З початком повномасштабної війни пастор сільської Карпилівської церкви став волонтером [ Редагувати ]

На його рахунку - дві тисячі евакуйованих з-під обстрілів. А ще понад півсотні малюків з дитячого будинку. З початком повномасштабної війни пастор сільської Карпилівської церкви, це на Рівненщині, став волонтером. Він сів за кермо свого мікроавтобуса сів - і розвозить у деокуповані міста гуманітарну допомогу. 

Володимир Бричка був вже і в Ізюмі, і у Слов'янську, і у Краматорські, Херсоні. Про героя-волонтера більше розкаже Сніжана Сидорук.

Сотні людей шикуються у чергу по хліб. Тисячі буханців розлітаються за лічені хвилини. Це звільнений від окупантів Херсон. Біля мікроавтобусів місцевим жителям роздають і поліські налисники, які готують на польовій кухні. 

Хто їв, хто їв. Я крайній. Бо всім не буде. Дайте ще по одненькому, одненькому.

Так годують херсонців волонтери з невеличкого села Карпилівка, що на Рівненщині.

Володимир Бричка, волонтер:

Ми були, бачиш, за три дні після звільнення. Люди без світла, без тепла, без води. Чергами стоять за водою. Люди не мають, де нагріти. То ми возили - гарячий плов, варили. Там на місці варили. Маєм такі от казани, готували гарячу піщу. І в основному овочі. Ми завезли 200 тон овочів: картопля, буряк, морква - таке.

Володимир Дмитрович - пастор сільської церкви. У волонтерському центрі храму кипить робота. Жінки смажать, варять та печуть.

Господині, що ви будете пекти скажіть? - Булочки, пончики. - Ще що? Печиво, налисники. Да обично ми їдемо і оця готова гаряча продукція, яка наготовляють, то ми більше стараємся для військових. Ми на блокпостах заїжджаєм, де наші хлопці з нашого села є, що служать. 

Зараз тут готуються смаколики на чергову поїздку до звільненого півдня України. Запаси роблять чималі...

Буде різне і солодке, і солоне. Є зараз будуть пончики жарить, чебуреки якісь. Що ви там дівчата ще будете? -Все. Катлети.

На гуманітарний хаб Володимир Дмитрович перетворив і своє обійстя. Тут від початку війни збирають допомогу в постраждалі міста і села.

Ця допомога приїхала з Америки. Її відправили діти Володимира Дмитровича. За кілька днів він сяде за кермо та повезе її на Південь.

Продуктові набори, медицина, гігієна, що там нам передали трохи з Сполучених Штатів - контейнер прислали, то ми маєм відвезти туда для їх як гуманітарна поміч. 

Доставляли гуманітарні вантажі в Ізюм, Слов'янськ, Краматорськ та Лиман. Скільки таких поїздок було - в родині і не порахують. 

Надія Бричка, дружина волонтера:

Так переживаю, плачу: Господи дай, щоб ця війна кінчилася. Ну така біда, знаєте. Люди наші переживають і ми терпимо з їми разом. Канєшно, нам не так страшно, бо ми не бачимо її, але подивишся, як там люди страждають, то дуже важко, канєшно, це переживать. 

Надія та Володимир Брички виховали дванадцятеро власних дітей та ще двоє прийомних. Мають - 43 онуки. Волонтерством займаються ще з 2014-го. А від початку повномасштабного вторгнення пан Володимир, не лише возив допомогу, а й вивозив людей.

Зліпили грубку надворі, топили на дворі і кормили стариков, варили їсти в казанкові із чого було, з того й варили з остатків, що нам оставалися продуктів. Дай Бог усім здоров'я, всім, хто помагав нам, хто рятує нас. Я не знаю, я не знаю, слов немає у мене шо сказать… 

Загалом пан Володимир доправив на захід України близько двох тисяч людей.

Ось так евакуював малюків дитбудинку з Ворзеля. Голодні й холодні вони місяць були під обстрілами. Щоб вивезти всіх - а це понад пів сотні дітей - у кілька мікроавтобусів Володимир садив і мешканців селища.

Отако їхав шофер, бачте, спереді їде і дитину тримає і каждий. Вони ж маленькі. Вони самі сидіть на сідушки не можуть.

Володимир Бричка, волонтер:

Ті діти шо ж - їх похапали чужі тьотки, чужі дядьки вони поприносили і нам у бус і тако покидали, покидали ми їх там на сідушки, на сідушки там штабелями тако ложили й ложили. Вони кричали, плачуть там, але ми їх поупаковували, а їхать треба, вони ж не будуть в нас же не спеціальні машини, щоб там попристьогувать чи крєсла. Я мусив вже вибирать з толпи тих, що просяться, які можуть взять одну-дві дитини біля себе і шоб вони їх тримали.

У своєму домі за час війни Володимир Бричка прихистив не одного переселенця. Нині тут живе студентка з окупованого херсонського селища Лазурне. Свого рятівника дівчина називає героєм. 

Анна Сидорук, переселенка з Херсонської обл.:

Не каждий человек готовий рискнуть, скажем так. Це сміливості надо я не знаю, терпения і сміливості і відважності і чого там токо нема… Надо иметь. Не каждий таке сможе сделать.

Та пан Володимир героєм себе не вважає. Каже, робить те, що повинен. Чоловікові - 67. І він знову збирається в дорогу, щоб відвезти найнеобхідніше тим, хто цього потребує.

Їхати на "передову" його надихають люди, які там чекають - каже пан Володимир.

Зробили для наших людей нам велике свято. Дуже їм вдячні, щоб були і надалі здорові та щасливі, роботящі і щоб був мир, як ми хочемо на всій Україні.