Батьки та діти. "Чорна" слава [ Редагувати ]

Андрій Чикатило.

Коли звір опинився за ґратами, від нього відмовився син. Тепер він прагне повернути батькове прізвище. До віку, коли батько став убивцею, синові лишилося 3 роки.

Анатолій Онопрієнко.

Його синові забороняли вимовляти вголос батькове ім'я.

Георгій Суворін.

Донька кілера номер один в Україні Георгія Суворіна свою любов до батька приховує навіть від матері.

Як жити, якщо твій батько – всесвітньо відомий маніяк? І в спадок дісталося прізвище, від якого кров застигає в жилах? Ми знайшли телефон сина Андрія Чикатила і почали домовлятися про зустріч.

Юрій Чикатило:

- За 3 тысячи долларов я не поеду в Киев. Я вам говорю, 3500 - и я выезжаю на экспрессе в Киев. 3500 или никаких разговоров вообще быть не может...

На телебаченні син Чикатила Юрій дебютував 2 роки тому. Ось вона, дівчина, яка 3 місяці полювала на сина звіра. Все як у детективі: вона одягала перуку і шукала його схованки.

Надія Боровик, журналіст НТВ:

- Он хотел много денег. Сколько? Я не могу назвать сумму, на самом деле. Он хотел много денег, хотел, чтобы мы его вывезли в Соединенные Штаты, и хотел, чтобы его нельзя было узнать.

На цих кадрах Юрій Чикатило в гримі. Це перше і поки єдине інтерв'ю сина маніяка російському телеканалу НТВ. Коли батька звинуватили у вбивствах, Юрію було лише двадцять.

Його батько - Андрій Чикатило. У рейтингу маніяків, складеному американцями, посідає лише тринадцяте місце. У Радянському Союзі душогуб такого масштабу з`явився вперше.

53 вбивства з особливою жорстокістю. У нього був нюх звіра. Пошук жертви відбувався приблизно так: маніяк вештається біля натовпу. Він неспокійний, напружений. Крутить головою, наче перевіряє: чи немає переслідування. Начебто нема.

Входить у трамвай, вишукує жінок, дівчат або хлопчиків. Йому байдуже... Головне - жертва має бути фізично слабшою.

Добре, якщо від неї тхне. Людей із низів суспільства не шукатимуть. Спершу тільки дивиться, згодом - тулиться до чужого тіла. Заводить у парк чи ліс... Після вбивства спокійний та лагідний повертається до родини.

Амурхан Яндієв, слідчий прокуратури Ростовської області (Росія):

- Чикатило рассказывал: "Я совершил убийство, вышел и получил удовольствие, и такое состояние, что я пьяный от кайфа и вот кружу, дороги перехожу... Вот был случай, меня машина чуть не сбила. И я отходил от этого. А потом, когда приду домой, как вагон разгрузил – уставший, замученный, отрубаюсь, сплю спокойно.

1992 рік. На лаві підсудних – Андрій Чикатило.

Процес відкритий. Та серед присутніх немає родичів маніяка. Їх розірвали б на шматки.

Дружина, син і донька зникли. Правоохоронці змінили їм прізвище та місце проживання.

Мати жертви намагається дотягнутися до звіра в клітці. Звісно, її не пускають.

Андрій Чикатило намагається виглядати несповна розуму, хизується й охоче роздає інтерв'ю. Найчастіше жаліється: його покинула родина. У нього навіть сорочки іншої немає.

Амурхан Яндієв, слідчий прокуратури Ростовської області (Росія):

- Люди, естественно, установили, где проживает Чикатило, и нашли квартиру его. Родственники, потерпевшие облили бензином дверь и подожгли ее.

Андрій Чикатило. Його дружина й маленький син Юрій. Колись це була звичайна радянська сім`я.

Найбільше Андрій Чикатило любив читати газети. Він усамітнювався і уявляв себе в іншому світі. Ще в армії, коли всі йшли у звільнення до дівчат, Чикатило наполегливо вивчав історію партії. Він мріяв про посаду генерального секретаря ЦК. Не вийшло.

Олександр Бухановський, психіатр, доктор медичних наук:

- Он был помыкаемый, как сейчас говорят, подкаблучник, униженный в определенной степени, и в семье любви не было.

Це рідкісні кадри слідчого експерименту. 1991 рік. Маніяк без наручників і ланцюгів. Зовні здається - прогулянка, насправді – встановлення місця злочину. Тут Чикатило вбив жінку. Як усе було, він показує на манекені.

Андрій Чикатило:

- А потом она кричала, громко меня оскорбляла, что негодный мужик. В общем, я нож достал, потом мне обидно стало: шалава, бродяга какая-то и еще дебильная какая-то, и еще оскорбляет меня, унижает. Меня и так всю жизнь топтали да унижали, так я вот...

