Втрата близької людини: що допоможе вистояти та як не впасти в депресію? [ Редагувати ]

Пережити втрату близької людини. Через війну чимало українців постають перед страшним викликом. Горе і туга затягують у депресію, яка позбавляє можливості повернутись до життя.

Що допоможе вистояти? Наша знімальна група поспілкувалась з кількома героями та розпитала про їх досвід на складному шляху переживання втрати рідних.

Це похорони 24-річного азовця Олександра Дерев'янка. Він був футбольним вболівальником і любив фаєри, тому їх символічно запалили під час прощання. Війна застала Олександра у Маріуполі, він разом із побратимами тримав оборону, але третього квітня загинув.

Ганна Дерев'янко, мати загиблого:

Ще до дзвінка патронатної я знала, що його немає, бо я в той момент померла разом з ним фізично. Вони виїхали на броньованій машині з підвалу, на них викотився танк і було вогневе ураження.

На сумці у Ганни улюблений персонаж сина, в телефоні безліч його фото. Поховати Олександра змогли лише тиждень тому, коли нарешті забрали тіло з бункерів Азовсталі. Весь цей час життя було схоже на страшний сон, зізнається жінка, і рятувало лише спілкування з рідними інших військових та соціальна активність - виставки й різноманітні заходи, де матір розповідала про загиблого сина.

Ганна Дерев'янко, мати загиблого:

Немає поради універсальної, головне не замикатись і щось робити, не бути самому, намагатися бути кучками, групами, більша частина людей вона нас не розуміє.

Продовжувати діяти та робити щось корисне для перемоги - така порада й у військовослужбовця Олександра. В його телефоні теж знімки двох загиблих друзів. В одного з побратимів ворог поцілив просто на очах у Сашка.

Олександр Носенко, військовослужбовець Збройних сил України:

Дика пустота, тебе намагається хтось зарадити, поговорити, а ти взагалі нулячий, просто все отак обвалилось, не можеш нормально говорити, сліз немає.

Через поранення Олександр майже втратив слух і має проблеми зі здоров'ям, втім, продовжує службу, хоч і не на передовій. А ще занурився у волонтерську справу, якою займався загиблий друг Павло.

Олександр Носенко, військовослужбовець Збройних сил України:

Найкращим пам'ятником людині є продовження його справи, це краще, ніж камінні істукани, його робота, його діяльність, перше - це ми робимо те, що робив він, намагаємося також самовіддано, як він це робив робити.

Що таке втрата рідних, знає і психолог Інна Лук'янець. Через хворобу у підлітковому віці у неї помер син. Каже: в душі утворюється така порожнеча, що традиційні психологічні поради зайві. Людині просто треба пережити усі емоції, які вона відчуває.

Інна Лук'янець, психологиня:

Треба прогорювати, проплакати, треба, провити, це реально біль, це реально втрата, це реально завершення того, про що там думала, думали.

Не шукати сенсів, а продовжувати жити. Інна, до прикладу, завела собаку колі, яку колись мала. Прогулянки і спілкування з твариною допомагають відчувати себе краще. І завдяки таким невеликим кроками тугу можна згодом подолати. Біль не зникне зовсім, але не поглинатиме повністю.

Інна Лук'янець, психологиня:

Чим більше ти собі нових мозаїк набудуєш - тим швидше воно вибудується в якийсь новий етап життя і от я зараз в цей етап дуже сильно вкладаюсь і це, мабуть, мені і допомагає, щоб було на що отак от обпертися, ну і робота.

Часто людині після втрати складно самотужки впоратися зі своїми емоціями. Психологи допоможуть, в Україні є волонтери, які надають таку підтримку і працюють центри психологічної допомоги.