Будапештський меморандум: чому Україна віддала ядерну зброю [ Редагувати ]
Рівно 30 років тому Україна підписала Будапештський меморандум - документ, який мав би гарантувати молодій державі безпеку та непорушність кордонів після відмови від ядерної зброї. Разом з Україною його завізували США, Велика Британія та росія. Чому Київ віддав потужну зброю, а натомість отримав папірець, який ні до чого не зобов'язував союзників, та які висновки має зробити світ - дивіться у матеріалі нашої британської кореспондентки Світлани Чернецької.
Ці кадри ввійшли в історію. Український президент Леонід Кучма підписує документ про відмову від ядерної зброї. Разом з Україною свої запаси віддають Білорусь і Казахстан. Усі три - молоді держави, які стали незалежними після розпаду Радянського Союзу. І насправді вибору тоді у них не було. На Київ чинили великий тиск, згадує тодішній міністр ядерної безпеки Юрій Костенко. Він був першим керівником урядової делегації щодо роззброєння на перемовинах із москвою.
Юрій Костенко, міністр охорони довкілля і ядерної безпеки (1992-1998 рр.):
Постійно з російської сторони чув одне і те ж саме. Ви повинні віддати всі ядерні боєголовки нам, тому що ми їх виробляли. Ви їх не виробляли, це наше. На моє запитання, а ви використовуєте носії стратегічних південмашівського виробництва, українського, так це чиї носії? Ета теж наше. От на такому рівні велися ці всі переговори. росія, зрозуміло, тиснула, шантаж, інформаційно-психологічна війна проти України, публікації з подачі росії, що в українських стратегічних шахтах, де базуються стратегічні носії, направлені на США, назріває Другий Чорнобиль, тому що, мовляв, ядерні боєголовки не обслуговуються.
Тиснули, своєю чергою, і США. Україну вважали надто непередбачуваною, щоби залишати їй ядерний потенціал. Штати виявилися абсолютно неготовими до розпаду СРСР.
Ніл Мелвін, директор відділу міжнародних досліджень Королівського інституту оборонних досліджень RUSI:
Тоді думали: навіщо Україні це взагалі потрібно, проти кого їх будуть використовувати? Тобто на Заході було певне занепокоєння не стосовно того, що будуть війни між державами, а що насильницькі недержавні групи можуть отримати збагачений плутоній і застосувати його для терористичних цілей.
Джеймі Шей, заступник помічника Генерального секретаря НАТО (2010-2018 рр.):
Україна справді була у складній ситуації. США дали чітко зрозуміти: якщо Україна не погодиться передати свою ядерну зброю росії, вона не отримає визнання як незалежна держава. Також не одержить економічної допомоги, якої вона насправді дуже сильно потребувала. Крім того, США не хотіли, щоб Україна раптово стала третьою за величиною ядерною державою у світі.
Більше ядерної зброї на той час було лише в росії та США. Від СРСР Київ успадкував 176 міжконтинентальних балістичних ракет, які мали 1272 ядерні боєголовки. А всього на території України перебувало 2500 одиниць тактичної ядерної зброї. Але президент Кравчук, за каденції якого розпочався процес перемовин, наполягав: Україна мала зв'язані руки, бо усі системи управління ракетами були в росії, разом із чорною валізою з пусковою кнопкою. Натомість Києву пропонували близько дев'ятисот вісімдесяти мільйонів доларів паливом для атомних електростанцій та списання газових боргів перед росією.
Володимир Горбулін, Секретар РНБО України (1994-1999):
Ми на той момент заборгували росії за газ 2,5 млрд, затвили 0,5 млрд. Якщо ви пам'ятаєте ці роки, то у нас були не гроші, а фантики. Економічна ситуація була дуже важка, тому що розрив всіх взаємовідносин, яка мала тяжка оборонна промисловість України, в першу чергу російськими федераціями, вона залишилась без заказів.
Крім того, Київ ще в 1990-му році задекларував бажання позбутися ядерної зброї. Без'ядерний статус держави підтвердила і Верховна Рада вже незалежної України рік потому. Щоправда, початковий план розробили спільно з Вашингтоном, а не з москвою.
Юрій Костенко, міністр охорони довкілля і ядерної безпеки (1992-1998 рр.):
Уже в грудні 92 року в США меседж від Держдепу президенту Кравчуку про те, що Штати будуть співпрацювати з Україною в темі ядерного роззброєння, аж поки Україна не добуде повноправного членства в НАТО і Євросоюзі, який будуть гарантувати без'ядерній Україні ядерну парасолю уже натівську. Друге, Штати пропонували нам створити міжнародний фонд фінансування ядерного роззброєння. Тобто не ми зі свого бюджету маємо це робити. Третє, це стратегічне партнерство із США та енергетична безпека, тому що ми дійсно залежали від росії по постачанню і ядерного палива 100%, нафти-газу 80%.
