Назойливая Алеся [ Редагувати ]

Житомир. Ця дівчина втратила віру у справедливість. Їй здається, що на Землі немає жодної людини, яка змогла б допомогти в тих труднощах, що разом звалилися на неї кілька років тому... Принаймнi, так вона вважала ще деякий час - тодi, коли ми вперше розказували про труднощі її життя. Це - Алеся Iгошина.

Алеся Iгошина, iнвалiд першої групи: "Куда бы я ни написала, везде мне отвечают, что в Житомире таких как я 228 семей. Везде нужна прописка и ответы приходят через месяц - полтора на мое письмо, которое я отправила".

Вона - iнвалiд першої групи. Вважають, що таким людям не те що працювати - з лiжка вставати не можна. Проте, як вона колись уважала, їй набагато легше буде жити у великому мiстi. Як таке обрала Житомир. Там i з роботою буде легше, й вступити до якогось навчального закладу не так складно. Тому й поїхала в обласний центр. ЇЇ мама й маленький син i досi живуть майже в тридцяти кiлометрах вiд Житомира - в невеличкому Володарськ-Волинському. Тепер Алеся навчається в мiсцевому медичному коледжi й дуже хоче як медик у майбутньому надавати першу допомогу собi, молодшому брату й мамi. Проте, не все йде так, як вона колись планувала. I їй зараз є про що турбуватися.

Антонiна Пiскарьова, заступник директора Житомирського медичного колледжу: "Не единожды с ней проводились индивидуальные занятия, после которых никаких изменений в успеваемости не происходило. У нас только стационарная форма обучения - медицина не бывает заочной - а Игошина посещает занятия крайне редко. При этом мы знаем, что она устроилась работать в кафе поваром, и естественно, заниматься ей было некогда".

I досi Алеся мешкає у квартирi, яку знiмає. Знiмає, бо, як вона твердить, вважає за необхiдне пiдтримувати свою матусю, брата й маленького сина, а тому їй потрiбно багато працювати й не тривожити родичiв. Де працювати - це питання. Для Алесi важливiше те, що на неї поширюються всiлякi пiльги, якими вона умiло користується. А тому багато мiсцевих чиновникiв намагаються надати їй все - аби тiльки нiкуди не скаржилася.

Алеся Iгошина, iнвалiд першої групи: "Моя мама, ей 45 лет. Она - инвалид 1 группы пожизненно. Мой брат. Он здесь учится в интернате для инвалидов. Он - инвалид 2 группы, и я. - Ваш ребенок? - А ребенок - ему инвалидность не поставили. Но он очень болезнен, мы все время по больницам... Ребенка я сюда не могу забрать, потому что мы ищем новую квартиру".

Весь час Алеся розповiдає про те, що вона зовсiм не претендує на жоден квадратний метр житла. Мовляв, достатньо й кiмнатки в гуртожитку, а для дитини - догляду вихователiв у будь-якому дитячому садку.

Антонiна Пiскарьова, заступник директора Житомирського медичного колледжу: "Она достаточно часто приходила ко мне в кабинет, мы всегда находили общий язык... Я посодействовала определению ее ребенка в Дом малютки. Но ей не понравились некоторые условия содержания там детей - условия, которые предъявили ей там как матери".

Заступник директора й одногрупники Алесi в один голос говорять про те, що вона пропустила чимало занять, серед яких тi, якi слiд вiдпрацьовувати, бо медиком - хоча б i середньої ланки - не може бути той, хто не має практичних навичок.

Валентина Копетчук, заступник директора Житомирського медичного колледжу: "Вот, например, английский язык - его можно отработать, а сестринское дело - это практика, которую нужно отрабатывать либо в больнице, либо здесь... Из-за того, что у нее много пропусков - не было времени для того, чтобы это сделать".

Судячи iз записiв у журналi групи, Алеся дуже часто не вiдвiдувала заняття. Проте, вона сама це заперечує, мовляв, не так вже й багато пропускiв. А коли й траплялися так званi "н/б", то через хворобу, й вони пiдкрiпленi довiдками.

Алеся Iгошина, iнвалiд першої групи: "Вызвали меня, месяц не подускали на пары - сказали, что те не отработала. Вызвали комиссию, позорили меня как могли, решали, что сделать... Сказали, что я три месяца не ходила. У меня в группе девочки сказали, что 240 часов я не отработала - отправили меня в академку".

До академiчної вiдпустки Алеся вдається втретє. Першого разу - через незадовiльнi оцiнки, вдруге через вагiтнiсть, i ось цього разу.

Алеся Iгошина, iнвалiд першої групи: "Понимаете, когда я поступала туда, они не видели, как я поднимаюсь по ступенькам. И уже когда я оформила все документы, они задумались. Мне говорят, чем ты сможешь помочь людям? Я отвечаю, что учусь для себя. Буду знать, как оказать первую помощь для ребенка, для мамы... Я знаю, что меня никуда не возьмут на работу. Но эти два года, которые я буду учиться, у меня будет добавка к пенсии. Хоть какая-то копейка больше прожить".

Валентина Копетчук: "Мы ее не отчисляли. Она может взять академический отпуск и вернуться - как она это делала ранее - 2 раза".

Скiльки людей стiльки й точок зору. Адмiнiстрацiя коледжу, в якому навчається Алеся, висловлює думку, що цiй дiвчинi не варто набувати медичну освiту. По-перше, тому, що вона навряд чи погодиться працювати на нескладних роботах - там невеличка зарплата, по-друге - тому, що не дуже сумлiнно вчиться. Проте Алеся iншої думки.

Алеся Iгошина, iнвалiд першої групи: "После первой передачи моей маме госадминистрация вспомнила огромный долг по квартплате, а у меня с колледжем проблема огромная, на работу нигде не берут. В общем, катастрофа полная".