Саме таким - м'яким і несміливим - Андрія Чикатила знала родина. Вони відмовлялися вірити у його зізнання.

Вперше він вбив у 42 роки. Жертві, дівчинці, було лише дев'ять. Стільки ж, скільки і його маленькому синові.

Амурхан Яндієв, слідчий прокуратури Ростовської області (Росія):

- К своим близким серийные убийцы относятся трепетно, они их берегут, лелеют. Не насилуют, не издеваются, а вот что касается чужих - они очень жестоки. Чужой, допустим, даже котенок - они его могут на клочья разорвать, злость выместить на них, а свое не тронуть.

Серійного вбивцю Андрія Чикатила шукали довгих 12 років. Під час слідства допитали 200 тисяч людей. За один із злочинів Чикатила навіть встигли розстріляти безневинного.

Листопад 1990-го. У лісі знайдено труп жінки. Правоохоронці з'ясували, що біля місця злочину був Андрій Чикатило. У слідства – жодного доказу. Утім, він пішов за пивом. І не повернувся.

Віктор Бураков, генерал, колишній начальник державного управління внутрішніх справ Ростовської області (Росія):

- Когда прошло 8 дней и оставалось 2 дня, было понятно, что еще 2 дня - и если мы не получим признательные показания, практически возникает необходимость отпускать его. Потому что, я говорю, у нас ни вещественных доказательств не было, ни свидетельских показаний, ничего не было.

Амурхан Яндієв, слідчий прокуратури Ростовської області (Росія):5

- Вот тогда мы разыграли такую комбинацию, что он психически больной человек, а раз больной человек, значит, таких людей не осуждают, а лечат.

Під час слідства Чикатило дуже сумував за дружиною.

Їм влаштували зустріч...

Амурхан Яндієв, слідчий прокуратури Ростовської області (Росія):

- Я помню, что жена просто как мумия подошла, стала, Чикатило ее сам активно обнял, в нос ей тыкается. Единственную фразу он все время твердил: "Феничка, ты мне все говорила: лечись, а я, дурак, тебя не слушал, не лечился. Ну, вот так получилось, вот так получилось". Все оправдывался.

На фото – дружина маніяка з сином. Син вважав, що батько-вбивця зламав йому життя. І відмовлявся його бачити.

Пройшло п'ять років, і Юрій Чикатило зрозумів: прізвище батька робить його особливим.

Зазвичай Юра ввічливий, а тут... Знайомій дівчині погрожує вбити.

Це був його перший серйозний злочин.

Дівчину страх наче паралізував. Виявилося, що цей хлопець - син маніяка. Але саме "чорна" слава батька врятувала сина від покарання.

Микола Баштовий, начальник слідчого відділу Ленінського району м. Ростова-на-Дону (Росія):

- Потому что произошла утечка информации. Был большой шум, что задержали сына Чикатило, и эта девушка ходила в райотдел, и на посту стоял милиционер, который проживал на одной улице с ней. И ляпнул на своей улице, что ее изнасиловали. А девушке не захотелось, чтобы соседи ее обсуждали, она пришла и написала отказ.

Врешті-решт, сину Чикатила дали строк за підробку документів та здирництво. Раніше сином цікавилися завдяки батькові, тепер він нагадав про маніяка.

Віктор Бураков, генерал, колишній начальник державного управління внутрішніх справ Ростовської області (Росія):

- Пресса после того, как задержали Одначева, сына Чикатило, пыталась сделать из него наследственного маньяка, но не получилось. Он просто, насколько я знаю, считает, что отец пострадал ни за что. А с другой стороны, чтобы показать свою крутизну, он брал отрицательную сторону отца.

У 37 років Юрій Чикатило зрозумів, що на славі батька можна заробляти. Він начебто погодився на зустріч. Центр Харкова. Зазвичай тут збираються закохані. Ми чекаємо на сина маніяка.

Він утретє змінив прізвище, відкрив власну будівельну фірму. Минає півгодини, година.

Він наче грається у розвідника. Змінює умови та місця зустрічі і не приходить.

Тим часом у Москві його досі лякається журналістка Надя. Після виходу програми син Чикатила телефонував із погрозами: мовляв, його бояться, бо ж впізнають.

Надія Боровик, журналіст НТВ:

- Я очень удивилась, когда он через 2 года позвонил и долго говорил о том, что он теперь не может спокойно пройти по улице, его все знают, все узнают, некоторые боятся. А на вопрос "Юра, что тебе, собственно, надо?" Он сказал: "Нужны деньги. Вот и все". По поводу "нужны деньги" - Юра, пойди заработай. До свидания. Все.

Спогади про батька не дешеві. "Такса" - від тисячі доларів. Юра переконує, що правду скаже нам, іншим брехав.

