Річниця Голодомору: історії страшних часів [ Редагувати ]

А далі історія тих, хто пережив Голодомор. Моя колега з Дніпра Олена Мендалюк знайшла очевидця тих подій. Василеві Торохіну зараз 96! І він ті страшні часи пам'ятає, наче це було вчора. Як збирав колоски, як їв зілля, і як помирали сусіди.

Про спогади, від яких стигне в жилах кров і просто перехоплює дух....дивіться далі.

-Я Василь Порфирович, имею честь, представтесь. Олена, телеканал "Интер".

Ось так нас зустрічає Василь Торохін. Йому 96 років! Він пережив два голодомори і Другу світову. На війні втратив зір.

Василь Торохін, житель смт Петриківка:

Наступив, рвануло. Тих хлопців розкидало, а мені попало у груди і ось це в голову. Ну про війну не хочу, я її мало бачив.

Та це не завадило Василеві Порфировичу навчитися грати на кількох музичних інструментах - гітарі, скрипці, акордеоні й піаніно.

-Не уходи, побудь со мной… голосу немає. Розумієте, в мене музикальний слух ідеальний. Я не можу на ньому грати.

Далі, перебираючи клавіші, Василь Порфирович розповідає про найтяжчі роки зі свого життя - Голодомор 32-33-го років. Тоді йому було лише 7. Виріс хлопчик у родині педагогів. Батькові на роботі видавали на місяць тільки пуд борошна, це трохи більше як 16 кілограмів.

Василь Торохін, житель смт Петриківка:

Ну голодні були, щось варила вона с того борошна. Якийсь суп, якісь галушки, якусь траву. Ми ходили на берег в болота і рибку ловили. Така рибка маленька, як тюлька. З хлопцями приносимо додому, мама на сковороду і це для нас було окей …

Щоб не померти з голоду, доводилося і зілля їсти. Голодні роки Василь Порфирович згадує неохоче. Зізнається - було дуже тяжко. Усміхається лише, коли розповідає, як його підгодовувала Машенька. Так лагідно чоловік називає свою дружину. Її не стало 10 років тому.

Василь Торохін, житель смт Петриківка:

До неї було піду у гості, ми не далеко жили один від одного. Ти їсти хочеш? Кажу да. Каже мама спекла, якесь. Я кажу давай.

Віра Іннусова, методист відділу науково-просвітницької та методичної роботи КЗ "Музей спротиву голодомору" Дніпровської міськради:

Голод 32-33 років - це був найжахливіший голод не тільки в Україні, а у всьому світі.

Віра Андріївна знає це не з чуток. Жінка вже довгий час збирає свідчення тих, хто пережив Голодомор. Читає нам деякі нотатки - спогади з Луганщини, із села Нижньобараниківка.

В школу приходили лиш для того, щоб одержати порцію приварки. Маленьку мисочку ріденької затівки. Якось після уроків, вчителька запросила у гості, виставила на стіл все що було. Після ситного обіду живими нас залишилося тільки двоє. Не попередили її, що багато їжі вже пухлим дітям давати не можна.

І таких жахливих історій безліч. Першу розповідь історик почула сорок років тому - відтоді опитала півтисячі очевидців. Усі вони згадували - як колоски пшениці, коріння трав, мед та макуха рятували людські життя.

Віра Іннусова, методист відділу науково-просвітницької та методичної роботи КЗ "Музей спротиву голодомору" Дніпровської міськради:

Ті села, які були біднішими і тримали кіз і овець. Вони постраждали менше від голоду. Заготовляли ось такий сир. По-перше, він поживний, а по-друге, його не відбирали ці бригади смерті.

Східні регіони України у часи Голодомору постраждали чи не найбільше. А Дніпропетровщина взагалі була всесоюзною житницею - область мала забезпечити 25 відсотків заготівлі зерна.

Лілія Богачева, директор КЗ "Музей спротиву голодомору" Дніпровської міськради:

Села, які не виконували плани хлібозаготівлі, їх вносили на чорні дошки. В такі села було заборонено завозити газ, сірники, завозити не тільки їжу, а й продовольчу групу.

Багато даних про страшні 32-33 роки досі не відомі широкому загалу. Радянська влада засекретила ту інформацію, чимало архівів досі не відкриті.

Лілія Богачева, директор КЗ "Музей спротиву голодомору" Дніпровської міськради:

Прокуратура Дніпропетровської області вона заборонила освітлювати питання канібалізму. За те, що люди про це говорили, людей могли і стратити.

Наразі достеменно невідомо, скільки людей померли голодною смертю.

Віра Іннусова, методист відділу науково-просвітницької та методичної роботи КЗ "Музей спротиву голодомору" Дніпровської міськради:

Ніхто і ніколи не порахує тих людей, які померли.