Ариберт Хайм. Експерименти на людях [ Редагувати ]

1941 рік. Німецька армія небачено швидко просувається на схід. У полоні мільйони людей. Спеціально створюються величезні концентраційні табори. Але навіть вони не можуть вмістити таку кількість в’язнів. Людей вважають просто масою, людським матеріалом. Щодня знищують тисячі полонених. Але в таборі Маутхаузен людей убивають не просто так. На них ставлять експерименти, які часто не мають нічого спільного з медициною. За всім цим стоїть доктор медицини Ариберт Хайм. Його досліди шокують жорстокістю. Після війни виявилося, що Хайм невловний. Його дотепер розшукують мисливці за нацистами.

Цей аматорський запис зроблений американськими солдатами у перші години після звільнення Маутхаузена. Вони були шоковані побаченим. Двадцять тисяч напівживих людей. Кожен в’язень важив не більше тридцяти кілограмів. Сотні трупів перед крематорієм. Але те, що стало відомо пізніше, вражало ще більше. У цей табір поміщали невиправних противників рейху. Тут щодня знищували до двохсот людей. Утім, Маутхаузен мав й інше призначення. Це була величезна лабораторія, де на арештантах ставили експерименти. І проводили досліди за ініціативою самих лікарів. Ариберт Хайм був першим із них.

Тіль Бастіан, фахівець із медицини Третього рейху:

- У концтаборі він ставив свої експерименти, отримуючи задоволення від знущання з людей, від того, що вони гинули. В таборах, звісно ж, були справжні вчені, які діяли в інтересах науки. І, попри жорстокість дослідів, вони досягали певних результатів. Але Хайм не такий. Ариберт Хайм був шарлатаном і брутальним садистом.

Тіль Бастіан – найкращий німецький експерт із медицини Третього рейху. Ще на початку сімдесятих за матеріалами досліджень, які проводили в концтаборах, він написав кандидатську дисертацію. Її не прийняли. Формальний привід. Не варто шокувати науковий світ. Цікаво, чому? У своїй праці Бастіан мимохідь згадав про факти, які дискредитують саме поняття «лікар». Та цього вистачило, аби закрити дисертацію. Ось лише деякі з них. Ариберт Хайм вбивав ув’язнених і надсилав черепи своїм друзям як сувеніри. Лікар Хайм вирізав шматки людської шкіри з татуюваннями для виготовлення абажурів. Усе не мало жодного стосунку до медицини. З тисяч в’язнів, на яких у Маутхаузені ставили експерименти, вижили тільки одиниці. Це були здебільшого підлітки. Їм легше, ніж дорослим, вдавалося витримувати нелюдські умови концтабору. Саме тому на підлітках проводили досліди з інфекційними хворобами та отруйними речовинами.

Роман Булькач, колишній в’язень табору Маутхаузен:

- Мені вводили через вену паличку Коха і потім спостерігали, як мій організм захворював, і, значить, у них був такий рентген невеличкий, і коли процес туберкульозу пішов, то вони почали давати мені ці ліки.

Відпрацьований матеріал знищували за допомогою смертельної ін’єкції. Так само чинили з невиліковно хворими й тими, хто не був придатний до роботи.

Василь Кононенко, колишній в’язень табору Маутхаузен:

- Там, где лежали больные, их часто просто умертвляли, не ждут, пока он совсем дойдет, а просто умертвляли путем уколов. Ну, дают в вену чисто керосина или бензина, и миллиграммновенно погибает.

Бензин вводили у вену або просто в серце. У деяких випадках його замінювали фенолом. Ця медсестра-німкеня вже після звільнення табору демонструє, як роблять смертельні ін’єкції. Саме Хайм запропонував цей спосіб убивства. Усе відбувалося в табірній санчастині. І лише кілька в’язнів змогли врятуватися після того, як побували всередині.

Микола Киреєв, колишній в’язень табору Маутхаузен:

- Ну, я там был мгновение, я забежал, и картина, как сейчас, представилась мне такая. Веревки с потолка, обилие всяких подвесок, и люди, значит, между этими подвесками висят вниз головой, вверх ногами. Теперь, колеса остались в памяти у меня, вроде веревки какие-то типа домкрата. Веревки толстые, протянутые вверх. Некоторые в полулежачем состоянии, натянутом, как бы лежали в пространстве. Вот, это какое-то было страшное зрелище.

Те, що Микола Киреєв вижив, було дивом. У ревірі – так у Маутхаузені називали санчастину – він опинився з раною на нозі. Але встиг утекти звідти, бо миттєво зрозумів: тут людей не лікують, а вбивають. Діапазон експериментів у ревірі був широкий. На піддослідних випробовували отруйні речовини. Пересаджували органи без анестезії. Експериментували зі зміною статі. Ревір – це синонім смерті. Вона завжди була болісною. А життя в очікуванні смерті – нестерпним. Щоранку в бараках знаходили тіла тих, хто волів піти з життя легко.