Юрій Чикатило:

- На самом деле там, где мы были, в Новочеркасске, мы там никогда не жили. Это вообще не тот дом, мы жили в девятиэтажке. Мама у меня никогда не была заведующей детского садика То есть, показали полностью ложь. Я готов сняться в гриме, без грима – как вы хотите, 3500 долларов - и я в 10 часов выезжаю.

Надія Боровик, журналіст НТВ:

- Большинство вещей, которые он говорит, они не имеют под собой никакого содержания, он врет. Он хороший врун.

Інколи син запевняє, що батько постраждав, бо був українським націоналістом.

З часом образ маніяка обростав деталями. Його біографи встановили, що коли Андрієві Чикатилу було10 років, він боявся виходити на вулицю. Мати залякувала: під час голоду його брата впіймали та з'їли.

Олександр Бухановський, психіатр, доктор медичних наук:

- Холодная мать, но у нее завышенные требования, система жестких наказаний, нравоучений, назиданий.

Зі спогадів маніяка відомо, що мати ним не займалася. Любити дитину бракувало часу. Утім, вона карала сина за найменшу провину. Маленький Чикатило носив брудний одяг та виглядав покинутим. Через це з нього знущалися.

Дитинство сина Юрія було як у батька - сувора мати, байдужий до всього батько.

Психологи переконують, що всі маніяки в дитинстві вбивали курей, кицьок чи собак. Вбити слабшу за себе тварину – означало помститися. Зазвичай матері, за нелюбов до себе.

Діти-садисти дорослішають і стають вбивцями. Побачити кров, агонію та смерть – для них насолода.

У середині вісімдесятих Віктор Бураков – капітан. Родину майже не бачить, живе полюванням на маніяка. Коли допитує Чикатила, розуміє, що той психічно хворий.

Віктор Бураков, генерал, колишній начальник державного управління внутрішніх справ Ростовської області (Росія):

- Совершить убийство человека в Парке авиаторов – напротив 412-го завода, который работает в 4 смены, и рабочие ходят через парк постоянным потоком – это раз. Второе - в парке гуляют люди постоянно, вечером и утром, молодежь, собачек выгуливают, совершить убийство в этом оживленном месте нормальный человек никак бы не мог.

Так виглядав ростовський Парк авіаторів, коли там орудував маніяк.

Віктор Бураков, генерал, колишній начальник державного управління внутрішніх справ Ростовської області (Росія):

- И он там совершает, в вечернее время, еще светлое время суток, совершает убийство девушки. Глумится над ней в течение почти 20 минут. Кромсает ее всю ножом, потом еще после этого в течение 15-ти минут наносит удары ножом в деревья, потому что находится в таком состоянии, что не может выйти из этого транса.

Неадекватна поведінка... Неконтрольовані рухи... Несамовита енергія...

Таким його ніколи не бачив син.

А тому Юрій Чикатило переконаний, що батька навмисне зробили хворим, а вбивства "понавішували". Якщо той і вбивав, то раз чи два. Можливо, син маніяка захищає себе. Багато кому цікаво: чи отримав він "убивчі" гени батька?

Микола Баштовий, начальник слідчого відділу Ленінського району м. Ростова-на-Дону (Росія):

- Начнет убивать Юрий Андреевич или не начнет, я не знаю. Но то, что для него мы не люди – я уверен на 100%. И как тяжело для него будет переступить черту для того, чтобы убить или не убить, я тоже не знаю.

Психіатричну експертизу проводили тричі. Андрія Чикатила визнали дієздатним. Досі гуляє міф, що мозок вбивці за мільйони намагалися купити чи то японці, чи то німці. Це неправда.

Олександр Бухановський, психіатр, доктор медичних наук:

- Идея принадлежала нам, ростовчанам, ростовской группе исследователей. Когда уже его приговорили к расстрелу, приговор был утвержден, была инициатива, что надо посмотреть мозги такого человека.

Але Чикатила мали розстріляти. Здорового чи хворого – байдуже. За перебігом справи спостерігала вся країна. Наглядали вищі органи влади.

Це був гуманізм “по–радянськи”: приречений не мав знати часу розстрілу. Маніяку обіцяли перегляд справи.

Та коли прокурор попросив підписати на згадку книжку, Чикатило зрозумів: у праві на життя відмовлено...

"…спасибі вам усім, хто зі мною мучився. Нехай не буде більше таких, як я. Злодіїв чи хворих".

Про те, що Чикатила стратили, його родина дізналася із преси. Жодного повідомлення їм не прийшло.

Що вирувало у голові Чикатила - лишилося таємницею. Сканувати головний мозок почали ще вісімдесят другого. Утім, виявляти серійних вбивць “за головним мозком” стали значно пізніше.

Київ. Територія псих-лікарні, у народі - просто Павлівки.

