Лірика відійшла на другий план: розмова з поетесою з Харкова, яка стала волонтеркою [ Редагувати ]

Вона - поетка-урбаністка. Слова перетворює на поезію. Але з початком війни лірика відійшла на другий план. Чому? І що стало першочергово? Світлана Шекера поспілкувалася з поетесою з Харкова Наталкою Маринчак. Творчість, яка народжується у воєнних реаліях, - далі.

Наталка відкриває двері храму, де розмістився її гуманітарний хаб. Тут зібрала багато речей для нужденних.

Це такий набір для біженців. Для переселенців. Рушник. Є білизна. І є спресована подушка, якщо розкрити, вона роздувається. 

Поетка формує продуктові пакети для стареньких. Під її опікою майже тисяча людей.

Наталка Маринчак, поетка:

Це зазвичай поодинокі люди. Тобто бібця, якій 80, вона живе сама. Вона ходить з ходунками. І вона не виходить з хати. І в неї нікого немає.

Волонтерство нині займає весь вільний час, болить спина. Та своїх стареньких, каже Наталка, не кине.

Наталка Маринчак, поетка:

Бо вони вже знають, хто до них їде. Вони намагаються завжди нас чимось пригостити. Це так щемко. Там виходить, у нього ручки трясуться, і він тобі 2 яблука виніс, і в тебе там сльози від чого на очах. У мене синяки отут на стегні, бо я ручкою себе туди штрикаю, щоб не плакать при них. Коли ти там щось для них віддаєш. А ти для них подія.

А ввечері вона пише. Та проводить етери в соцмережах. Для тих, кого її поезія підтримує і дає наснагу до життя.

Наталка Маринчак, поетка:

На початку війни, на початку, коли було найтяжче в Харкові, це, мабуть, вона мене врятувала, скажімо так. Бо в перші дні ти взагалі не розумієш, а навіщо тепер вона. За тиждень чи там за декілька днів тобі вже з окупованого міста з якогось підвалу дівчинка, яка навчається на акторку, надсилає відео. І пише тобі, що "Ви мене зараз так підтримуєте", я її підтримую. Текстом. Який я написала кілька років тому. А вона його читає і їй від того якимось чином легше.

Її називають поетом-урбаністом, бо ж більшість текстів - про Харків. З початком війни - вірші змінилися.

Наталка Маринчак, поетка:

Звісно, що ключовим є війна. Звісно, що, мабуть, це надовго. І інакше постає все навкруги тебе. Інакше постає твоє місто. Воно стає значно глибшим. І не написати про це ти вже не можеш.

І вона писала й читала. У бомбосховищах збирала творчі вечори.

Замість шкіри - тверда броня. Я сталевий, міцний, каркасний. Я - залізобетон. Але я хотів би одного ранку прокинутись. Усвідомивши, що це був сон. Я не можу дивитись щоденно в очі, де тільки біль. Але це мій промисел. Мій сизифів камень. Мій власний біль.

Майбутні візії, ділиться поетка, тільки про перемогу. Так, буде складно. Але вона вже знає, що сила, яка є в кожному з нас, здатна тримати ще й когось поруч. Бо ми вперті. І ми непереможні.