Микола Киреєв, колишній в’язень табору Маутхаузен:

- Картина, утром встаешь и смотришь: там один висит, на нижней вешаться удобнее было, там висит, там висит, и прочее, и прочее. Были случаи, здесь, обычно в предбаннике, его называли “вашраум”, там, где моешь руки, и там складывали, они умирали ночью, и их туда за ночь затаскивали. С вечера никого не было, а утром поднимаешься, идешь, смотришь - здесь лежит, здесь лежит, значит, надо перешагивать. Если ты не перешагнул, значит, ты на живот его стал, чувствуешь подвижную форму какую-то. Пока они лежат в “вашрауме”, кусочек махнешь, значит, и там существовали рынки тоже, рынки существовали. Резали что, что резали? Тело человеческое, которое можно отрезать и употребить.

У Маутхаузені був створений режим, за якого в’язні самі себе вважали людським матеріалом. Утім, не лише тут. Вся система концтаборів була влаштована так, щоб у людей замість думок спрацьовували тільки рефлекси. Голод, страх, самозбереження. Ідеальна обстановка для того, аби ставити експерименти на людях. Але більша частина цих дослідів була на межі шарлатанства. Це робочий кабінет Ариберта Хайма. На стелажах – наочне приладдя з анатомії. Воно виготовлялося з тіл убитих в’язнів. Маутхаузен на цьому заробляв гроші. Продавав медичним інститутам. У кутку стоїть скелет арештанта з Голландії. Це результат одного з найдивніших експериментів Хайма. Лікар зменшував зріст піддослідного.

Василь Кононенко, колишній в’язень табору Маутхаузен:

- У нас был учитель средней школы из Нидерландов. Вообще-то северные народы - они обычно стройные, высокие все. Он был высокого роста, ему давали уколы. Регулярно, через какое-то время. И он уменьшался в росте. Когда его понизили наполовину роста, ему дали укольчик в сердце, скелетировали его и сфотографировали его скелет.

Усі ці експерименти формально проводили заради ідеалів науки. На благо рейху. Але персонал Маутхаузена пам’ятав і про власне благо.

Василь Кононенко, колишній в’язень табору Маутхаузен:

- Капо охотились за зубами золотыми, вот это было хуже всякого эксперимента. Люди каждый год идут в крематорий, и приходят на их место. Значит, капо должен доложить, кто прибыл с золотыми зубами. Потом его приводят в ту же комнату, где эсесовец находится, тут же убивают и вырывают зубы, и вечером приносят труп в барак, а потом уже в крематорий отправляют, так что вот такой эксперимент, вот это он более страшный, чем те другие.

Маутхаузен – це лише один із сімдесяти нацистських таборів. У концтаборах рейху опинилися мільйони робочих рук. Практично безкоштовна робсила. Це відкривало необмежені можливості для бізнесу. Німецькі банки пожвавились. Вони дають концтаборам величезні кредити. Промисловість на підйомі. Медицина не відстає. За лічені місяці можна досягти небачених результатів – раніше для цього були потрібні роки. Ариберт Хайм дістав чин офіцера напередодні призначення в Маутхаузен. Його так само, як і колег-лікарів, спонукає честолюбство. Неможливе стало можливим. Людський матеріал постачали в необмеженій кількості. Сотні висококласних медиків добровільно працювали в концтаборах. До такої роботи допускали тільки офіцерів СС.

Тіль Бастіан, фахівець із медицини Третього рейху:

- Існують листи, щоденники, записи есесівських лікарів. Вчені захоплюються тими можливостями, які відкрилися з приходом до влади нацистів. Лікарі називають людей, на яких вони ставили досліди, не людьми, а матеріалом. Уявіть, для них це був усього лишень матеріал. Були серед медиків і такі, що називали Гітлера селюком, а всю його ідеологію плебейською, але для них нацизм був можливістю здійснити експерименти, про які раніше вони могли тільки мріяти.

Ось фрагменти листів колеги Ариберта Хайма, Зигмунда Рашера. Рашер скаржиться керівникові СС Генріху Гіммлеру: «Добровольців немає. Чи не могли б Ви надати двох або трьох професійних злочинців, засуджених до смертної кари, для участі в експериментах?» Гіммлер обіцяє все владнати: «Дорогий товаришу Рашере, ув’язнені, звісно, будуть надані в необхідній кількості». У відповідь Рашер сердечно дякує рейхсфюреру. Саме Гіммлер, друга після фюрера людина в нацистській Німеччині, керував системою концтаборів і вимагав детальних звітів про результати експериментів на людях. Їх проводили в усіх таборах рейху. Гіммлер організував справжній медичний конвеєр, на якому працювали тисячі лікарів та медсестер. Щодня вони вбивали сотні піддослідних. Медикам було байдуже – це просто робота.