москва наполягала: усі ядерні запаси України мали переправити в росію і там знищити. І Захід вірив, так і станеться. У результаті - жодного контролю над зброєю не було.
Кір Джайлз, старший консультант з питань росії в Королівському інституті міжнародних відносин CHATHAM HOUSE:
Тоді існувала якась магічна віра, що політичні зміни в самій росії відбуватимуться разом з довгочасними соціальними трансформаціями. Бориса Єльцина вважали найбільш прозахідноорієнтованим президентом росії. І всі раділи, що тепер вирішена багатолітня загроза безпеці для всього європейського континенту. Бо росія буде безпековим партнером і відповідальним гравцем на світовій арені.
Ніл Мелвін, директор відділу міжнародних досліджень Королівського інституту оборонних досліджень RUSI:
росія сама перебувала тоді в поганому стані, розпад Радянського Союзу став величезним шоком. Вона зіткнулася з багатьма кризами: економічною, політичною, і, зокрема, щодо того, як вписатися у світ. Було багато внутрішніх проблем, і навіть звучали думки, що сама росія може розпастися.
У таких умовах уряд незалежної України був впевнений: з москвою можна і навіть треба дружити. Хоча вірили в це далеко не всі.
Юрій Костенко, міністр охорони довкілля і ядерної безпеки 1992-1998 рр.:
В нашому середовищі було дуже багато українських дисидентів. Ви ж пам'ятаєте Лук'яненко, Чорновіл, Горині. Вони пройшли концтабори російські-совєцькі. Вони завжди говорили одне і те ж саме, що росія завжди буде намагатися знищити незалежність. З іншого боку, комуністична більшість у Верховній Раді, уряд комуністичної більшості, вони не вірили, що росія коли-небудь нападе на Україну. Ось тут є стенограма засідання закритого щодо ядерного роззброєння у Верховній Раді України, де виступ одного із комуністичних представників зводиться до того, що от тут деякі демократи говорять про те, що росія може напасти. Це, каже, тільки божевільний може в це повірити.
Тож і до гарантій безпеки тодішня влада поставилася доволі формально. І погодилася на підписання Будапештського меморандуму. Хоча вже тоді юристи українського МЗС наполягали: це не юридичні гарантії безпеки, а політичні. Без чіткого механізму дій у разі порушення договору.
Аналітики наполягають: жодні виправдання не знімають відповідальності з Великої Британії та США, які гарантували захист кордонів України та обіцяли допомагати у випадку агресії. Ще 10 років тому Лондон та Вашингтон могли зробити так, щоби москва боялася б навіть потикатися в Україну.
Ніл Мелвін, директор відділу міжнародних досліджень Королівського інституту оборонних досліджень RUSI:
Усе, що зроблено під час війни, можна було зробити раніше. Одразу збільшити військову допомогу, запровадити інтенсивніше навчання вояків, допомогти модернізувати українські Збройні сили. Не було причин цього не робити, окрім однієї, Захід усе-таки вважав це все непотрібним. Бо ледь не до дня повномасштабного вторгнення не вірив, що це таки станеться.
Кір Джайлз, старший консультант з питань росії в Королівському інституті міжнародних відносин CHATHAM HOUSE:
Було багато втрачених можливостей для стримування російської влади. Знову і знову росія бачила, що відповіді не буде, чи в Грузії у 2008-му, чи Лівії у 2011, чи Сирії у 2013, чи в Україні у 2014-му. Усі ці випадки впевнили москву в тому, що вона може домогтися чого хоче, без жодного опору. І так західні держави фактично сформували ставлення росії до того, як багато вона може досягти, не розв'язуючи війну безпосередньо з Європою.
Але головне, кажуть аналітики, щоби Будапештський меморандум став наукою для усіх наступних домовленостей з агресоркою та й західним світом.
Джеймі Шей, заступник помічника Генерального секретаря НАТО 2010-2018 рр.:
Будь-який різновид мирного врегулювання має супроводжуватися дуже детальними планами реалізації щодо демілітаризованих зон, виведенням сил, міжнародним наглядом, запровадженням санкцій - у разі порушення. Усі угоди також потребують програми навчання та оснащення армії слабшої держави, щоб створити такий військовий паритет, який зрештою є гарантією суверенітету та незалежності. Це, звичайно, був принцип НАТО з моменту його існування, що угоди це дуже добре, але військовий паритет - це найкраща форма захисту.
Ніл Мелвін, директор відділу міжнародних досліджень Королівського інституту оборонних досліджень RUSI:
росії не можна було довіряти тоді й не можна довіряти зараз. Вона спалила всю свою довіру. І я думаю, що єдиний спосіб будувати відносини з росією - це на основі стримування. Можна мати угоди, але лише тоді, коли поруч із цією угодою є реальна сила.
Саме тому членство в НАТО таки мусить бути метою України, вважають аналітики. І не дивно, що агресорка вимагає позаблоковості та демілітаризації. Бо сильна армія та потужний військовий альянс - будуть найефективнішими гарантіями безпеки.
