Розпочати життя з нуля: історія переселенки з Луганська [ Редагувати ]
Саме у ці дні кінця лютого-початку березня ми відзначаємо шосту річницю початку агресії Росії проти України. Тоді, 2014, здавалося, що до великого та справді довгого конфлікту може і не дійти. Однак сталося інакше. Частина території - окупована, тисячі життів - втрачені, мільйони людей змушені були починати життя з нуля.
Про те, як українці знаходять нову надію у, здавалося б, безнадійних обставинах - далі - наш воєнкор Ігор Левенок.
У це важко повірити, та ще п'ять років тому ця жінка й уявлення не мала, що таке сільське господарство і якої титанічної праці воно потребує.
Улітку 2014 Світлана Сергєєва з трьома дітьми виїхала з охопленого війною Луганська. Оселилися в покинутій бабусиній хаті. У селі Петропавлівці. За тридцять кілометрів від свого дому, уже на контрольованій українськими військами території.
"Ничего не было, ни штор, ни обоев - вообще пустой. Как дача, когда муж был живой, мы сюда приезжали как на дачу отдохнуть", - говорить Світлана Сергєєва, переселенка з Луганська.
Чоловік Світлани загинув на виробництві десять років тому. Старшій дочці, Марині - 23. У дівчини - ДЦП. Середня - десятикласниця Вероніка. Син Костик зараз уже в четвертому класі.
У Луганську пані Світлана була домогосподаркою. Міська жінка, з інтелігентної родини. Батьки науковці.
"Университет все с красным дипломом, вот сохранились еще грамоты и похвальные листы, это, как бы уже поколение, мама. Мариночка тоже закончила все с отличием".
Жінка каже: діти - то сенс її життя. Заради них вона ладна виконувати навіть непосильну роботу. Старша донечка Марина - в Луганську неодноразово була королевою краси на візку.
Вимушений переїзд не додав оптимізму дівчині. Сільський побут - нелегкий.
"Нам коляску дали, но так как двор не соответствует - я не могу на ней проехать. У нас когда в Луганске жили мэр сделал пандус, сделал на первом этаже съезд".
Дівчина живе мрією. Кімната Вероніки. Колись тут була маленька комора.
На стіні - грамоти, дипломи обласних і міжнародних олімпіад та конкурсів. Дівчина мріє стати лікарем. Розуміє, платне навчання не по кишені. Хоче на бюджет. Отже, в щоденнику лише найвищі оцінки та заохочення від вчителів.
Єдиний чоловік у сім'ї - Костянтин. Поки мама порається по господарству, частина хатньої роботи на ньому. Однолітки часто кепкують із нього. Бо має кнопковий телефон. Одягається скромно.
Щодень пані Світлани розпочинається рано вранці. На світанні. Шість годин на добу жінка порає чимале господарство. Шість годин на добу! Не легкої сільськогосподарської праці.
"Вилами подкидиваю на верх и складываю, что бы комплектовать кучу. Приходиться им со мной поглощать этот быт. Но это чтобы они были счастливее, чем я".
Доходи пані Світлани не великі. Чотири тисячі гривень жінка отримує на дітей, як мати-одиначка. Чимало худоби доводиться продавати. Щоб забезпечити мінімальні потреби родини, заплатити комуналку й закупити корми.
Знайти чоловіка пані Світлана вже й не сподівається. Каже, з таким господарством - то безнадійна справа.
"А кто хочет работать? Никто не заглядывается, я все делаю сама. Ну, конечно, уже если сильная работа, то я нанимаю людей и они помогают. Я могу сама и прикрутить сама, и кролятник построить", - говорить Світлана Сергєєва.
Та світ не без добрих людей. Корову і необхідний у господарстві реманент Світлані придбав Червоний Хрест. До її оселі благодійники навідуються.
"Чтобы она смогла скопить деньги на лечение дочери или на образование своих детей", - говорить Етер Латешвілі, представник Мкчх.
Світлана Сергєєва рук не опускатиме. Планує спорудити ще й теплиці, щоб торгувати городиною. Усе заради заповітної мети.