"У війни не жіноче обличчя": жінки підтвердили справами свою здатність бути рівними чоловікам [ Редагувати ]

Далі - анонсований сюжет про ніжну силу. Про захисниць. Хоч у війни не жіноче обличчя, та українки руйнують стереотипи. Не згірше за чоловіків - воюють на передовій, командують підрозділами, рятують поранених та показують війну крізь об'єктив телекамер.

Одна з них - авторка наступного матеріалу, моя колега Ірина Баглай, яка з початку бойових дій працювала воєнкором на фронті.

Ірина Баглай, кореспондентка:

Це фото я зробила минулого літа на позиціях 93 бригади. Вранці ми йшли окопами й бійці розповідали, як всю ніч давали бій ворогові. І ось з цієї позиції саме придушували атаку і в результаті розбили противника вщент. Коли ми дійшли до неї й побачили абсолютне несумісне із війною, я не змогла не зробити це фото.

Поряд фото моїх 12 колег - воєнкорів із різних медіа. Портрети втомлених після бою бійців, спалена ворожим пострілом армійська вантажівка, діти в побитих осколками школах... Загибла родина мирних жителів… Це світлини, які роками зберігалися в наших приватних архівах... Спогади, які не стерти з пам'яті. Це - війна нашими очима...

Ми назвали їх "13 ракурсів війни". І вперше показали на виставці - на честь наших захисників та захисниць. Дівчата в окопах. З першого дня війни це була дивина й для української журналістики.

Євгенія Китаїва, журналістка, воєнна кореспондентка:

Ми народжували самі себе під час бойових. Ми народжувалися, як військовий кореспондент, який висвітлює війну, тим паче висвітлює війну у своїй країні.

Мені, як і моїй колезі з іншого каналу - Євгенії, і решті дівчат воєнкорів не раз доводилося переконувати армійців, що ми нічим не поступаємося хлопцям.

Євгенія Китаїва, журналістка, воєнна кореспондентка:

Я перла як танк, ми могли приїхати - дві знімальні групи, і там хлопці. А я дівчинка. І мені могли сказати - вони йдуть, а ти ні. Це була робота на себе, на свій авторитет, щоб тебе знали, що ти можеш бігти, що ти можеш нести бронік на собі, аптечку, каску.

І там, в окопах, ми вперше знайомилися з такими ж жінками у бронежилетах, але - з автоматами в руках.

Тут снайпер работает, приходится бегать часто.

Ірина Баглай, кореспондентка:

На цих архівних кадрах Оксана Якубова в окопах під Дебальцевим. П'ять років тому вона була однією із перших кадрових офіцерок на передовій. Жінок під вогнем тоді ми зустрічали хіба в добровольчих батальйонах. І то - одиниці.

ДШК, АГС, міномет. Первые дни у нас было до 40 обстрелов в день.

Шлях Оксани на фронт розпочався... з міністерського офісу. Весна чотирнадцятого.

Оксана Якубова, ветеран АТО:

30 березня - це була неділя, ми сиділи тут з бюджетом.

Головний спеціаліст Мінфіну у своєму кабінеті в центрі столиці рахувала держбюджет. Раптом - дзвінок із військкомату. До Кабміну Оксана Петрівна встигла відслужити 10 років в армії. Тож, у 14-му - попала під мобілізацію.

Оксана Якубова, ветеран АТО:

В мінфіні був шок, бо я була єдина і перша. За годину-дві виїжджаємо. Я встигла заскочити додому, щось скинути й за мною приїхала машина. Я сіла в машину, вже з машини зателефонувала на роботу, що мене призвали в армію.

Про те, що мама на фронті так само, телефоном, дізналася й родина. Своїх намагалася заспокоїти, що жінок далі штабу не пускають.

Оксана Якубова, ветеран АТО:

Все було добре перші чотири місяці, поки журналісти не приїхали. А потім коли побачили, що я там, кажуть і - все контракт підписаний, мама служить далі.

І вже як кадровий офіцер, Оксана стала правою рукою командира батальйону. Відповідала за психологічний стан підрозділу і бойовий настрой. А ще - щодня доводила своє право нарівні воювати разом із чоловіками.