Слава до цього забутого Богом закладу прийшла 1996-го, коли тут встановлювали осудність Анатолія Онопрієнка. Найвідомішого маніяка незалежної України.

Віталій Первомайський, психіатр, доктор медичних наук:

- В этом помещении был Оноприенко, помещение проектировалось с целью обеспечения безопасности обслуживающего персонала. Поэтому всех доставляли сюда в первую очередь, в том числе и Оноприенко.

Вбивцю з такими "кривавими" руками досліджували тут вперше. Звісно ж, лікарі його боялись.

Віталій Первомайський, психіатр, доктор медичних наук:

- Один с автоматом охранник, один с пистолетом.

До псих-лікарні Онопрієнко привозили 5 днів поспіль. Зовні психіатрична експертиза нагадує звичайну бесіду ні про що. Насправді психіатри аналізують кожне слово, рух чи погляд вбивці.

Анатолій Онопрієнко, довічно засуджений:

- Но бывают промежутки времени, или дни, или часы, когда я ощущаю эти голоса и просто разговариваю с этими голосами, точно как с вами сейчас.

Віталій Первомайський, психіатр, доктор медичних наук:

- Оноприенко очень внимательно наблюдает за всем происходящим, бросает взгляды на охрану, в каком состоянии они находятся, как они реагируют, не задремали ли они, мягко говоря...

Ймовірно, що спочатку вбивця планував втечу.

Він був хитрий та неймовірно жорстокий.

Аби не лишати свідків, убивав цілі родини. Найменшій жертві було 3 місяці.

Серійного вбивцю шукали довгих 7 років. Затримали Анатолія Онопрієнка випадково. Поводився підозріло, тож його виказали сусіди.

Він вбивав за кросівки, їжу чи пляшку шампанського.

Анатолій Онопрієнко, довічно засуджений:

- Я убийства делал из-за 10 гривен.

Може, мстився за голодне дитинство? Мати померла, а батько з братом віддали його у притулок.

Анатолій Онопрієнко, довічно засуджений:

- В детдом его, в детдом его. Я это с ужасом вспоминаю до сих пор.

Суд над маніяком тривав чотири місяці. Репортажі з зали суду щодня з'являлися у новинах. Для народу чергова розвага - подивитися на українського "Джека-різника". До того ж, вбивця із задоволенням, як актор, роздавав інтерв'ю.

Анатолій Онопрієнко, довічно засуджений:

- Убить своего сына, когда ты знаешь, что его родил – это легко, а вот убить невинного ребенка – это очень трудно.

Дмитрику було років 5, коли його батько опинився за ґратами.

Родини загиблих погрожували вбити Сатану та його гадючий виплодок. Аби захистити сина, дружина Онопрієнка віддала його у прийомну родину. За мовчання платила шалені гроші. Аби жити, малюк мав назавжди забути прізвище, ім'я та обличчя рідного батька. Дмитрик не розумів, чому? Його батько добрий, він завжди приносив подарунки.

Віталій Первомайський, психіатр, доктор медичних наук:

- Если человек совершает преступления и с места преступления забирает какие-то предметы, а потом эти предметы дарит своей женщине, и, скажем, ее ребенку - как это оценить с точки зрения эмоциональности? Внешняя сторона - заботливый. Да? Но происхождение всего этого? Заботливый - это когда специально на день рождения или заранее, специально ходил и выбирал, покупал, чтобы обрадовать, принес, обрадовал. Да? Поэтому здесь – только внешняя сторона. А внутренняя сторона-то какая? Взял на месте преступления окровавленную вещь, принес и подарил своей женщине. Я не знаю, как это назвать.

За сукупністю злочинів Онопрієнка мали засудити до страти. Адвокат наполягав: убивця – шизофренік. Та висновок психіатрів інакший:

"...слова піддослідного про стеження, голоси та вплив потойбічних сил – не що інше, як симуляція... "

Віталій Первомайський, психіатр, доктор медичних наук:

- Симулировать - это значит каждые сутки нужно находиться в определенном состоянии, понимая, что в каждый момент за тобой может кто-то наблюдать. Это надо быть в постоянном напряжении, чтобы симулировать, нужно силы иметь очень большие, нужно быть очень здоровым человеком.

З Онопрієнком працювала комісія. Один з лікарів зізнався: гіпноз маніяка відчув на собі. Цей чоловік не дає інтерв'ю, вже п'ять років як покинув судову медицину, бо ледь не помер. Після суду над Онопрієнком він вийшов на балкон і виразно почув наказ стрибнути з 9-го поверху. Отямився дивом, колегам про це не сказав.

- Гипнозом он обладал?

Віталій Первомайський, психіатр, доктор медичних наук:

- Я думаю, что нет, по-крайней мере, экспертов никак не загипнотизировал. Я не понимаю, откуда такая информация возникла.

