Бабуся-майстриня продає свої скарби, аби повернутися додому у Словʼянськ [ Редагувати ]

З рідного Слов'янська до Одеси Поліна Кукуленко вивезла лише документи, вишиті власними руками весільні рушники та полотно, яке ткала ще її мати. Це було сім місяців тому. Тепер бабуся хоче продати свій скарб, щоб вистачило на повернення додому та життя в прифронтовому місті. З майстринею поспілкувалася Марія Тарасова.

Руки, які вишили ці рушники, нині тремтять. Цю красу пані Поліна створила ще зовсім молодою дівчиною. Вишивала і в полі, й вдома.

Поліна Кукуленко, майстриня:

Теляток маленьких вирощували. Как вигоним пасти. Они посуються, полягають - ми вишиваєм. Пастушки. І кружево ж ще я в'язала. 

Чи не все своє життя пані Поліна мешкала в Слов'янську. Але сім місяців тому була змушена залишити рідний дім. Із собою взяла документи, одну зміну одягу та весільні рушники, які багато років зберігала у великій старовинній скрині.

Поліна Кукуленко, майстриня:

Ну, так, на всякий случай. Думала їх продать, щоб молодожони пожонилися. Лежали ненужні, держать нікому. І полотно. Там є полотно, яке мама моя руками ткала, сама. Полотно, на якому картини вишивають. Я конечно не вмію на ткацькому станку ткать, а мама ткала.

В Одесі майстриня оселилася поруч з Українськи клубом. Сюди й принесла свій скарб, щоби показати знавцям.

Тетяна Навроцька, представниця Українського клубу Одеси:

Нижня частина рушника демонструвала нам з вами пращурів родини. Тих людей, яких з нами нема, які давно померли, але ми маємо тримати з ними зв'язок, спиратися на них, як на основу. Середня частина рушника - це ми з вами, наше життя, наші нинішні потреби. А на самому верху, якщо це весільний рушник, а це - весільний, могли зображати молодят і їхнє майбутнє. 

Розглядаючи візерунки, фахівці помітили дивину. 

Тетяна Навроцька, представниця Українського клубу Одеси:

Жінка з Донеччини, а зображений виноград. Це - наш, південний символ. Мабуть, ці рушники так нас одеситів зачепили, тому що ми відчули своє, рідне (сміється).

Одесити й справді оцінили рушники, особливо, коли дізналися, що пані Поліна хоче їх продати, щоб вистачило на дорогу додому та життя у прифронтовому Слов'янську. В Одесі жінка знайшла подругу-землячку, з якою познайомилися - за сотні кілометрів від Слов'янська. Тепер разом збирають інформацію про рідне місто і обговорюють повернення. 

Неля Чуйко, переселенка зі Слов'янська:

Мы постоянно держим связь, спрашиваем как. Сейчас там есть вода, есть свет, газа пока нет. Отопление в частные дома больше дали, в многоэтажки меньше. Но тоже дают. Троллейбусы ходят, маршрутки пошли. Магазины кой-какие открываются. В общем у нас жизнь идет в нашем Словянске.

Обидві жінки вдячні Одесі за прихисток, але серцем вони вже вдома. 

Неля Чуйко, переселенка зі Слов'янська:

Поскиталися, понимаете? Родной дом - есть родной дом.

Поліна Кукуленко, майстриня:

І огород, і дом, кажуть, що все занімають в кого нема дома. - Але не боєтесь повертатись? - Все равно де вмирати.

І ще в Слов'янську лишився найцінніший рушник, вишитий для досі нежонатого сина. В Одесі чоловік підробляє таксистом. Але сподівається повернутися на рідний завод, який ніби знову починає працювати. 

Олександр Бережний, син майстрині:

- Ви одружуватись то збираєтесь? - Обов'язково. - Розкажіть, бачили свій рушник. - Бачив, з розами. - Он в Слов'янське. - Чекає? Да.

Частину рушників пані Поліна вже продала. Щоб допомогти майстрині, одесити зробили пост у соціальній мережі. 

Оксана Кузнецова, одеситка:

Такое количество людей откликнулось, перепостило этот пост. И очень многие люди говорили, нам рушник не надо, мы хотим помочь бабушке. Вот здесь проявилась сила этого рушника как оберега. Бабушка сама их вышивала, теперь они помогают ей выжить в этой сложной ситуации.

Тож пані Полина, можливо, навіть збереже частину свого скарбу для майбутніх онуків.