лауреат пулітцерівської премії, вважає, що план завдавати бомбових ударів існував задовго до атаки "Хезболли". Американський консультант зі зв'язків з Ізраїлем, говорить журналіст, розповів йому, що рішення про силову акцію стало неминучим за кілька тижнів до викрадення солдатів, після того як наприкінці весни - на початку літа група радіоперехоплення ЦАХАЛ, відома під назвою З'єднання 8200, перехопила розмову між шейхом Насраллою та Халедом Машаалем, лідером ХАМАС, про координацію дій на півночі та півдні Ізраїлю. Те, що Єрусалим мав план відповіді, непрямим чином підтверджує той факт, що операція Ізраїлю в Лівані є віддзеркаленням операції НАТО в Косово. Таке враження здалеку.

З ізраїльського боку війна виглядає дещо інакше, принаймні тут, на позиції 411. Вона на перший погляд нагадує виїзд на природу справжньої чоловічої компанії. Хлопці відверті, щирі, гостинні до чужинців, тобто нас. Але вони добре знають, що позиції "Хезболла" від їх на відстані мінометної міни. Знають не з розвідданих, а з власного досвіду.

Рекети Хезболли падали на позицію шість разів. Вперше вони долітали до верхівки пагорба. Іншого разу ліванські навідники виявилися більш точними. Завдяки щасливому випадку реактивні снаряди не влучили в 155-міліметрові боєприпаси. Їх тут багато. Позицію розсекретили, але командування вирішило не змінювати її розташування. Кожний з Томатів за місяць випустив від однієї до двох тисяч снарядів по Лівану. Як тільки артилеристи одержують наказ, натруджені руки хапаються за смертоносні болванки і заганяють їх у ствол. Детонація, постріл - і снаряд, обпалюючи розрізаним розігрітим повітрям, мчиться на той бік.

Олександр Болтянський, старший сержант: " Ну, прежде чем стрелять, где находятся гражданские Ливана, предупреждают их за день-два, чтобы они уходили и не несли потери. потому что мы не воюем против гражданских Ливана, а только против Хезбаллы - этих террористов. А с их стороны предупреждений нет, они стреляют по нам, как хотят"..

Алекс Шамов, командир бойового розрахунку: "Моя самоходка за эту войну выпустила, за эти 30 дней 1800 снарядов. Как мне известно все артиллеристы, кто находится на границе с Ливаном, выпустили около 70 тысяч, это несколько лет назад была война, максимальное колличество снарядов дошло до 30 тысяч, мы ее уже скоро превзойдем в 3 раза. Невероятное число снарядов мы стреляем. Заводы, которые их производят работают 24 часа в сутки без остановки. То есть очень огромное количество боеприпасов".

119 загиблих за місяць солдатів. Таких великих втрат Ізраїль ще не зазнавав. Це - бій у селищі Марун-ар-Рас. Ізраїльтяни назвали його "злим містечком". На околиці Марун-ар-Рас ЦАХАЛ втратив 16 солдатів. Під час двотижневих боїв армія просунулася лише на кілька кілометрів усередину Лівану. Закріпитися не вдалося. "Хезболла" виявилася куди більш серйозним супротивником, ніж палестинці на в Газі і на Західному Березі Йордану.

Андрій Цаплієнко: "Есть сочувствие?

Iлля Лєкар, десантник: "Сочувствие к людям? Конечно, они ни в чем не виноваты. Мирные жители, они никогда не виноваты. Но, как я говорил, нет мирных жителей, которые не страдают в войне, потому что тактика боевиков, как я понимаю, они стараются запускать снаряды с мирных поселений. Они используют их как живой щит. "

Олексій Лазовський, десантник: "Противник очень упорный, я сомневаюсь, что они испытывают трусость или страх, поскольку для них их жизнь ничего не стоит. То есть, если мы идем, то для нас самый большой страх, погибнем ли мы или наши друзья, как уже случалось и мы не можем забыть. И шрамы будут сопровождать нас всю жизнь. Для них это ничего не стоит, для них цель одна: убить как можно больше солдат, нанести удар по тылу и по армии Израиля, потому что знают, что для Израиля жизни солдат и населения - это высшая ценность, которая есть".

Життя - це вища цінність не тільки на південь від лінії фронту. Так повинно бути. Але дуже часто за велінням одних життя інших неймовірно падає в ціні.

Під час сухопутного наступу в селищі Метула дорогу ізраїльській колоні танків перебігла кішка. Було темно, і вона майже розчинилася в ночі, та механік головної машини встиг загальмувати. Якби він вірив у прикмети, тоді подався б шукати іншого шляху. Але він вірив у наказ командира, і тому знову натиснув на акселератор.