Тіль Бастіан, фахівець із медицини Третього рейху:

- У щоденнику якогось лікаря Кремера, котрий працював в Аушвіці й детально фіксував усе, що з ним відбувалося, був такий запис: «Сьогодні зранку була жахлива сцена в селекції, коли сортували в’язнів на знищення. На обід була відбивна із зайця. Після обіду надіслав десять марок дружині додому». Себто для них усе це було таке банальне, що записи про жорстокі експерименти перепліталися з буденними подіями із життя лікарів.

У Маутхаузені на людях експериментували найдовше. В’язнів знищували навіть після капітуляції Німеччини. З усіх таборів рейху Маутхаузен був звільнений останнім. П’ятого травня сорок п’ятого на територію табору ввійшли солдати 11-ї протитанкової дивізії армії Сполучених Штатів. Вони побачили сотні трупів. Померлих від голоду, хвороб, закатованих напередодні звільнення у газових камерах. До цього моменту керівництво концтабору вже встигло втекти за фальшивими документами. Американці знайшли всіх причетних до вбивства арештантів. Суд над персоналом Маутхаузена розпочався в березні сорок шостого. Перед трибуналом – шістдесят одна людина. П’ятдесят вісім осіб були засуджені до страти. Серед них – табірні лікарі. Крім одного. На лаві підсудних немає Ариберта Хайма. Американці знали. Під час своїх дослідів Хайм убив сотні людей. Судді вже отримали свідчення очевидців та речові докази. Але Хайм залишиться на свободі. Попри те, що розшукуватимуть його спецслужби кількох країн. Майже шістдесят років.

Єгипет. Каїр. Дві тисячі дев’ятий рік. У дешевому готелі «Каср ель-Мадина» був знайдений портфель із документами на ім’я Тарика Хуссейна Фарида. Посвідка на проживання, сплачені рахунки, електрокардіограма. Фотографія й підпис під документами не лишають сумнівів. Тарик Хуссейн – це Ариберт Хайм. До Каїра приїжджають журналісти, аби провести незалежне розслідування. Паралельно з ними працюють спецслужби, адже Ариберт Хайм був оголошений у міжнародний розшук. Та головні мисливці за нацистами – в Ізраїлі, сусідній країні. Вони шукали Хайма по всьому світу, але навіть гадки не мали, що живе лікар у них фактично перед носом. В Єгипті. Журналісти зустрічаються з власником готелю. Він повідомляє: «Людина на фотографії померла дев’яносто другого». Але факт смерті підтвердити неможливо. Невідомо, де ж тіло Хайма. Тим, хто шукає лікаря, потрібні лише неспростовні докази його смерті.

Ефраїм Зурофф, мисливець за нацистами:

- Я подавав запит у єгипетське посольство, вони обіцяють співпрацювати. Але насправді нікому так і не дозволили поїхати до Єгипту, щоб спробувати знайти тіло Хайма. Як нам відомо, єгиптяни тіла так і не знайшли. І, можна сказати, наше слідство певною мірою забуксувало. Але водночас у нас з’явилося кілька переконливих «зачіпок», що могли вивести туди, де, ймовірно, переховується лікар Хайм. Причому ці «зачіпки» з’явилися протягом трьох місяців після того, як журналісти ЦДФ та «Нью-Йорк Таймс» повідомили про смерть лікаря Хайма в Каїрі. Хоча, мушу визнати, насправді ці «ключі» нам нічого не дали.

Єрусалим. Тут розташований Центр Симона Візенталя. Завдання цієї організації – пошук воєнних злочинців. Ефраїм Зурофф – професійний «мисливець за нацистами». Він полював на Хайма по всьому світу з вісімдесят шостого. З Єрусалима він закинув свої тенета у Скандинавію, Іспанію й навіть Латинську Америку. До пошуків були підключені спецслужби Ізраїлю. Найкращі фахівці були впевнені - вони йдуть по сліду нациста. А в цей час Хайм жив у Каїрі. Людина, котра була народжена в Австрії й не мала нічого спільного з мусульманським світом, змогла цілком злитися з арабським середовищем. Та скільки часу він провів у Каїрі? І чи справді тут помер?

Ефраїм Зурофф, мисливець за нацистами:

- Немає тіла, неможливо провести експертизу ДНК і дослідити зуби. Лише ці дві експертизи можуть підтвердити, що людина, про яку йдеться, це і є той самий лікар Ариберт Хайм, воєнний злочинець із концтабору Маутхаузен, котрого так довго розшукують.

