Українськи дзвони вже 50 років залишаються на чужині [ Редагувати ]

Сьогодні в усіх храмах, у кожному куточку України лунають Великодні дзвони (адже саме на Пасху, за церковними правилами, - у них мають бити весь день). Утім, 2 дзвони сьогодні мовчать, уже понад пів-століття вони не скликають людей до церкви. Це дзвони, які належать громаді з села Дудчани на Херсонщині - але нині вони знаходяться на польській території (так сталося через те, що 1951-го року Радянський Союз та Польща підписали угоду, за якою обмінялися територіями - і село Летовищі Львівської області стало польським, - а людей переселили на Причорномор'я). Тоді зі своєю батьківщиною попрощалися понад 30-ть тисяч українців. Покидаючи рідні землі, люди забирали із собою все найнеобхідніше, а церковні дзвони - змушені були закопати. Півстоліття вони пролежали в землі на тамтешньому цвинтарі. 10 років тому селянам пощастило відшукати й викопати їх. Щоправда, дзвони і досі не в Україні. Про їхню непросту долю - Леся Вакулюк:

Напередодні Великодня дудчанські господині з Херсонщини традиційно збираються біля своєї церкви. Прибрати, підбілити, підфарбувати ворота. Усе роблять, як і там, на малій Батьківщині. Рідне село Летовищі, яке нині належить до Польщі, між собою називають Западня. Як пам'ять про українців там лишився старий занедбаний цвинтар і закопані дзвони.

Відколи цих людей у 51-ому примусово переселили, вони зрештою змирилися з думкою, що назад уже не повернуться, призвичаїлись до тутешнього степового посушливого клімату. Навіть навчилися рятувати від палючого херсонського сонця насаджені довкола хат квіти. Зізнаються - вони нагадують їм про рідне Бойківське Прикарпаття. Щоправда, там такі квіти - на кожному кроці. Ще б повернути Івана та Михайла - так називалися дзвони з їхньої Летовищенської церкви.

На їхній новій дзвіниці 6 нових дзвонів, але вони не такі, як Іван та Михайло. Місцеві люди кажуть: їх було чутно навіть в сусідніх селах. А ще пригадують: коли збиралося на дощ, хмари можна було розігнати, просто вдаривши у них.

Фені Лисишиній - вісімдесят вісім. Вона найстарша з усіх переселених в Дудчани. Жінці було тридцять, коли прийшла звістка, що їхнє село переселяють. Пригадує: щось з одежі та одну корову - все, що взяла її родина з собою. Односельчани шанують пані Феню. Саме її батько і дядько колись пожертвували чималі гроші на виготовлення нових великих дзвонів.

Феня Лисишина, переселенка з села Летовищі (нині Республіка Польща):

- Мій батько був в Гамериці і материн був брат. І вмер там. Ну, і він мав гроші. Мій отець привіз домів тих грошей, дідові, тестьови. А він каже: "Ні. Роби шо хочеш. Фіруй на церкву". І він поїхав і купив ті дзвони. Ну, а як ми їхали, то закопали. Ми думали, шо сі вернемо.

Бабуся розповідає: закопали дзвони, бо знали, що їх може спіткати така ж доля, як і церкву, котрУ розібрали.

Феня Лисишина:

- Та я маю надію. Я казала: поти не вмру, поки мені не задзвонять ті дзвони. Все'м казала: "Боже, би я поти жила, поки церкву построять, би я до церкви зайшла". Жила. А тепер прошу Бога, би мені задзвонили ті дзвони, як я вмру. Хоть їх не повісять, би я їх учула ще.

Ганна Ісаєва ніколи не чула, як б'ють у ті дзвони. Вона народилася вже тут, на Херсонщині, але вирішила будь-що віднайти їх. Із розповідей старожилів - дізналася, де приблизно вони закопані. Десять років тому разом із польськими саперами пані Ганна почала шукати. Каже: знайти їх вдалось аж із третьої спроби.

Ганна Ісаєва:

- Це перший менший дзвін. Його самі люди витягнули, поляки з воєнними. А вже другий, бачте, видно, шо не дуже глибоко було закопано. А вже другий - приїхала лєбьодка, і великий дзвін витягали лєбьодкою. І увезли. Повезли на заставу. Ми приїхали туди, закрили при нас, ну, на заставі ті дзвони. І все! До сіх пор чекаєм, чи оддадуть їх нам, чи ні.

Дай за дай! Дзвони на якусь польську пам'ятку, котра знаходиться на території України. Така умова польського Міністерства культури. Громада Лютовіск наполягає на іншому. Торік місцеве керівництво навіть надіслало на адресу Мінкульту листа з проханням.

Влодзімєж Подима, війт Гміни Лютовіска (Республіка Польща):

- Рада Гміни постановила повернути ті дзвони українській стороні, не вимагаючи нічого натомість. адже ті люди колись тут мешкали, ці дзвони відливали їхнім коштом. Я цю постанову підтримав.

Торік, оскільки прикордонну заставу в Лютовісках розформували, із дерев'яної клуні дзвони перемістили ось сюди - в пожежну частину гміни. Тут за них відповідає пан Марек.

Він не знає, що там вигравіювано, але щиро захоплений красою бронзових дзвонів. Шкода, каже, що не знає, як вони звучать.

Марек Штилер, комендант пожежної частини Гміни Лютовіска (Республіка Польща):

- Вони дуже гарні. Це ж насамперед історична пам'ятка. Гадаю, напевно, краще було б, якби ці дзвони служили громаді, котрІй вони належали. Найкраще було б, якби їх повернули власникам.

У Держслужбі контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України не знають, скільки ще доведеться дудчанським дзвонам пробути в Польщі. Запевняють: законодавчо врегулювати це питання неможливо, оскільки пам'ятки (картину або церковну скульптуру), які вимагає в обмін на дзвони польське Міністерство культури, належать до державної частини музейного фонду України.

Павло Білаш, заступник голови Держслужби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України:

- Тут варто говорити знову ж таки про віднайдення певного компромісу і про певне політичне рішення. На мій погляд, мені так здається, що таке рішення, перш за все, мало б іти з польської сторони. Ну, але ж знову ж таки, можливо, домовленості треба досягати на найвищих рівнях.

З кожним роком тих, хто бачив і пам'ятає малу Батьківщину в херсонських Дудчанах, стає все менше. Але при житті, зізнаються переселенці, їх тримає бажання таки почути дзвін Івана та Михайла. Вони обіцяють, як тільки-но дзвони перевезуть у Дудчани, битимуть у них цілий тиждень. Аби їх відгомін почули ті, хто не дожив до цієї омріяної миті.

Леся Вакулюк, Софія Гордієнко, Вадим Свиридонов, Юрій Голубінка. "Подробиці тижня", Телеканал "Інтер".