Війна на Донбасі: як живуть відрізані від світу на Світлодарській дузі [ Редагувати ]

Новини з Донбасу цього тижня без змін. Обстріли кожного дня. Далі репортаж Руслана Смещука, з передової.

Ми зараз виходимо з села, щоб не наражати людей на небезпеку. Отут пригніться. От тут можна побачити блок-пост, так звані бобри, депо та електростанцію - звідки вони ведуть постійний вогонь.

Це - селище Травневе, на Світлодарській дузі. Поруч поєднане з ним уже непідконтрольне Гладосове. 

Навкруги - позиції, але в Травневому живуть люди. Хоча від світу селище відрізане війною. Єдина дорога - ось така ґрунтовка:

Из кабины езда по жуткой дороге.

Ну а на деяких ділянках можна легко стати мішенню. На цій ділянці військові сказали їхати якомога швидше - вона прострілюється.

Тут живуть близько сотні мешканців. Більшість - пенсіонери, 60 плюс. Люди, які звикли жити з війною на подвір'ї.

В любое время может - и утром и днем, мы уже привыкли.

Інші - давно виїхали. Цим людям тікати нікуди.

Як я уїду? На кладбище мама, батько, муж у мене лежить. Снайпером в войну был  в Ленинграде. Свекр тоже - всю войну пройшов.

Ці старі не дуже люблять камери та репортерів. Бояться.

Сынок, мне как хату разбомбили - меня и в Луганске, и де только не показывали. Хай другие говорят.

Та головна проблема тут не лише війна, а ще й відірваність від світу через війну. Тут нема ні магазинів, ні аптек, ні пенсії. Це все десь там, на "великій землі".

Інна Чиж, волонтерка:

У нас нет дороги, мы никуда не доедем. Даже к автобусу далеко идти. У нас Гладосово растянуто на 5 с половиной километров - это одна улица. Это им если сюда прийти, и дойти до бетонки и потом обратно - человеку нужно 10 км пройти. А человек уже в возрасте.

Медицина тутешнім людям - недоступна. І це дуже серйозна загроза. Допомогти мешканцям намагається ось цей чоловік.

Олександр, військовий медик:

Для своїх військовослужбовців в мене свій рюкзак. Який складений і потрібен при допомозі при бойових діях. При пораненнях і тим паче. Для місцевих жителів в мене один рюкзачок і другий. Тут тонометр, пульсометр і те, щео потрібно для надання невідкладної допомоги цивільному населенню.

Військовий медик двадцять четвертої бригади, імені Короля Данила - Олександр. Його тут знає кожна бабуся. Бо він - єдиний лікар. Хоча й у камуфляжі.

Давайте сначала сделаем так - вы таблеточку выпьете, оноупренчик есть.

Надія Олексіївна, жителька Травневого:

Ничего нет, вот слава Богу - они приехали. Я только к нему обращаюсь. А так никого нет, ничего нет.

Після Надії Олексіївни - Олександр іде далі. Вдень переважно його допомога потрібна місцевим. Вночі - коли бойовики починають стріляти - військовим.

Крім того бійці допомагають мешканцям Травневого і їжею. Раз на тиждень сюди доїжджають торгівці. Крупи, олія, молочка - цього ніби вистачає. Інше - своє. Але свіжого хліба немає. Його сюди везуть військові.

Валерій Гудзь, командир 24 бригади імені Короля Данила:

Наш особовий склад в основному із Західної України і Схід. Різниці наскільки я дивлюся на спілкування між особовим складом та місцевим населенням нема. В Україні нема на що ділити на схід і захід, це із-за кордону намагаються поділити. На схід, захід, підвень, північ.

Зараз вояки намагаються, як можуть, відремонтувати "дорогу життя" до Травневого. Для цього вже навіть завезли у не прострілювану зону матеріали.

Михайло Москалик, начальник групи цивільно-військового співробітництва 24 ОМБР:

Оцей щебінь я сподіваюся з допомогою влади ми завеземо на цю дорогу, щоб з'єднати село Травневе з цивілізацією.