Але є людина, яка могла б допомогти слідству.

Рудигер Хайм, син Ариберта Хайма:

- Він помер у Каїрі, десятого серпня дев’яносто другого. Це сталося в день закриття Олімпійських ігор у Барселоні.

Ця людина могла б показати, де могила Хайма, але вона ніколи цього не зробить. Адже це рідний син Ариберта Хайма. Його звати Рудигер Хайм.

- Цей документ написаний вашим батьком?

Рудигер Хайм, син Ариберта Хайма:

- Так, це почерк мого батька.

Вони постійно листувалися. Напередодні смерті батька Рудигер зустрічався з ним у Каїрі. Про це він мовчав майже двадцять років. І ось нарешті Рудигер Хайм розповів про деякі подробиці каїрського життя його батька.

Це життя було простим і непримітним. Хайм змінив ім’я. Відтепер він – Тарик Фарид Хуссейн. Сусіди називали його дядьком Тариком. Щодня Хайм ходив у мечеть молитися. Десять кілометрів пішки. Він прийняв іслам і жив як правовірний мусульманин. Грошей витрачав небагато, але бідним явно не був. З друзями доволі щедрий. Вони навіть не підозрювали, що Тарик Хуссейн від когось ховається. Щоправда, він мав звичку не фотографуватися. Та цьому значення не надавали. Його вважали дуже освіченою людиною. Хайм володів чотирма мовами. Арабською говорив вільно. У Каїрі Хайм був своїм. Він зміг цілком асимілюватися у цьому середовищі. Саме від цього залежало його життя.

Уперше Хайму довелося рятувати своє життя сорок п’ятого, після капітуляції Німеччини. На нього полювала група ліквідаторів. Це були євреї, які втратили у концтаборах свої родини. Про правосуддя не йшлося. Це була помста. Група ліквідаторів так і називалася – «Нокмім», що в перекладі з івриту означає «месники». На тлі загального переможного настрою союзники крізь пальці дивилися на дії цієї групи. Багато хто вважав месників справедливою заміною правосуддя. Вони відзначалися особливою жорстокістю й холоднокровністю. І в будь-який спосіб знищували всіх причетних до геноциду євреїв. Хайм став мішенню. Мине багато років, і досвід месників уважно вивчатимуть в ізраїльській розвідці. Яков Кедмі – кадровий ізраїльський розвідник. У дев’яності він керував однією зі спецслужб і особисто зустрічався з колишніми месниками.

Яков Кедмі, колишній керівник служби “Натів”:

- Після війни була група більш самостійна, називалася «Нокмім», месники, і навіть якщо вони були задіяні в інших структурах, наприклад, у «Моссад», то на їхні вчинки там дивилися крізь пальці. Але це була радше їхня ініціатива. І тоді, гадаю, кількадесят або й більше нацистів було ліквідовано в Німеччині та Європі взагалі. Там це відбувалося дуже просто. Якщо вони дізнавалися, що десь є хтось із нацистів - або підривали, або просто вбивали.

Група «Нокмім» була нелегальною. Кістяк організації складали бійці Єврейської бригади. Елітного підрозділу в складі британської армії. Вони вільно переміщувалися по Європі й мали абсолютну свободу дій. Та головне – у них був доступ до архівів. «Месники» точно знали, на кого полюють. Сорок п’ятого Ариберт Хайм здається американцям. Його поміщають у табір під Нюрнбергом. Він на хорошому рахунку. Хайма призначають табірним лікарем. Тут, під наглядом охоронців, він почувається у безпеці. Але в квітні сорок шостого у сусідньому таборі номер тринадцять сталося масове отруєння. За один день загинуло близько тисячі колишніх есесівців. З’ясувалося, що це результат диверсії агента «Нокмім». Хайм запанікував. Щойно месники дізнаються про те, що він працював у Маутхаузені, йому кінець.

Яков Кедмі, колишній керівник служби “Натів”:

- Щодо колишніх нацистів, есесівців, перевірка відбувалася до остаточної ідентифікації. Якщо виникали сумніви після того, як викрали, у кожного есесівця було татуювання з його особистим номером, це завжди можна було перевірити. Так само останнє впізнання Ейхмана було, коли просили показати татуювання, і навіть якщо хтось намагався їх вивести, то лишався шрам, завжди на одному й тому самому місці.