Оксана Якубова, ветеран АТО:

Треба було викладатися у два рази більше, ніж чоловікам. Якщо чоловік мав право розслабитися і чогось не зробити, то кожне твоє слово ловили, і обіцянку ловили, і ще спеціально провокували.

В її підрозділі всі військові були мобілізованими. Хтось мав бойовий досвід, а хтось - уперше тримав автомат, і ніколи не чув розривів артилерійських снарядів, що сиплються градом просто на голову.

І тут, під вогнем ворога, в одному бліндажі із чоловіками жіноча сміливість додавала бійцям сили та надії.

Оксана Якубова, ветеран АТО:

Бронік, бантіки на броніку і хіхікати, але треба було щось робити, щоб не так вже й перелякалися. Спрацювало.

І водночас ламала стереотипи.

Оксана Якубова, ветеран АТО:

Я ще колись отримувала офіцерські погони та служила до війни. Тебе все одно рахували як писарем. Дуже рідко коли тебе приймали офіцером. Якщо командир у 2015 році ризикував взяти дівчину та ще й в командний склад - це була революція.

Проте вже за рік жінки-військові довели, що гідно можуть боронити рідну землю й на танку.

 

Нині жінки - це п'ята частина нашого війська. І що справді революційно - за сім років війни офіцерів-жінок стало учетверо більше. Вони командують взводами й ротами, беруть участь у міжнародних операціях.

У нас вже є командувачка медичних сил, бригадний генерал.

І ось цьогоріч уже вся країна вперше відзначає не лише День захисників… а й захисниць України.

Вікторія Арнаутова, радниця головнокомандувача Збройних Сил України з гендерних питань:

Наша українська мова - це код нації. І якщо є явище, якщо є жінки в армії, то воно має називатися.

У Генштабі налаштовані змінити не лише слова у назві державного свята.

Вікторія Арнаутова, радниця Головнокомандувача Збройних Сил України з гендерних питань:

Не буде жодних заборон і обмежень для жінок в ЗСУ.

Хоча для цього потрібно переписати стоси нормативних документів, в яких не передбачені ані умови для служби жінок, ані бойові задачі.

Вікторія Арнаутова, радниця головнокомандувача Збройних Сил України з гендерних питань:

Зростання жінок на керівних посадах це логічний крок.  Коли на керівних посадах там де приймаються рішення буде більше жінок, то ці рішення будуть більш виважені.

Наталя - парамедик 26 років.

Про те, що вона - рятуватиме життя військовим на фронті, Наталя вирішила ще під час навчання у медичному коледжі.

Наталя, парамедик:

Ну ми ж всі разом виконуємо одне завдання і робимо одну справу. Хлопці мене підтримують, як можуть, оберігають, захищають.

На її позиції рідко буває спокійно. Це - лінія фронту під Донецьким аеропортом. Та й у часи затишшя у військового лікаря гостей вистачає. Хто за пігулкою від головного болю прийде, а хто й за…

Дай конфетку пожалуйста… - Будь ласка.

А хтось і за домашнім затишком. Бо в її бліндажі, окрім форми та рюкзаків, жодного натяку на близькість до передової. Навіть восени, коли навколо дощі та бруд, в Наталі - завжди все чисто й охайно.

Але війна залишає важкий відбиток, незалежно від статі. Ця ротація на фронті - стала для Наталі найважчою…

Врятували багато? - Нє… хлопці загинули… загинули хлопці наші… боляче мені, якщо чесно… збиває мене з колії ще досі - не можу я.

Оксана Якубова, ветеранка АТО:

У дівчат у всіх є таке, що ти повернувся, а вони - ні. Що ти не захистив. Я всіх пам'ятаю, всіх з 14-го. От вони як раз переломали все. Це є, це не проходить.

Попри жахіття війни та біль втрат, їм все ж вдається зберегти материнську турботу. Вони на рівні з чоловіками тримають стрій. Не чекають поблажок і не ділять військо за статтю. Заради однієї, спільної, мети.

Оксана Якубова, ветеранка АТО:

Будемо в Донецьку.