Андрія Любку знають як про відомого поета, письменника та публіциста: чим займається чоловік під час війни [ Редагувати ]

Про Андрія Любку знають як про відомого поета, письменника та публіциста. Та під час війни іноді не до творчості. Нині він разом з командою однодумців переганяє машинини на передову. Процес - складний: зібрати гроші, знайти потрібне авто, в Ужгороді відремонутвати і перевірити перед відправкою на фронт! 

Задіяні 4 автосервіси, фарбувальний цех і понад три десятки людей. Та є кістяк команди, на яких усе і тримається! Із закараптськими волонтерами спілкувалася Ірина Ковальчук! Як все працює - розкаже за мить!

За останній рік - жодної книги! Андрій Любка відклав перо і взявся за волонтерство.

Андрій Любка, волонтер, письменник:

Немає часу! Писання потребує концентрації. Єдине чим я займаюся - не полишив публічні виступи. Особливо за кордоном, де треба доносити інформацію про Україну, де це може бути дієвим засобом культурної дипломатії, тобто де політиків не слухають.

Спочатку розселяв біженців, вантажив медикаменти. А потім взявся допомагати військовим із транспортом - почав приганяти авто. Допомагає публічність - люди впізнають, довіряють, і знають - гроші підуть, куди треба. 

Андрій Любка, волонтер, письменник:

Те, що я роблю - чому мені це вдається? Бо це така письменницька штука - я про це розповідаю, як ми це робимо, про людей, які допомагають, про тих, що включаються у роботу, потім показую військових, як ми привозимо ці машини.

Основна потреба - у пікапах, а ще мікроавтобусах та легковиках. За рік на фронт з Ужгорода поїхали більше як 120 машин! А починалося усе банально... Подзвонив друг.

Андрій Любка, волонтер, письменник:

Сказав: величезна потреба у автомобілі. Є автомат, форма є якась форма, але нема на чому їздити. Така машина, щоб дозволяла підвозити боєкомплект до окопів, і в разі потреби евакуйовувати пораненх - це важливо. Я вирішив допомогти. Написав у фейсбуці - хочу допомогти другу, який служить на Донбасі. І коли прокинувся з ранку - грошей було на дві машини!

На один пікап треба від трьох до п'яти тисяч доларів. Та машину ще треба знайти, доставити в Ужгород, відремонтувати - вкласти в неї ще кілька тисяч, а потім - довезти на фронт! 

Андрій Любка, волонтер, письменник:

Наш досвід, на жаль, показує, що краще одразу купувати дорожчі машини, ніж просто найдешевше, що є і потім по кілька місяців їх ремонтувати.

Андрій каже, сам би не впорався! Підібралася надійна команда. Не тільки фахівців своєї справи, а ще й з переконанням! Задіяні понад три десятки людей, але кістяк - троє. Андрій Любка - натхненник, який відповідає за фінанси. Координація процесу - від пошуку авто до передової - за Юрієм.

Юрій Купріянчук, волонтер:

Саме більше - оті очі! Очі тих хлопців, воно і надихає, воно і вражує разом з тим - такі змішані почуття. У нас це - як платсмасове життя, не зовсім таке, як має бути. Там - це справжнє життя, справжні відносини. При тому, що поряд смерть, можливо, із - за того. 

Пригнані з-за кордону машини звозять на звичайне подвір'я на околиці Ужгорода. Воно перетворилося на справжню волонтерську майстерню. Головний тут Іван - за ним технічна частина!

Іван Мацканич, майстер, волонтер:

Коли машини приїжджають із за кордону - вони застояні. Ці машини там стояли роками. Стояли, стояли…В Україні почалася війна. Це пішов - бізняк! Це бізнес пішов таки, люди продають такі машини, що просто ужас. Вони сюди доїжджають - бо доїжджають, а тут їх треба робити! 

Іван біля машин і в день, і вночі. Каже, завдання не з простих: зробити максимум, з мінімальними вкладеннями, а ще швидко - хлопці на фронті чекають! Тому коли женуть автівки, він - завжди з командою. Бувало, і в дорозі ремонтує! 

Іван Мацканич, майстер, волонтер:

Кіть переїхала первал, це получається 40% машина проїхала дороги. Друга точка отстоя у нас обично буває в Умані - це в нас такий город! У нас постійно там якісь недо-, недо -це вже більше половини дороги! Далі у нас впринципі- тьфу-тфу все гладко йде.

Переганяють колоною - зазвичай по 9 машин. Рівно стільки місць у мікроавтобусі, на якому повертаються додому! Шлях до лінії фронту у півтори-дві тисячі кілометрів. Та чим ближче до лінії фронту - тим складніше - доводиться оминати траси - обирати безпечніші польові дороги. Волонтери запевняють - як би не було страшно - зупинятися не плануюють. До перемоги!