Онопрієнкові поталанило. В Україні відмовилися від смертної кари. Він досі живий. Але останні 5 років не хоче зустрічатися з пресою. Так народилася сенсація: Онопрієнка вбили у в`язниці.

На наш запит у житомирську тюрму відповідь надійшла швидко: "Я, Онопрієнко Анатолій, відмовляюсь зустрічатися з журналістами. Прошу мене не турбувати".

Лист та зразки власноруч написаної біографії Онопрієнка віддали експерту-графологу.

Наталія Шпакович, головний експерт відділу технічної експертизи документів і почерку при МВС України:

- Я пришла к выводу, что все рукописные записи выполнены одним и тем же человеком. Единственное, что затрудняло ход исследования – то, что я исследовала не оригинальные записи, а копии.

Тож Онопрієнко живий. Невідомо, чи відвідує його рідний син. Нині хлопцю вже за 20. Він ретельно приховує своє походження. Як і батько колись, плаває на кораблі за кордон. Вбивчі гени мовчать.

Півроку мешканці Дніпропетровська жили в напрузі. У місті з'явився маніяк! Людей вбивали просто на вулиці. Металевою трубою чи молотком. Вбивали за кілька гривень, або задурно.

Богдан Власенко, слідчий прокуратури м. Дніпропетровськ (Україна):

- В показаниях они говорили: да, мы начали убивать котов, потому что так мы преодолевали страх. Мы раньше всего боялись, потом начали, убили кота - свой страх преодолели. Убили собаку - мы страх преодолели, убили человека, сняли на видео - мы страх преодолели. Это азарт, это затягивает. Один раз так безнаказанно, второй раз безнаказанно, третий раз безнаказанно, четвертый, и так двадцать, более двадцати раз.

Самооцінка зростала. Вбивства ставали нахабнішими. За півроку їх упіймали. Навряд чи вони мріяли саме про таку славу.

Суд – наче вистава. Увійти до зали неможливо: аншлаг. Родичі вбитих, телевізійники, свідки створюють тисняву.

Дніпропетровські маніяки. Малі, перелякані, не страшні.

Вони можуть увійти в історію України як наймолодші серійні вбивці. Їм лише двадцять, а вони скоїли двадцять одне вбивство та кілька нападів.

Батьки жертв зі світлинами дітей у залі суду, родичів підозрюваних туди не пускають, бо допитуватимуть як свідків. Вони ховаються у юрбі. Їх пізнають, але самосуду не буде. Прокляття кидають пошепки, в спину.

Лариса Довгаль, адвокат потерпілих:

- Любая мать, которая обстирывает, она всегда бы заметила хоть каплю крови. И думаю, она бы переговорила с сыном, что происходит, и попыталась препятствовать.

Богдан Власенко, слідчий прокуратури м. Дніпропетровськ (Україна):

- При проведении обыска не открывали длительное время дверь, у них забился унитаз, стали затапливать соседей снизу. Те, в свою очередь, вызвали работников ЖЕКа, работники ЖЕКа раскрутили там трубу. Уже внизу, в подвале был обнаружен кулек, и там было три мобильных телефона. Пробили мы эти три мобильных телефона и телефоны - с трех убийств.

Усі підсудні - зі звичайних, "благополучних" родин.

Віктор Чевгуз, адвокат підсудного Ігоря Супрунюка:

- Папа - летчик гражданской авиации, мама - главный бухгалтер предприятия, старшая сестра закончила институт, экономический факультет. То есть, это интеллигентные, развитые, эрудированные люди, среднего достатка, а может, даже выше среднего достатка…

Батьки підозрюваних у вбивствах не змінювали прізвищ та місця проживання. Тільки спершу ховалися від сусідів та друзів.

Віктор Чевгуз, адвокат підсудного Ігоря Супрунюка:

- Понимаете, на всю оставшуюся жизнь для родителей будет вопрос: как такое могло случиться?

Дійсно, таке батькам уявити складно.

З матеріалів справи відомо: один з перших нападів стався за містом. Чоловік просто перетинав садок.

Трійка друзів напала зненацька.

Богдан Власенко, слідчий прокуратури м. Дніпропетровськ (Україна):

- Убийство совершалось внезапно. Либо человек спал, либо ехал на мотороллере, либо ехал на велосипеде, не ожидая нападения. Преступники маскировали орудие преступления. Вначале это были трубы, их использовали для совершения убийств, но трубы оказались неэффективны, поэтому они стали использовать молотки.

Вони не лише вбивали, вони "знімали" смерть на відео.

Якість зображення ролі не грала. Влаштовував звичайний мобільний телефон. Аби було видно – і жертву, і виконавців.

