"Жити попри все": 11 жінок написали книгу про гіркий досвід на війні [ Редагувати ]
"Жити попри все". 11 жінок написали про гіркий досвід на війні. Для когось це була окупація, полон, тортури чи насильство. Дехто втратив рідних, а хтось опинився далеко від домівки. У художній формі вони фактично задокументували військові злочини агресора проти мирних людей. І водночас показали, де шукали сили для витримки, завдяки чому відновлюються й живуть далі. Розповіді двох авторок цієї книжки слухала Світлана Шекера.
Повномасштабна війна застала директорку школи Тетяну Товстокору в рідному селі на Балаклійщині. Вже 26 лютого 22-го російські танки зайшли в село. Окупанти спочатку прийшли з пропозицією.
Тетяна Товстокора, співавторка книжки:
Пропонували відкривати заклад освіти, ремонтувати, готовити його до 1 вересня. Це один раз вони приходили, другий раз я відмовила, тоді якісь сходки були в селі, де пропонували вчителям, але жоден з учителів і жоден з працівників не пішов на співпрацю.
А потім відвезли в Балаклію й кинули в камеру.
Тетяна Товстокора, співавторка книжки:
Приказано будь-якими путями вас доставить, прийшлось поїхати з ними, вони доставили до відділку поліції, сказали, щас вийде представник, представник вийшов, вдягнули мішок на голову і повели. Це не підвал був, це була камера, камера в поліції, де сиділи жінки.
Погрозами жінку змушували на камеру вихваляти російський режим.
Тетяна Товстокора, співавторка книжки:
Який Мурат, чи Марат, це був якоїсь кавказької національності, мала людина, він знімав відео тоді на ФСБ російське, де ми повинні прославити путіна, ми повинні прославити російську армію. Але ми повинні пригнобити, що ЗСУ, що наш президент зовсім роблять не те, що потрібно. І нас знімали, засняла я аж за третім разом, тому що двічі він сказав, двічі ты мне не нравишься совсем, что ты говоришь, за третім разом ти звідси не вийдеш.
Жінку відпустили, але жити в рідному селі не дали - вивезли за свій блок-пост і кинули серед дороги.
Тетяна Товстокора, співавторка книжки:
Мішок на голову, привели додому, дали 5 хвилин на збори. І він сказав такі слова: дойдеш, будешь праздновать свой второй день рождения.
18-річна Марина з Ягідного, що на Чернігівщині. Вона - одна з тих, хто вижив у підвалі, куди окупанти зігнали 367 людей і тримали там місяць. Марина називає все пережите не окупацією, а полоном. Найтяжче їй було розуміти, як важко мамі та молодшій сестрі.
Марина Супрун, співавторка книжки:
Найжахливіше те, що я дивилася, як вони страждають, як вони мучаться, як немає що їсти, так ну нормально, так щоб поїсти, коли немає там води, щоб пити, бо вони все з колодязів повитягали, навіть настільки не було води, коли сплять, в мене в мами дуже такі ноги були великі пухлі, тому що вони спали сидячи, типу, у кожного було місце, ось як ти сів, ось це твоє місце.
Тетяні, Марині та ще 9 жінкам, які пережили травматичний досвід війни, запропонували викласти все в книзі.
Надія Нестеренко, представниця громадської організації "Східноукраїнський центр громадських ініціатив":
Коли всі говорять про те, що не вистачає сил, потрібно рухатись далі, ми подумали над тим, щоб власне показати оцю стійкість, оці промінці світла, і нам здалось, що найкраще це зробити власне на отаких історіях, і ми просили авторок поруч з тим трагічним досвідом, який вони пережили й наголошувати на тому, що їх підтримувало, як і щось абсолютно побутове, так і якісь такі загальні, глобальні речі.
Письмо стало й для самих авторок певною терапією.
Ми з Владом говорили до глибокої ночі. Я плакала, він заспокоював. Ми ділили останню анісо-ментолову цукерку та заникані вафлі, офіцерський шоколад та паштєт "Нєжний". Ми наспівували пісні, читали книжки, які мразота повикидувала зі шкільної бібліотеки. Найголовніше, над ліжком, яке було над нами, ми, лежачи, писали поему "Катерина" Шевченка по пам'яті червоним фломастером.
Марина Супрун, співавторка книжки:
Коли ти виписуєш це все, це як, знаєте, психологи радять виписати на папірець і спалити його, ну, це ми палити не будемо, це хай залишиться. Але виписати й переписати це все, це така терапія, але складна дуже терапія.
І це не значить, кажуть авторки книжки, що в них перестало боліти. Просто вони знайшли способи, як із цим жити далі. І не хочуть, щоб їх жаліли. Своєю відвертістю вони показують, що можна жити, попри все.
