Життя під обстрілами: до прифронтового селища Кримське доправили гуманітарній вантаж [ Редагувати ]

Вони і так жили в ізоляції, а карантин зробив цю ізоляцію ще суворішою. Йдеться про мешканців Кримського на Донбасі. Як живуть люди у прифронтовому селищі? Історія однієї сім'ї.

Селище Кримське. Нині це одна з найгарячіших ділянок фронту. Сьогодні тут працює гуманітарна місія Червоного Хреста, втім навіть попри це ми чуємо, що обстріли не припиняються. Десь неподалік працює великокаліберна зброя.

Єдиний асфальтований шлях до Кримського контролюють бойовики. Тож узимку, ранньою весною та восени цей населений пункт майже в ізоляції. Бездоріжжя таке, що навіть військова техніка дістається з потугами.

Наталія, мешканка Кримського:

У нас же так у нас повна обсервація и если дождик бризнул, то нам же не виехать никуда. Даже аптека, вот надо лекарство купить, значит надо часную машину нанимать тисячу гривень платить и ехать в Лисичанск покупать лекарства.

На вулиці потепліло, ґрунтові шляхи підсохли. До Кримського прибув гуманітарний вантаж. Люди отримують продовольчі пакети й засоби гігієни - під акомпанемент кулеметних черг та вибухів.

Валентина Петрівна, мешканка Кримського:

Кожень день, як вийдем на город і воно як почне стріляти, люди кричать з города тікають, а вночі я не могу. У нас єсть такі люди, що до сих пір по підвалах сидять.

Олена Лошакова, фахівець Міжнародного комітету Червоного Хреста:

На наші поїздки ми завжди інформуємо про те що ми будемо приїжджати, як ви самі розумієте, ми не контролюємо діяльність жодної зі сторін військових, ми тільки інформуємо.

Харчі і предмети першої необхідності. Такий вантаж по фронтових селах давно не возили, кажуть благодійники. Хіба на початку війни. Карантин додав мороки людям.

Наталія, мешканка Кримського:

У нас работи нет вот даже если что-то на огороде вирастил ми раньше вот по бугру на Стаханов на Кировск вот вивез на ринок что-то продал и какая-то копейка, а сейчас не реально.

До війни у Кримському мешкало зо півтори тисячі люду. Нині - утричі менше. Сусідство з війною витримати важко. У відчаї люди покидають селище. Втім, є й такі, котрі повернулися у свій рідний куток.

Нам предлагали, казали давайте ми вам десь купимо домик, а я кажу ну как, если я тут уже тридцять чи сорок лет прожив.

Це Валентин Олійник - пенсіонер і дідусь ось цього жвавого малюка. Богданчику два роки і він корінний мешканець Кримського. Як головний член родини, розбирає привезені подарунки.

Богдан народився вже в цьому новому будинку. А колись тут була старенька хата. В січні п'ятнадцятого її розбомбили. Дідусь Валентин ледь врятувався. Як і батьки Богдана, які вчасно виїхали з дому.

Наталія Копусова, мама Богдана, мешканка Кримського:

Ми виехали в шесть утра, а полвосьмого в дом попал снаряд и деда бил дома. Ми думали что все уже наш деда, а он остался жив.

Від старого будинку вціліла лише стіна. Новий зводили з нуля. Коштом того ж-таки Червоного хреста. Просторий, затишний з усіма вигодами, хіба що опалюється буржуйкою.

Отут стена осталася и деда в отетом уголочке спрятался, и ото пили повно, а я помню что паспорт у меня только в етой курточке бил. Ото до шифанера дошел схватил и не помню даже как я вишел остуда.

Після жахіття п'ятнадцятого. Наталія з чоловіком та дітьми усе ж повернулися до Кримського. Богдан має старшого братика та сестричку. Зараз вони з бабусею на окупованій території.

Ну, здесь деда со старшим сином, а здесь все ми. Богдана еще не било. Я, муж и Вероника дочка.

Тривалий час родина тулилася у старенькій літній кухні на п'ятнадцятьох квадратах. Жили з городу і невеличкого заробітку батька. Він робить ось такі міні-скульптури з кераміки. Снаряди на подвір'я не прилітають. А до такого Богданчик уже звик.

Обзавелися худобою наново. Кози, птиця, кролі. Попередніх майже всіх побило осколками. І мирне життя ніби наладилось. От тільки воно дуже хитке. І в людей жодних гарантій знову не втратити все.

Шоб не било войни и люди могли сюда снова приезжать и уезжать и что-би все било хорошо, а так у меня нет більше никакой мечти.

_{(Авторський текст збережено - ред.)}