Люди гуртуються, рятують і лікують покинутих тварин: як живе село Довгеньке, що біля Ізюма [ Редагувати ]

А наш наступний матеріал - з села на деокупованій Харківщині, яке росіяни фактично стерли. Це - Довгеньке біля Ізюма. Там немає жодного вцілілого будинку. І купа залишених розтяжок і мін. 

Та попри це дехто з селян усе ж вирішив повернутися й залишитися зимувати в рідному селі. Люди гуртуються, рятують і лікують покинутих тварин. 

Про людяність, яка переможе будь-яку руїну - Світлана Шекера далі.

Село Довгеньке. 20 кілометрів від Ізюма - в бік Слов'янська. До війни тут жили близько тисячі людей. А нині, колись квітуче село, - знищене. Жодного вцілілого будинку. Повалені електроопори й дерева. Пан Віталій показує будинок своєї бабусі. Там росіяни облаштували свій пункт. Це видно по барикадах з ящиків від боєкомплектів і розкиданого сміття з ворожою символікою. Чоловік згадує: у перші дні війни село з відстані - закидали мінами.

Віталій Нос, житель села Довгеньке:

С утра я вихожу, тока калітку откриваю, і сразу ж подриваюсь на протівопіхотній міні. Я сознаніє потеряв, мене родственніки мої загрузили. Поперевязували і повезли под обстрєлами, ужасний обстрєл начався, там і танки, і все шо, все, самольоти, все, як в блокбастері якомусь американськом.

Після звільнення села Віталій приїхав, щоб перепоховати маму. Вона - загинула від обстрілу. Старенька була в хаті і на неї впав дах...

І похоронили її, получається, обстрєли ж були ужасні, вони не могли її, хоть і кладбище тут 10 метров, вони не могли даже вийти за двор. Прийшлося хоронить в садку.

Руїни, що лишилися від своєї та бабусиної хат, Віталій накрив плівкою.

Віталій Нос, житель села Довгеньке:

Питаємся шось спасти, ліш би хоч як-то воно зиму перестояло, позакривали шото там шиферинками, клейоночками там. Хоч як-то, щоб хоч стіни уціліли до весни. А весной щось же може будем питаться восстанавлівать, єслі, конечно, нам буде якась помощь, потому что своїми силами це сто процентов невозможно.

Так само навідуються і намагаються врятувати залишки свого будинку Аліна з чоловіком.

Аліна, жителька села Довгеньке:

Кожного разу серце кров'ю обливається, бо самі бачите, шо села зовсім немає. Хочеться дуже, дуже хочеться повернутися сюди, тому що де б ми не були, все равно хочеться додому. Але. Ми не знаємо, що далі буде.

Це будинок нашого сусіда. Сусід наш на протязі 11 років він його збудував сам. Все, що лишилося, це одні руїни. Хотя людина працювала над цим роки. І все зруйновано. 

А пан Руслан із дружиною та сусідами вирішили будь-що зимувати у рідній хаті. Хоча вона й напівзруйнована.

Руслан Рудніков, житель села Довгеньке:

Ну як вціліла. Одна згоріла, одна більш-менш. Так, ну підладили і ну бомжуєм, не живем. А бомжуєм. Жизні вже нема й не буде. І техніка була, й хазяйство, все було. І трактор був, все було. А остались…

Дружина Руслана веде нас до корівника. До війни тут був і водогін з поїлками, і каналізація для корів. Тепер тут позабивали вікна від морозу - і заселили корову і бичка, яких знайшли в селі. Тварини - поранені, підірвалися на розтяжках. Подружжя взялося їх виходити...

Ота от коровка. Нога он оторвана, тоже лічим. Порвата она от така от. От ето она родила уже тут, в сараї. Токо завели, в перву ночь вона родила. А так она жила тут, под орехом. 

Врятований бичок - не може встати, у нього немає ноги.

Ну да, нога поломана, а той нема. Ми його переворачуємо, колю антібіотики. Кормим і всьо. Ми його погрузили на прицеп і привезли. Собаки начали їсти. Живого. От тут вуха поїли, копита нема, ну він дрова їв. Чесно, я нікогда не бачила, щоб дрова їли. Він все виїв. Даже столєтні листя повиїдав. Такий голодний був.

Жінка показує те, що лишилося від її обійстя. Сінник - згорів. Зерно для поросят росіяни знищили.

Наша машина фольц. Згоріла. Її задавили, БТРами чи танками. От ето заїжджали, забор поламали, заїжджали на огород. Там даже їхні вєщі єсть.

У хаті Таміли жили росіяни. Тож свої речі люди тепер збирають по всій вулиці.

Все було побите, оце позамазували. І еті. Вона ж вся хата побита. Там угла хати немає.

Та родина вже твердо вирішила: зимуватимуть вдома.

Таміла Руднікова, жителька села Довгеньке:

А де ми будем? Свєту везде нема. Ми он акумулятори. Фонарики волонтери подавали. Кто-то приїжджає, заряджають акумулятори. Дрова єсть. У нас котьол уцілів. Ми топим дровами. Ну гриби росли на криші. Сьогодні замазали там. Купили етой, грунтовки, одну комнату потолок натянули. 

Жителі Довгенького сподіваються на допомогу від держави. Бо відновити все зруйноване самотужки не зможе ніхто.

Кажуть там город-герой, там город-герой, а це село іще більший герой від остальних. Несколько раз його з рук в руки брали, так, як і в 41-му чи в 43-му. Поетому наше село тоже город-герой. І не імеють права його забуть, должни нам допомогти, щоб його восстановить оце все.