Люди живуть бурштином - іншого життя їм не треба [ Редагувати ]
Полісся - регіон особливий. Далеко не усіх сіл торкнулась колективізація. Далеко не усі села були селами, швидше хуторами.
Люди в селах, скажу - незалежні, щоб не казати дикі. Болота, непрохідні хащі, розбиті бруківки й первісні піщанки - це все їхня територія. Вони звикли до злиднів і звикли жити як вважають за потрібне.
Поважають того, хто вміє домовитись і дати. Не трошечки гречки, а школу, дитсадок чи лікарню. Люди не ледащі, але вкалувати не на себе не хочуть. "Сама йди в свою армію" - скаже тобі і хлопчик в 13 років, і 18-річний юнак.
Там, де спробували і порахували, що значить копати бурштин - з'явився клас, який не відрізняється споживацьким світоглядом від мажорів, це втрачена для суспільства молодь - вони не підуть працювати в Макдональдз, щоб оплачувати навчання, вони швидше за будь-якого мажора, знайдуть і куплять диплом. Так, задля розваги.
Жити з бурштином уже спробували більшість з них. Не ходити цілими селами до школи, коли копають бульбу і у сезон клюкви - вони вміли давно. Шантажем і підпалами отримувати нові школи теж навчилися.
У Старе село Рокитнівського району не їздить міліція. Можуть машину перевернути (перевертали) і просто поза вуха добре дати (давали). І от таку територію дали на відкуп самій собі. Не до них було. Тим більше, вони платили. Не всі, але платили. Так було простіше. Не помічати.
Тепер пізно. Тепер страшно. Бо своїх затриманих вони заберуть. Бо на їхньому боці їхня єдність. Вони не підуть на Київ цілими селами, якщо в Києві не буде хтось з їхніх за ґратами. Якщо буде - підуть. Бо їм не страшно.
Вони впевненні, що мають право мити і копати, не забуваючись звіритись по телевізору, що ті, що на горі крадуть значно більше. З ними був шанс. Після революції був. Я бачила їхні настрої. З ними хотіли як з усіма.
Але це Полісся. Не історична культурна туристична Волинь. А дике Полісся. Що там доповіли Президенту - з незаконним видобутком впорались? Вас хтось обманув. Дайте хоча б йому згарячу по шапці.
А то якесь бридке дежавю - вершники, ой даруйте, Нацгвардія - знову стоять обличчям до народу. Не важливо, що це не найпатріотичніші й не найкорисніші представники цього народу, це ваш народ.
Але між ними не обійми, а націлена зброя. Не тим хлопчакам розгрібати ваші помилки, товариші реформатори.