Уся інформація про Хайма зберігалася в архівах СС. Але саме в той час, коли «Нокмім» почав полювання на есесівців, з досьє Хайма зникло все, що могло свідчити про його причетність до масових убивств. Це особова справа лікаря. Тут усього кілька записів. У грудні тридцять п’ятого Хайм вступає в нацистську партію. А тридцять восьмого стає молодшим офіцером СС. Наступні записи відсутні. Цілі сторінки з описом його роботи в Маутхаузені хтось вилучив із архіву. Тепер за документами Ариберт Хайм - не табірний лікар, а просто дрібний есесівець. Месників він більше не цікавить. Але хто міг підчистити досьє Хайма? Є лише версія. Окупаційна влада покривала Хайма. Замість десятка смертельно небезпечних документів, у нього на руках тепер лише один. Позитивна характеристика, видана американцями в таборі для військовополонених. Ось із цим документом Хайм сорок восьмого вийшов на свободу й почав нове життя.

Тіль Бастіан, фахівець із медицини Третього рейху:

- Найцікавіше те, що Хайм у сфері медицини справді мав певну вагу. Він відкрив медичну практику сорок дев’ятого і працював до шістдесят другого, коли вийшов указ про арешт колишніх нацистських лікарів. І тоді він першим заліг на дно. Ця жахлива людина, фанатичний садист, протягом тривалого часу, а саме дванадцяти-тринадцяти років, працював гінекологом у Манхаймі й Баден-Бадені. І не він один такий. Таких лікарів, як Хайм, було більше сотні, я маю на увазі тих, хто брав участь у нелюдських експериментах у концтаборах. Це ганебне явище мало величезні масштаби. Лікарі у післявоєнний час могли спокійно практикувати в Німеччині.

У Баден-Бадені Ариберт Хайм ні від кого не ховається. Він має репутацію найкращого гінеколога в цьому курортному місті. Пацієнток приймає у власній клініці. Хайм відкрив її в самому центрі міста, вже за два роки після того, як вийшов на свободу. На першому поверсі – аптека. На другому – кабінет лікаря. Він відкрито рекламує свою справу. Роботу виконує професійно. Популярний серед пацієнтів. Його життя входить у нормальне річище. Хайм одружується і разом із родиною переїжджає на віллу в районі, де мешкають найзаможніші люди. Тут він житиме до шістдесят другого. До речі, вілла й нині належить родині Хайма. Справи лікаря йдуть дедалі краще. П’ятдесят восьмого він у Західному Берліні купує доходний будинок на сорок квартир. Він приносив Хайму шість тисяч марок щомісяця. Хайм – багата людина. Йому ніхто більше не нагадує про минуле. Яким же чином людина, котра здійснювала масові вбивства й уникла покарання, могла досягти успіху як лікар?

Тіль Бастіан, фахівець із медицини Третього рейху:

- Лікарі навіть після війни лишалися нацистами. Такої ідеології за день не позбудешся. Уявімо, що ви пацієнт Хайма, постійно лікуєтесь у нього, ви зобов’язані йому своїм здоров’ям або здоров’ям своєї родини. У такому разі ви нікому не скажете, що він нацист, позаяк це може зашкодити і вам. Ось чому пацієнти покривали Хайма. А лікарі покривали його, бо він був їхнім колегою. Тут спрацьовував принцип корпоративної поруки.

Чому щодо лікарів, які скоювали одні й ті самі вбивства, спрацьовували подвійні стандарти? Одних карали на смерть, іншим давали гарантію недоторканності й можливість працювати? Аби зрозуміти це, достатньо знати ситуацію в повоєнній Німеччині. Це частина Берлінського муру, що розділяв радянський і західний сектори окупації. По суті, це був кордон між Радянським Союзом та Америкою. По обидва боки цієї стіни переможці вивозили німецьких учених. В тім числі й у галузі медицини. Незабаром чимало німецьких медиків стануть науковими світилами та нобелівськими лауреатами. І вже ніхто не згадуватиме про те, що передувало їхнім відкриттям.

Типова кар’єра вченого починалася так. Ось, приміром, стрептоцид. Його можна купити в будь-якій аптеці. Цей антибіотик разом із іншими ліками випробовували на в’язнях табору Равенсбрюк. Піддослідним спеціально оголювали кістки й не давали ранам загоюватись, стежачи за дією препарату.

Екіпіровка сучасних льотчиків виготовляється на основі досліджень Зигмунда Рашера із концтабору Дахау. Рашер занурював піддослідних у крижані ванни та поміщав у барокамери, звідки викачували повітря. У результаті цих дослідів померли триста арештантів.

Метод штучного запліднення розробив Карл Клауберг. Саме він розв’язав проблему безпліддя. Професор Клауберг зробив це відкриття в Аушвіці, коли проводив масову стерилізацію арештанток. Він закінчив свою роботу в Радянському Союзі, куди його вивезли після війни.

Пересадка шкіри при опіках рятує життя тисячам постраждалих. Цю технологію розробив Йозеф Менгеле. Під його скальпелем загинули майже три тисячі близнюків.

