Мешканці прифронтового села Піски потерпають від щоденних обстрілів [ Редагувати ]

Одна з найгарячіших точок на фронті - село Піски поблизу Донецького аеропорту. З майже трьох тисяч жителів там зосталося лише... одинадцять. Як сьогодні виживають і хто мешкає в єдиному будинку, який не зачепили кулі та снаряди?

Селище Піски. Лише три кілометри від окупованого Донецька. Шлях до бойовиків перекриває розстріляна вантажівка. Далі - так звана "сіра зона".

Тут, посеред зруйнованого селища, ще здалеку впадає в очі маєток. І дивина - він неушкоджений. За високим парканом, на його території ще й невеличка церква.

Це Володимир і його напарник Олександр. Удвох доглядають за цим обійстям із павичами.

У середині цього палацу - розкішні меблі, картини та ікони.

На початку двотисячних маєток передали українській православній церкві. Він став резиденцією митрополита Донецького та Маріупольського. Але зараз, окрім охоронців, тут ніхто не живе. Ворог пошкодив дзвіницю та баню церкви. Але сам будинок дивом уцілів за сім років війни.

Олександр, охоронець маєтку:

Тут вот сегодня не было, а седьмого, восьмого, девятого марта так шмаляли хорошо. Да и так по вечерам бах-бах-бах, а где оно, кто куда… Это вообще война непонятная. Я не хочу комментировать.

Це - "Золоті Піски". До війни - найелітніший район селища. Будинки в декілька поверхів із терасами.

А потім був чотирнадцятий рік, незаконний референдум і... війна.

Води немає, електрика - з перебоями. І життя в постійному передчутті небезпеки. На тижні міна розірвалася біля подвір'я пані Ніни. Коли йдеться про обстріли - жінка ледь стримує сльози.

Я не хочу даже разговаривать за это, давайте о хорошем поговорим, нам уже это надоело. Так что ребята, хватит, не надо.

А з хорошого тепер у Пісках хіба що приїзд міжнародного Червоного Хреста. Волонтерів зустрічає все населення - 11 осіб.

Маргарита, представниця Червоного Хреста:

Ми плануємо єдиноразове надання грошової допомоги у розмірі дев'ять тисяч гривень для місцевого населення. Для того, щоб задовольнити їх потреби у веденні сезонної господарчої діяльності.

Пенсіонерка пані Світлана переїхала з Абхазії до Пісок ще в молодості. Тоді селище було одним з найпотужніших наукових центрів країни. Тепер від минулої слави - суцільна розруха. Навіть звичайну воду людям доводиться буквально збирати. Два місяці її вже не завозять.

Чи відродиться це все колись?

Я хочу ту Украину, которая раньше била. Вот как ми жили, вот так и жить.