Лариса Довгаль, адвокат потерпілих:

- И потом они, естественно, хотели запустить это в Интернет. Они считали, что на этом можно хорошо заработать.

Вони добре розумілися на комп'ютері. В одній з родин їх було аж два: у сина і в батька... Теоретично, дізнатися, якими сайтами цікавиться син, можна. Та хто з батьків це робить на практиці?

Скачати або купити "заборонене" відео з вбивствами, ґвалтуваннями та іншими збоченнями - не проблема.

Інколи такі фільми "пакують" в обгортки, скажімо, з Білосніжкою. Тож здогадатися, що на диску – неможливо.

Контролюють, що дивляться їхні діточки, тільки дуже уважні батьки. Хлопці з лави підсудних контролю не мали. Їм довіряли. Одному на повноліття подарували авто. Ця іграшка дуже згодилася під час "вбивчих" пригод.

Згодом хлопці зізналися адвокатам: убивали заради розваги. Батьки в це не вірять. А юнаки досі не можуть збагнути: чому їх не пускають додому?

Віктор Чевгуз, адвокат підсудного Ігоря Супрунюка:

- Единственный вопрос: когда я уже домой? Вот этот вопрос у него, понимаете, с языка не сходит.

Лівий берег Західного Бугу. Надзвичайно красива місцевість. Колись тут був чоловічий монастир. Вже півстоліття тут тримають довічно ув'язнених.

Георгій Суворін – кілер номер один в Україні. Його покарано за вісімнадцять убивств та кілька нападів.

До зйомки герой попередив: бачив довічників "у телевізорі". Вони жалісні та зламані. Виглядати таким не хочу, бо ж на волі донька, говоритиму для неї.

Георгій Суворін, довічно засуджений:

- Мне хотелось денег, мне хотелось славы. Не знаю, в каком возрасте, чуть ли не с детства. Всегда у меня были мысли о деньгах. Как Слово Божье говорит: "Изобретателен на зло". Я был очень изобретателен на зло, я умел заработать деньги, украсть, обмануть кого-то.

За ґратами він опинився у двадцять років. Батьки були в шоці. Його й виховували, й любили.

Георгій Суворін, довічно засуджений:

- Счастливое советское детство. Любовью не был обделен. Мама мне сказала: "Если тебя посадят, я сразу же повешусь". Вот, за эти 9 лет родители все, что могли, мне отдали. Они меня сильно поддерживали, помогали. И это делалось не просто так, а именно, я же говорил, у нас в семье все было на любви построено. У нас семья была крепкая, большая. Это сейчас уже от нее ничего не осталось.

Життя Жори зруйнували наркотики. Він убивав за гроші, які йшли на дозу. Вилікувався тільки тут. Іронія долі, але і тюрма може бути цілющою.

Тарас Юхим, заступник начальника управління соціально-виховної роботи Сокальської колонії № 47 (Україна):

- Ми стоїмо перед входом у монастир, зараз на цьому місці утримується колонія.

Довічники цієї споруди ніколи не побачать. Свіже повітря їм дозволено ковтати годину на добу, у "спец-вольєрі".

Тарас Юхим, заступник начальника управління соціально-виховної роботи Сокальської колонії № 47 (Україна):

- Існує легенда, що в часи визвольної війни, коли Богдан Хмельницький обложив монастир, хотів взяти його приступом, він осліп як раз перед стінами монастиря, коли взяв його в облогу. І, знаючи про те, що тут була чудотворна ікона, він попросився, впав на коліна і почав молитися, і сталося чудо, і Богдан Хмельницький прозрів.

Суворін вилікувався й повірив у Бога. Віра та донька – з цим скарбом нині і живе. Він не сказав, але чомусь було зрозуміло: він пішов у тюрму, аби з дівчинкою нічого не сталося. Не просто "пішов", кілька злочинів свідомо взяв "на себе"…

Георгій Суворін, довічно засуджений:

- Почему я сознался во многих вещах? Для того, чтобы никого не потянуть по делу. Это был такой договор – гласный, не гласный.

Знав, на що йшов, але не думав, що так гірко на самоті.

Георгій Суворін, довічно засуджений:

- Какое у нас общение? Один звонок раз в три месяца. Мне нужно выбирать - или с другом разговаривать, поблагодарить его за помощь детям, за помощь мне, или дочь услышать. Мне нужно выбирать одно из двух. Молодая дочка, вот она перешла в 10-й класс, последний год, выпускной. Пишет мне сейчас редко, нет времени и нет интереса, наверное, со мной общаться.

Бесіда тривала не довго. На прощання Жора сказав:

- Могли бы вы помочь моей дочери, чем вы располагаете помочь? Позвоните...

Зустрітися, щоб допомогти. У дівчинки невдовзі випускний. Потрібна сукня.

