Народжені серцем: як 13 дітей виховує подружжя з Луганщини [ Редагувати ]
До Дня сім'ї мої колеги підготували історію названої родини Ігоря та Тамари Гаврилюків. Подружжя подарувало батьківську любов і турботу 13 дітям із проблемних сімей.
Війна стала для цієї великої родини подвійним випробуванням. Двічі вимушено евакуйовувалися та починали життя з нуля.
Минулого року завдяки державній підтримці від Міністерства соціальної політики Гаврилюки отримали свій просторий дім на Прикарпатті. Чи встигли облаштуватися в новій оселі? У гостях побували мої колеги.
У багатодітній прийомній родині Гаврилюків - година читання. Найменші на ліжку слухають казки… А старші вправляються в техніці.
Тамара та Ігор в шлюбі вже понад тридцять років. Обоє родом з Алчевська, що на Луганщині. Першого малюка на виховання взяли вісімнадцять років тому. Пригадують, як завідувачка місцевого дитячого притулку шукала, хто б посидів із вихованкою, доки вона буде на операції. Гаврилюки й зголосилися. Дівчинку звали Галинка, їй було три із половиною рочки.
Тамара Гаврилюк, названа мама:
Батька в неї нема, мама зловживала і дитиною не займалася.
Подружжя настільки прикипіло до малої, що віддати її знову в дитячий будинок уже не змогли.
Тамара Гаврилюк, названа мама:
Дитина сприйняла дуже легко. І вона в перший же раз, коли ми її взяли погратися, граючись вже сказала "мамо", бо діти в притулку в кожній людині бачать або маму, або тата. Бо кожна дитина хоче бути люблячою.
Так, окрім власної тринадцятирічної доньки, у сім'ї з'явилася ще й народжена серцем дитина. Але Тамара з Ігорем на цьому вирішили не зупинятися.
Ігор Гаврилюк, названий тато:
Розмовляли про це, що є ще такі дітки, які потребують уваги. Тому прийняли рішення звернутися ще до наших служб у справах дітей.
І їм дали на виховання ще одну дівчинку - дванадцятирічну Христинку. Далі ще двох рідних братів і сестричку. І так за два роки Гаврилюки виросли до дитячого будинку сімейного типу.
Ігор Гаврилюк, названий тато:
У нас всі діти - це ж із важких сімей. Ми вирішили, що це справа нашого життя.
Тамара Гаврилюк, названа мама:
Всі діти, які у нас були, вони одразу - малі діти прямо одразу "мама" кажуть. Діти, що трохи старше, трохи соромляться. І коли діти старші вперше казали "мама" і "тато" - то було як свято.
У 2014-й в родині вже було семеро названих дітей. Більше тоді взяти не дозволяли житлові умови. Вирішили добудувати кілька кімнат. І згодом у них оселилися чотирнадцятирічна Анна і п'ятирічний Андрійко.
Тамара Гаврилюк, названа мама:
Ми хотіли взяти ще чотирьох діток, але встигли взяти двох - Ганну й Андрійка. І все. Червень 2014 року. Місто під окупацією.
Багатодітна сім'я два роки прожила в окупації. Сподівалися, що ситуація врегулюється. За цей час старші діти підросли, закінчили школу. Аби дати їм майбутнє, 2016-го Гаврилюки перебралися до Слов'янська.
Тамара Гаврилюк, названа мама:
Ми ці два роки шукали, не просто сиділи. Ми шукали область, шукали будинки. Церква нам допомогла придбати будинок. Дім той був без дверей, без вікон, дах ніякий був.
Родині знадобилося сім років, аби перетворити занедбану недобудову в родинне гніздечко. Але пожити в ньому так і не встигли.
Тамара Гаврилюк, названа мама:
І ми майже закінчили ремонт. Це був 2022 рік. Залишалось трішки на першому поверсі доробити косметичний ремонт. І запланували, що візьмемо ще дітей восени 2022 року.
Усі плани знову перекреслила війна. У березні 22-го сім'я зі свого вже другого дому поїхала в тилове Прикарпаття. Тимчасовим прихистком стало місто Галич. Тут Гаврилюкам допомогли винайняти помешкання знайомі. Попри постійні труднощі воєнного часу Тамара з Ігорем зуміли зберегти свою велику родину. А торік в ній знову з'явилося четверо нових синів і доньок.
Тамара Гаврилюк, названа мама:
Це місцеві дітки. Там вік - 11 років дівчинці, 9 років хлопцю, сім рочків і майже шість наймолодшій дитині. Наша ціль - дати ще якимось діткам родину. Тому ми вирішили так.
Ігор Гаврилюк, названий тато:
Ми бачимо, що дітки просто живуть у родині. Тому що родина і державний заклад - це зовсім різні речі. Вони мають звичайне життя.
У 2024 році завдяки державній субвенції від Міністерства соціальної політики сім'ї придбали великий триповерховий будинок у місті Тисмениця. У кожної дитини своя кімната.
Що цей будинок нам дав? Дав можливість робити в кімнатах так, як любить дитина. У нас Андрій дуже любить футбол. Ми ще не закінчили - у нас ще тюль буде з м’ячиками.
А старший Роман захоплюється ремонтом. Разом із татом планують облаштувати гараж для його залізного коня.
Ось собі Роман придбав вже тут. Сам його лагодить. - Розбирати, збирати теж подобається.
Новий будинок для подружжя став символом стабільності та надії для їхніх вихованців. Таких великих названих сімей як ця в Україні сьогодні майже 1300. У них виховується близько дев’яти тисяч дітей. Торік за кошти субвенції змогли придбати житло для майже шістдесяти ДБСТ. Цьогоріч планують і ще для ста двадцяти.
Оксана Жолнович, міністерка соціальної політики:
Ми плануємо розширювати всю цю програму. Великі прийомні родини у нас - пріоритет. Адже з 15 тисяч дітей, які перебувають на обліку на усиновлення, десять тисяч - абсолютна більшість - це родинні групи, де є двоє та троє дітей. І, очевидно, їх не можна роз’єднувати, бо це рідні люди. І не кожна маленька родина готова взяти таку кількість дітей. А саме великі прийомні, де п’ять і більше дітей, якраз можуть стати домівкою.
До 2029 року Міністерство планує закупити ще сім сотень просторих помешкань для дитячих будинків сімейного типу. Підтримку та партнерство в цій справі надає фундація Олени Зеленської, яка містить також масштабну програму із будівництва безбар'єрного житла для таких родин - "Адреса дитинства".
