У Черкасах пройшла акція на підтримку полонених військовослужбовців [ Редагувати ]
Тут немає місця розпачу і відчаю - лише згуртованість та надія. Уже котрий рік поспіль рідні полонених, загиблих та зниклих безвісти захисників України проводять акцію "Полон убиває". Вона щонеділі відбувається у великих містах нашої країни та збирає тисячі людей, які не втрачають надію повернути своїх батьків, братів та синів на рідну землю. Репортаж із Черкас Станіслава Кухарчука.
У центрі Черкас уже традиційно щонеділі закликають водіїв сигналами клаксонів згадати полонених та зниклих безвісти захисників України. І так підтримати рідних, які чекають своїх батьків, синів, братів та сестер.
Ми проводимо акцію "Полон вбиває", а це означає, що кожен голос, кожної автівки - це гарантований сигнал тому, що наші хлопці та дівчата потрібні тут, вдома.
І людей з кожною акцією дедалі більше, бо війна триває. Рідні полонених та зниклих безвісти бійців приходять сюди, аби нагадати про свій біль. Украй потрібна і моральна підтримка, переконаний Олександр. На фронті чоловік втратив ногу, та попри це часто долучається до заходу.
Олександр Скринський, ветеран російсько-української війни:
Взагалі, то це правильна акція, тому що дійсно полон вбиває, ми втрачаємо своїх хлопців там. Це дуже правильна акція.
Лілія Короп уже кілька років намагається не пропускати жодної акції. Її рідний брат у російській неволі ще з квітня 22-го. І дівчина не припиняла нагадувати про нього суспільству. Та сьогодні вона щаслива, адже брат стоїть поряд. Юрія звільнили з полону на початку лютого цього року.
Юрій та Лілія Коропи, звільнений з полону та його сестра:
- Практично три роки в полоні - це дуже важко і дуже важко психологічно, тому думки різні були. Три роки він нічого не знав про нас. - Так, я нічого не знав, ми там повністю були закриті від всієї інформації і я знав мінімально. Це важливо насамперед хлопцям, які повертаються, це одразу підіймає моральний дух.
Це кадри останнього обміну полоненими, який відбувся менше як тиждень тому. Серед майже двохсот звільнених українських воїнів - четверо жителів Черкащини. Їхні рідні так само місяцями, а то й роками виходили нагадувати про долю своїх близьких.
Тетяна радіє кожному такому обміну і весь час сподівається, що незабаром почує і рідний голос чоловіка. Майже 2 роки про нього жодної звістки. Але дружина невтомно вірить: зможе його знову обійняти. Бо навіть під час останнього обміну серед наших військових були й ті, кого вважали безвісти зниклим.
Тетяна Танцюра, дружина безвісти зниклого військовослужбовця ЗСУ:
От коли в нас опускаються руки і ти думаєш, дайте хоч якусь малесеньку надію чи інформацію, і от такі речі, коли повертають зниклих безвісти зі статусом "загиблий", вони знову нас підіймають і тримають. І ми з новими силами продовжуємо боротьбу.
І боротимуться далі, допоки кожен український бранець чи зниклий безвісти не повернеться додому.