Ім'я її батька – страшенна таємниця. Їй вже змінювали прізвище, школу та оточення. "Дочка кілера" - як тавро, що може зламати життя. Зніматися на камеру дівчина відмовилась. Була скутою та закритою. Пожвавішала лише раз, коли ми сказали, як любить її батько, такий не схожий на вбивцю.

Сто років тому італійський психіатр Чезаре Ломброзо припустив: у злодія особливе обличчя: рідка борідка, приплюснутий ніс, низький лоб.

У двадцятому столітті науковці довели: садистами, маніяками та вбивцями народжуються.

Комп'ютерна томографія мозку. Процедура, яка нині доступна кожному. Двадцять років тому вчені з'ясували: між мозком звичайної людини і маніяка є відмінності. У схильних до вбивств надто розвинений третій шлуночок, є перевага правих рогів над лівими, аномалія системи, що "відповідає" за інстинкти, пам'ять і сон. Усе це – хвороба.

Олександр Бухановський, психіатр, доктор медичних наук:

- Ведь убийство является одним из этапов развития болезни.

Головне - цю "вбивчу" недугу можна вилікувати.

Олександр Бухановський, психіатр, доктор медичних наук:

- У нас есть трагический случай, он подтвердил нашу правоту. Подростка к нам привели в возрасте 9 лет.

Хлопчик убивав тварин, не міг зупинитися. Мати обіцяла згубити його, та вкоротити віку собі... Маленького садиста почали лікувати.

Олександр Бухановський, психіатр, доктор медичних наук:

- Он научился общаться, у него появились девочки. Устойчивые отношения с девочками, поступил в престижный университет.

Був як усі. Раптом втратив роботу, припинив лікування.

Олександр Бухановський, психіатр, доктор медичних наук:

- У него возобновились эти фантазии, но он к нам уже не приехал. Фантазии жестокие, с целью преодоления фантазий он попробовал устроится на работу в морг.

Влаштуватися до моргу коштувало 3 тисячі доларів. Таких грошей не було. Він пішов на вулицю. Не втримався, вбив двох дітей та жінку.

Цього б не сталося, каже психіатр, якби вбивця пройшов повний курс лікування.

Це зовсім інша історія. Його дід ніколи не був маніяком. Проте "чорна" слава дідового прізвища півстоліття йде за нащадками Лаврентія Берії.

Гени двох геніїв зійшлися в онуку.

Прадід - Максим Горький, дід – Лаврентій Берія.

Спадщина лише духовна. Майно Горького - в музеї, скарби Берії конфісковані. Його батько все життя був під наглядом КДБ. Онук і нині спростовує міфи.

Сергій Пєшков, онук Лаврентія Берії:

- Я ехал как-то в поезде в командировку в Москву, и, как это водится, собрались какие-то люди в купе, и один, так сказать, доморощенный историк, сказал, что, вот, представляете, у Горького были миллионы, и потом речь зашла о Лаврентии Павловиче Берии, и тот же товариш говорит, что, вот вы знаете, Лаврентий Павлович Берия в свое время успел миллиарды долларов перевести в швейцарские банки, и они до сих пор там лежат на счету. Ну, тогда я уже не выдержал, засмеялся и говорю: "В моем лице вы имеете честь видеть двойного миллиардера, поскольку я и наследник Алексея Максимовича, и наследник Лаврентия Павловича. Правда, я, говорю, об этих деньгах никогда не слышал и не видел, но тем не менее, можете пожать мне руку.

День Перемоги, дев'яте травня. Прийти на демонстрацію онука Лаврентія Берії вмовили ми. У нього в руках немає квітів. Відраза до парадів у Сергія спадкова.

Сергій Пєшков, онук Лаврентія Берії:

- Первый парад победы после смерти Сталина, тоже тогда Лаврентий Павлович выступил против того, чтобы устраивать эти огромные шествия, с неисчислимым количеством портретов Сталина. За что потом и поплатился, это ему на так называемом суде тоже вспомнили.

Смерть найвідомішого ката сучасності – суцільна таємниця. Немає могили. Не встановлено точної дати смерті. Онук вважає, що діда розстріляли влітку.

Сергій Пєшков, онук Лаврентія Берії:

- Я начну с 26 июня 1953 года, как раз в этот день в стране произошел, можно сказать, военный переворот, Лаврентий Павлович был убит.

Олена Батицька, дочка Павла Батицького:

- Ничего подобного, полгода шел процесс, потом был приговор.

Вони ніколи не зустрічалися: онук Берії та дочка генерала Батицького, який Берію вбив. Це її перше і поки єдине інтерв`ю. Зазвичай, батько про роботу не розповідав. Не втримався лише раз.

Олена Батицька, дочка Павла Батицького:

- Столько гадостей сделал, столько подлости человек сделал, а умереть достойно он не мог, говорит. Ползал, плакал, весь обделался, говорит, прямо противно.

