"Гав-дивізія" рятує тварин в деокупованих селах Харківщини: історія українського Хатіко [ Редагувати ]

Вони називають себе "Гав-дивізія". Група волонтерів вже пів року їздить по деокупованих селах Харківщини й рятує від голодної смерті домашніх собак.

Від історій, що розказують волонтери, сліз не стримати. Сьогодні ми розкажемо лише одну з небагатьох - про українського Хатіко. Пес вже рік як живе біля могили вбитого хазяїна.

Кожні 3-4 дні вони вирушають по одному й тому ж маршруту. Мета - проста: рятувати від голоду чотирилапих.

Олександр Зеленеєв, волонтер:

Нас тут все знают, ну за полгода. И хоть как-то мы их подкармливаем. Так мы приезжаем, а они: "Слава Богу, что вы приехали" Нам уже кормить нечем, а что с ними делать, они умрут.

Щоб не дати загинути - і собакам, і котам - волонтери збирають корми, варять каші й вирушають в дорогу. Їдуть на деокуповані території, і в колишні сірі зони, спорожнілі розбиті села. Звертають з центральних доріг на околиці, туди, куди ніхто, крім них, не доїжджає. Але там дуже чекають.

Привет, моя девочка, привет. Рыжулечка. Я тебе кашки привезла. 

Рижулю волонтери знайшли випадково.

Катерина:

Ехали, свистели. И она выбежала. И всё. Она такая ласковая, такая добрая.

Собака жадібно їсть. Видно, що дуже голодна.

Ну мы так хорошо ей насыпаем, потому что приезжаем раз в 4 дня. 

Біля дворів кинутих будинків - сліди справжніх трагедій. До кордону близько. Тож люди виїжджали швидко. Тікали від обстрілів, кидали все. І своїх улюбленців. Біля парканів - рештки загиблих кіз і собак. Вони загинули від обстрілів, голоду й холоду.

Михайло Лободенко, волонтер:

На подвір'ях. Бо вони були на ланцюгу. У них не було жодного шансу врятуватися. Жодного.

У селищі Слатине на цій вулиці живе 3 людини. Сюди сили оборони не допустили окупантів. Та обстріли тут були нещадні. Люди жили у підвалах по декілька місяців. Рятували себе і тварин.

Василь Паньков, житель селища Слатине:

Жили рядом с подвалом. Начинали стрелять, мы научились уже определять, когда оно близко уже летит, мы прыгаем в подвал. 25 кошек было. И 20 собак. Потому что стреляли, никого не было. Готовил, он летняя кухня, каша была, готовил им, по 2 ведра в день им варил. Собакам и кошкам. Корм тоже никто не возил. Привозили кое-когда нам.

Чим ближче до кордону, тим більше розбитих хат. В'їжджаємо до Прудянки. Село було сірою зоною. На околиці стояли рашисти й гатили по сусідніх селах.

І тут на волонтерів вже чекають голодні здичавілі.

Вот здесь их, я так понимаю, мало кто подкармливает. 

На околиці напівпорожньої Дубівки волонтери знайшли ось цю чорну собачку. Її називають місцевою Хатіко.

Волонтери дали їй ім'я - Робуста. Вже рік вона живе тут сама. Біля могили хазяїна.

Катерина Салманова, волонтерка:

Хозяина убило осколком. И его похоронили в саду, возле дома. Вот, могила, она живет рядом со своим хозяином.

Дружина вбитого чоловіка - виїхала. А собака - вже рік вірно стереже маленький будиночок серед пагорбів.

Олександр Зеленеєв, волонтер:

И нам местные говорят, пойдите покормите собаку, она живет на окраине, никуда не уходит из дому. Приехали, нашли здесь вот в курятнике или свинарнике. Мы не можем ее бросить, мы ее уже, наверное, пять месяцев здесь кормим. Она не уходит никуда вообще, она не выходит. Ну максимум это 30 метров может быть от дома, она нас встречает и обратно бежит сюда. То есть - это настоящее преданное существо.

Сусіди кажуть, хазяйка нещодавно приїздила. Речі забрала. А собаку так і лишила в полі.

Михайло Лободенко, волонтер:

Ну я не могу понять, как можно приехать сюда, увидеть радость собаки, которая ждёт. Именно она находится здесь ради них, развернуться к ней спиной и уехать. Да, мы ездим сюда ради одной собаки. Для меня - это герой для меня. Это подвиг какой-то, это ну это пример для того, какими должны быть мы.

Щоб дістатися Цупівки, доводиться переїжджати через саморобний дерев'яний місток.

Світлана Шекера, кореспондентка:

Звідси до державного кордону не більше 15 км. Цупівка була окупована з перших днів. Її звільнили лише в вересні. Та й зараз з боку росії постійно чути вибухи.

Тут побита практично кожна хата. На все село не більше десяти мешканців, які пережили окупацію. Вони розповідають, московити знущалися не лише з людей.

Сергей Супрун, мешканець села Цупівка:

Вот он наш герой, по которому даже стреляли. Чеченец стрелял. Обычно, этот собака реагирует на людей. Человек идёт заранее. Он начинает лаять. А чеченец проходил, ну они трусливые чеченцы, по своей природе, только с оружем. И отут как бахнет. Я выскочил, говорю, куда ты стреляешь.

Цупівські чоловіки лагодять вцілілі хати й дбають про залишених чотирилапих.

Волонтеры выручают нас очень сильно. Если б не они, кормить их было бы проблематично.

А благодійники з "Гав-батальйону" кажуть, їздитимуть скільки буде потрібно. Своїх підопічних кинути вже не зможуть.