Це лише деякі успіхи, яких досягли нацисти в результаті масових убивств. Автори цих методик були потрібні союзникам. Але чому серед них опинився шарлатан Ариберт Хайм? Є лише версія. Хайм вів щоденник експериментів. Можливо, їх детальний опис зацікавив американських військових. І він отримав свободу в обмін на щоденник, який зникнув разом зі сторінками з особової справи. Замість нього лишився тільки журнал, де були вказані причини смерті в’язнів. Звісно, фіктивні. Тому Хайм був упевнений - доказів його злочинів немає. Але він помилявся. Ще сорок шостого американські слідчі допитували очевидців із Маутхаузена. Багато років потому їхні свідчення стали відомі мисливцеві за нацистами Ефраїму Зуроффу.

Ефраїм Зурофф, мисливець за нацистами:

- Послухайте, є свідчення. Один хлопець звернувся до лікаря з раною на нозі. І ось що Хайм зробив із ним. Він його розрізав, кастрував, відділив частини тіла, його органи, взяв його череп, відділив плоть і використовував череп у клініці як прикрасу, бо зуби в хлопця були прекрасні.

Досліди лікар ставив, як правило, на підлітках. Вони були найбільш здорові серед усіх в’язнів. Та головне – лікарі могли не боятися, що діти чинитимуть спротив. Це були здебільшого арештанти з Радянського Союзу. Небагато хто з них вижив. Але їхні свідчення американські слідчі до уваги не брали. Та й не могли. Незабаром після звільнення табору підлітків повернули на батьківщину. І лише за багато років на Заході дізналися страшні подробиці того, що відбувалося в таборі.

Микола Киреєв, колишній в’язень табору Маутхаузен:

- Я был почти ребенок тогда, и он наслаждался, когда бил меня, генерал немецкий.

Василь Кононенко, колишній в’язень табору Маутхаузен:

- Комендант наш, Цирайс Фриц, нас он очень уважал, кому пулю, кому шприц, всех охотно он снабжал. У него была своя овчарка. Называется она Анмут. В переводе на русский Прелесть. Так он отправлялся в каменолюмни, это было недалеко. Берет эту Прелесть. С палкой в руках, собакой на поводке. Подходит поближе к работающему узнику, дает ему палку и заставляет бить Прелесть. Ну, и как это можно? Коменданта собака, и я буду бить. Чувство такое. Он говорит - бей, приказывает. Бей сильнее. Ну, хорошо, ударил сильнее. Он забирает палку и говорит - иди. Тот пошел или старается убежать. Он отпускает свою Прелесть, она догоняет того узника и рвет его на куски.

Людей у таборі вбивали заради задоволення. Через виробничу необхідність. Або ж на науку. Особливо винних страчували просто перед очима у всіх арештантів. Часто карали капо, старост бараків. Щоби в’язні знали: табірне правосуддя не робить винятків.

Микола Киреєв, колишній в’язень табору Маутхаузен:

- Я видел картину, когда вешали Вальтера, когда этому не поверил, вот настолько вытягивается, и вот эта мультипликация длится десять-пятнадцать минут, и в это время мы стоим, наблюдаем, отдаем нашему товарищу последний долг, а до этого был случай. Так веревка оборвалась, вот вторую веревку, и вторая веревка оборвалась, и потом что получается. Начали искать какую-то, он успел броситься и вырвал у одного горло. А это для сильного человека еще так. Своему погибшему приятелю отдаем долг.

Сильними довелося стати й підліткам. Але не фізично. Табір не лишав вибору. Здатися й померти або зібратися на силі та вижити. Воля до життя зробила сильним їхній дух. Вони до найменших дрібниць пам’ятають Маутхаузен. Аж до номерів бараків і прізвищ наглядачів. З віком у пам’яті людини лишається тільки найголовніше. Для них це був табір. Тепер Маутхаузен є їхньою сутністю.

Василь Кононенко, колишній в’язень табору Маутхаузен:

- Все, кто попадают в лагерь, они теряют чувство самообладания, чувство юмора и чувство порядочности какой-то, потому что не было возможности выйти из лагеря. На воротах Маутхаузена было написано «Оставь надежду всяк сюда входящий». И, поскольку я сам это не читал, мне подсказывают другие. В этих документах, которые на каждого из нас оформляли, стояла отметка «Возвращение нежелательно», в таком духе, значит, мы должны только умереть там, вот и все.

Ариберт Хайм також не забував про минуле. Але для нього табір був просто частиною його кар’єри. Він ні про що не шкодував. Документи, знайдені в Каїрі, свідчать про те, що до кінця своїх днів Хайм лишався переконаним нацистом. Йому пощастило пережити першу хвилю масових покарань воєнних злочинців. Закінчився Нюрнберзький процес. Месники з «Нокмім» згорнули свою діяльність. Більшість нацистів залягли на дно, а потім пристосувалися до нового життя.