Генерал Батицький. Після розстрілу Берії дослужився до маршала. Людина сувора, рішуча та смілива. На війні вбивав ворога без зайвих роздумів. Берію оголосили ворогом, і він його вбив.

Олена Батицька, дочка Павла Батицького:

- Он случайно его застрелил. Не он должен был это сделать, его должен был застрелить маршал Москаленко. А тот взял пистолет - и у него рука дрожит. А мой отец говорит: "Разрешите мне привести приговор в исполнение". Отец стоит: раз – два и все.

Рука генерала не схибила. Мистецтво вбивати Батицький вдосконалював на полюванні. Якось в Архангельську застрелив білого ведмедя. Розгорівся гучний скандал. Генерал відкупився штрафом. У 15 тисяч карбованців.

Олена Батицька, дочка Павла Батицького:

- Я вспомнила этого белого медведя. Он убил и подарил нам с Гришей на свадьбу. Он колоссальный был, этот белый медведь почти весь холл занимал.

Поки країна обливалася сльозами, проводжаючи в останній путь Сталіна, Лаврентій Берія жив сподіваннями зайняти вакантне місце. Це мав бути останній раз, коли вулицями несли портрети батька усіх народів. Один з починів Берії - боротьба з "культом" особи. Ще він керував розробкою атомної бомби, пропонував масову амністію. Довгий час Лаврентій Берія - кумир мільйонів. Його ім`ям називають піонерські загони, складають вірші:

"Сегодня праздник у ребят, ликует пионерия,

Сегодня в гости к нам пришел Лаврентий Палыч Берия"

Його боялися, тому й усунули, оголосили виродком пекла. Вірші заступила частушка:

"Лаврентий Палыч Берия не оправдал доверия,

И Георгий Маленков надавал ему пинков".

Сергій Пєшков, онук Лаврентія Берії:

- Самый грязный миф - это о том, что он ездил по Москве на большой черной машине, вдоль улицы Горького, и буквально, так сказать, его охрана выхватывала красивых девушек на улице, или чуть ли не возле его особняка затаскивали к нему на ночь, и все остальное.

Олена Батицька, донька Павла Батицького:

- А как же! Правда, конечно, правда, я даже знаю женщин, которые были у него. Я сама чуть не попала под его взгляд острый. Мы гуляли, и вдруг распахивается дверь и выходит Берия. А я как вкопанная стала около этого крыльца и стою, жду когда он пройдет. Он на меня "зырк" глазами. Глаза у него страшные, у него были маленькие глазки, но они проникали сквозь тебя.

Після арешту Берії майже вісімсот жінок зізналися, що вони були його коханками. Він їх примушував. Брав грубою силою. Акторки, спортсменки, балерини, школярки та студентки. Так офіційна пропаганда свідомо перетворювала Берію на сексуального монстра. А начебто існуючий поіменний список жінок-жертв Берії досі так ніхто й не бачив.

Сергій Пєшков, онук Лаврентія Берії:

- Просто смешно, как Лаврентий Павлович, который всю свою сознательную жизнь проработал профессионально в разведке, и он бы своему помощнику, начальнику охраны, давал бы, так сказать, задание вести список женщин, с которыми он спал. Ну, это бред.

Все життя син Берії намагався боротися. Не за реабілітацію. Хоча б за прізвище.

Сергій Пєшков, онук Лаврентія Берії:

- Когда его под охраной отвезли в Свердловск, перед этим ему выдали паспорт, причем выдали там же, в комитете Госбезопасности, новый паспорт, на новую фамилию Гегечкори Сергей Алексеевич. Причем, если фамилия Гегечкори - она еще как-то семейная, это девичья фамилия моей бабушки, то откуда они взяли Алексеевича, это только им известно. Папа в первые же дни умудрился этот паспорт специально потерять, но по его заявлению в милиции, ему восстановили опять таки паспорт с той же фамилией Гегечкори. И тут же дали ему понять, что сколько вы будете терять эти документы, все равно новые документы вам выдадут только на фамилию Гегечкори. На его вопрос "зачем вы это делаете?" ему сказали, что таким образом его хотят оградить от народного гнева, поскольку фамилия Берия уже тогда стала ругательной фамилией.

"Чорна" слава живе століттями. Втім, зустріч з онуком Берії довела, що головне у людині - вона сама.

Невдовзі син Чикатила зателефонував сам. Знов торгувався.

Юрій Чикатило:

- Давайте сделаем так: я получаю 3 500, или разговор у нас закончен, я подожду, и в ноябре буду сниматься уже в "Би-Би-Си". Понимаете?

Але ми відмовилися. Не цікаво.

Юрій Чикатило:

- Я выезжаю в Америку. Что вы меня пытаете?