Тіль Бастіан, фахівець із медицини Третього рейху:

- Зверніть увагу. Перший процес над нацистськими лікарями розпочався в Нюрнбергу шостого грудня сорок шостого й тривав до літа сорок сьомого. На лаві підсудних тоді опинилися двадцять людей. Сімох із них виправдали. Ще сімох засудили до страти. Себто багато хто з лікарів лишився на свободі.

До шістдесят другого всі вони встигли стати шанованими громадянами. Серед них і гінеколог Ариберт Хайм. На післявоєнних фотографіях він має вигляд упевненої в собі людини. Він у прекрасній формі. Хайм схиблений на спорті. Ще до війни він став чемпіоном рейху з хокею в складі клубу Енгельманн. Після війни Ариберт Хайм грає за місцеву команду. Але на початку шістдесятих це щасливе життя закінчилося. Американці передали владу в західному секторі німцям. Шістдесят другого МВС Федеративної Республіки видало ордери на арешт десятків колишніх офіцерів. І тут сталося витікання інформації. Хтось попередив Хайма. У вересні шістдесят другого Хайм востаннє прийшов до цього будинку й сказав дружині, що повинен зникнути. За кілька годин на віллі були поліцейські. Але до того часу лікар уже покинув Німеччину. На всі питання поліції – до моменту опублікування документів із Каїра – син Хайма Рудигер відповідав, що не знає, де його батько.

Ефраїм Зурофф, мисливець за нацистами:

- Він його син. І він захищає свого батька. У мене є для вас новина. Відповідно до німецьких законів, він не може бути покараний за те, що допомагає батькові. Він найближчий родич. Звісно, якщо, захищаючи батька, він скоїть щось жахливе, наприклад, уб’є кого-небудь, тоді його покарають. Але в усьому іншому він може допомагати як хоче. Надсилати гроші, переховувати його – у Німеччині це не злочин. Він може брехати про все що завгодно – дати волю своїй фантазії.

Шістдесят другого німецька поліція змарнувала ще одну нагоду заарештувати Хайма. Йому знову допомогли. Лікар і цього разу ошукав переслідувачів. Найпростіше йому було сховатися в Латинській Америці.

Ефраїм Зурофф, мисливець за нацистами:

- Якщо і є ідеальне місце, де можна сховати Ариберта Хайма, то це в Латинській Америці. У Патагонії. Це величезна територія. Там багато де можна сховатися. Ми отримували детальну інформацію про людей, схожих на Хайма. Описи збігалися. Цих людей бачили в різних місцях. У Пуерто-Монтт. В Барилоче. Але ми так і не знайшли його. І я, коли був там, у Латинській Америці, я казав, що дуже схоже на те, що Хайм ховається десь на півдорозі між Пуерто-Монтт і Барилоче. І якщо він досі живий, мене зовсім не здивує те, що він там.

Після Другої світової Латинська Америка охоче приймала нацистів-утікачів. У містах Пуерто-Монтт і Барилоче переховуються сотні колишніх есесівців. Цей регіон на кордоні Аргентини й Чилі навіть називають Маленькою Німеччиною. Особливо багато втікачів осіло в Пуерто-Монтт. Це найкраще місце, де можна сховати Хайма. Одразу ж після початку пошуків у Патагонії Ефраїм Зурофф оголосив, що впритул підібрався до Хайма і незабаром схопить його. Але що цікаво. У той самий час у Каїрі з’явився портфель із документами, як свідчать про те, що шукати більше нікого. Ариберт Хайм давно в могилі. Неймовірно. Він спокійно доживав віку в Єгипті. Там, де його і не думали шукати.

Махмуд Дома, вихованець Ариберта Хайма:

- Він був мені, наче батько. Він багато чого мене навчив. І Господь прийняв його.

Махмуд Дома – син близького друга Хайма, хазяїна готелю, в якому жив лікар. Коли Махмуд був підлітком, Хайм займався його освітою. Саме Махмуд знайшов документи Хайма. Завдяки таким людям, як родина Дома, нациста не змогли схопити сорок п’ятого і шістдесят другого. Для переслідувачів він був кривавим монстром. Але для близьких людей важило інше. Лікар був надійним другом. Навіть сьогодні друзі захищають його інтереси. Махмуд Дома приховує, де могила Хайма. Передати документи він погодився лише за однієї умови.

Ефраїм Зурофф, мисливець за нацистами:

- Головною умовою, яку висунула людина, котра знайшла документи і передала їх німецьким та американським журналістам, було те, що ці документи в жодному разі не мають потрапити до мене в Центр Симона Візенталя.

Докази смерті Хайма не влаштовують Центр Симона Візенталя. Немає тіла нациста. Експертизу провести неможливо. Зурофф продовжуватиме пошуки, доки не знайде Хайма. Живого чи мертвого. Ось чому Махмуд Дома не хоче віддавати йому документів. Але є ще одна дивна обставина, яка викликає у Зуроффа підозри. Діти лікаря так і не заявили про свої права на спадщину.

Ефраїм Зурофф, мисливець за нацистами:

- Це ще один доказ того, що Хайм, можливо, досі живий. Діти не претендують на його банківський рахунок. Це два мільйони євро, які мають дістатися його нащадкам.

Родичі Хайма – це єдина реальна зачіпка, яка одного разу виведе на лікаря. У цьому переконаний Ефраїм Зурофф. Але тепер мисливець змушений полювати самостійно. Спецслужби згортають пошуки нацистів-утікачів. Вони не збираються витрачати сили й гроші на пошук лікаря з Маутенхаузена. Їх цікавить лише реальна загроза. А старий Хайм загрози вже не несе.

Яков Кедмі, колишній керівник служби “Натів”:

- Справедливість має бути своєчасна. Я нічого не відчую, якщо побачу дев’яносторічного старого, котрий навіть не знає, де він. Мені важко уявити його з молодим есесівським офіцером, котрий знущався з десятків і сотень людей, вбивав їх. За п’ять-десять років ця проблема буде сама собою вичерпана. Ну а далі залишаться історичні й моральні аспекти. І все.

В історії Ариберта Хайма є зворотний бік. Для табірного лікаря досліди в Маутхаузені були лише епізодом у його кар’єрі. Через цей епізод Хайма більшу частину його життя переслідував страх бути впійманим. Утім, це не завадило йому жити в достатку й користуватися всіма благами, які дають гроші та зв’язки. Доля радянських в’язнів Маутхаузена була зовсім іншою. П’ятого травня сорок п’ятого вони вийшли за ворота табору. Мрія про свободу додавала цим підліткам сили протягом кількох років. Тепер вони чекали, що світ нарешті зміниться. Що після страшних мук, яких вони зазнали, світ стане принаймні справедливим. Здавалося, вдома на них чекає інше життя. І вони ніколи більше не будуть людським матеріалом.

Микола Киреєв, колишній в’язень табору Маутхаузен:

- Я был уверен в одном. Я был уверен в свободе и справедливости на земле. Поэтому я был уверен только в одном - “Свобода, свобода!” Дай Бог американцам, как они встречали, как освободили нас, да. Я из американского лагеря бежал. Я хотел только на Родину. Я зашел и посмотрел - там женщины и дети ходят, русские эмигранты на ломаном русском языке: “Вы должны ехать в Америку, в Канаду, в Австралию, там хлеб, там довольственная жизнь!” Я думаю “Эх, ма, куда я попал! Из одного лагеря в другой”. Ну, я-то жизни, я на Родину, свобода, вот.

Але батьківщина вирішила інакше. Їх повернення, як і раніше, було небажане. Миколу Киреєва на десять років заслали в радянський табір. Його провина полягала в тому, що він перебував на території рейху і звільнили його американці. Це було підставою для нового терміну. Такою була доля сотень колишніх в’язнів Маутхаузена. Вони дуже швидко збагнули, що радянський табір майже не відрізняється від нацистського. Але ці люди змогли вижити. Подорослішавши в Маутхаузені, смерті вони вже не боялися.

Василь Кононенко, колишній в’язень табору Маутхаузен:

- Если бы мы погибли там, это было б хорошо, мы герои, так дальше, так дальше, а раз мы остались живые, значит, мы предатели. Когда сейчас спрашивают, спрашивали меня: «Ты ненавидишь немцев?», я говорю: «Нет, я к ним ничего не имею. У них был такой закон, был такой порядок». Мы верили Сталину, они верили Гитлеру, так? Все, если он слово сказал против Гитлера, значит, его все, если мы анекдот расскажем против Сталина или просто такой, политический, нас тоже не погладят по головке. А вот то, что случилось у меня после освобождения уже, я уже тут, конечно, больше против Сталина, и по сей день против Сталина.

Від радянського табору Василя Кононенка врятувало лише те, що він був на межі виснаження. У день звільнення Маутхаузена він важив двадцять шість кілограмів. Тому терміну хлопцеві вирішили не давати. В НКВС розраховували, що він і сам помре. Він вижив. До середини шістдесятих був під підозрою. Не міг вступити у вищий навчальний заклад, не міг працювати, ким хотів, і жити, де хотів. Ці люди не були борцями із системою. Вони просто хотіли жити. Те, що їхня воля до життя виявилася сильнішою за будь-яку систему, було неможливо встановити експериментальним шляхом.