Як i ранiше, її єдиний близький друг не завжди може бути поруч. Алеся розповiдає про те, що ця людина їй хоча б трошки допомагає. I коли його немає, бувають днi, коли вона не вiдвiдує заняття в коледжi. Це значить тiльки одне: її можуть вiдрахувати. Навiть незважаючи на страшну хворобу - прогресуючу м'язову дистрофiю. Так Алеся розповiдала нам минулого разу. Позицiя адмiнiстрацiї коледжу, як уже зрозумiло, вiдрiзняється вiд точки зору Iгошиної.

Алеся Iгошина: "Все время откуда-то берутся эти "н/б". Первый раз в 99-ом я пошла в академку по состоянию здоровья. Три года меня не восстанавливали. Потом я была в положении и уже была вынуждена уйти в отпуск. А этот раз - уже третий раз".

Алесi добре вiдомо, що її нiхто й нiколи вiдраховувати не стане. Бо вона закидала рiзними листами всiх, кого тiльки можна. У тому числi й медичнi заклади, якi, власне, надали документи, з яких стає зрозумiлим: Алеся Iгошина, iнвалiд 1 групи, може навчатися в учбових закладах. Проте, ця дiвчина продовжує вигадувати рiзнi iсторiї й далi. Саме тому її не дуже полюбляють тi, хто мiг би бути близькими друзями. I саме тому Алеся недобрим словом говорить про свої випадковi зустрiчi з ними.

Алеся Iгошина "Бывает. Просто они могут встретиться, когда их совсем не ожидаешь... Недавно мне один человек сказал, что ищи свои проблемы не в этих людях, а в себе. Я стараюсь с ними не видеться. Это - не моя прослойка. Они боятся, чтобы я им не перешла дорогу. - А что боятся? - Боятся, что что-то выплывет. Меня встретили и сказали, чтобы моя фамилия не выплывала нигде, потому что, если тот человек поднимет папу и будет плохо всем, если я открою эту фамилию".

Серед багатьох фактiв, якi нам навела Алеся, деякi насправдi пiдтвердилися. Кiмнатка в приватнiй квартирi, в якiй вона мешкає в Житомирi, справдi чужа. Чужа не тому, що Алеся не має на неї права власностi, а тому, що навколо все чуже, ненависне. Але вона зносить це. Зносить тому, що господарка цього подвiр'я хоча б зрідка, але дозволяє при везти маленького сина. А ще - бо, як каже дівчина, у Володарськ-Волинському немає нормального життя - нi опалення, нi газу... Говорять, незабаром не буде й холодної води. До того ж, нiхто не пiддає сумнiву те, що її сiм'я - це сiм'я iнвалiдiв.

Алеся Iгошина, iнвалiд першої групи: "У меня мама - у нее очень плохо со здоровьем. Надо делать все самому. А как? Здесь - чужая квартира, свои законы. Надо все оплачивать, всего боишься".

Її життя з першим хлопцем виявилося невдалим. Молодик пiшов, коли зрозумiв, що Алеся нiколи не стане здоровою. А може, пiшов з якоїсь iншої причини? Так чи iнакше, Алеся нам навряд чи розповiсть, як не розповiсть, чому вона, хвора людина, наважилася народити дитину, незважаючи на заборону медиків".

Тетяна Савченко, завiдувач Житомирським обласним вiддiленням неврологiї: "Эти люди не в состоянии этого ребенка обслужить, родить. Мышцы не участвуют в акте родов - это Кесарево сечение. А потом, как может сама мама, которая сама не может подняться, как она может этого ребенка обслужить?"

Страшно уявити, що дитина для Алесi - тiльки iнструмент в досягненнi якоїсь таємної, вiдомої тiльки їй, мети. Тому будемо вважати, що її малюк - насправдi улюблена дитина. I вона сподiвається на нього. У нього вiрить. А ще вiрить у те, що хлопчик виросте здоровим. I буде допомагати їй в майбутньому.

Алеся Iгошина, iнвалiд першої групи: "Понимаете, у нас больше никого нет. У нас все - инвалиды. За два года наша большая семья - у нас все умерли. Генетики сказали, если вторая моя половинка будет здоровой, то и ребенок родится здоровым. Я хотела, чтобы у меня был здоровый ребенок, чтобы у меня была какая-то помощь и продление рода".

Вона знала, що як iнвалiду їй буде важко народжувати, але зважилася. Можливо, Алеся сподiвалася, що їй як молодiй матерi допоможуть з житлом. Не сталося. Тепер вона намагається переїхати до Києва. Мовляв, зможе тут заробити. Проте чи зможе?

Алеся Iгошина (плачет): "Я не знаю. У меня 2 недели... Не снимайте... Две недели назад у меня были приступы головные... Я боюсь за ребенка. Хозяйка "скорую" вызывала... Я не знаю, как дальше жить".

Життя Алесi насправдi нелегке. Таке ж, як i в iнших iнвалiдiв. Як бiльшiсть iз них долають життєвi труднощi, можна тiльки здогадуватися. Проте сiм'я Iгошиних вiдрiзняється вiд усiх. Їй можна було б позаздрити, але тiльки в тому випадку, коли боротьба за правду була б чесною. На вiдмiну вiд того, що каже Алеся, i Володимир-Волинська районна, й Житомирська обласна державнi адмiнiстрацiї намагаються робити все можливе для того, щоб життя iнвалiдiв стало якомога кращим. Не завжди це вдається так, як того хотiлося б.

Алеся Iгошина: "На 2 этаже дали комнату, а на первом - колодец. Она отапливается дровами, а готовить еду на электричестве - это всю пенсию отдавать за свет. Казалось бы - социальная пенсия - можно же жить. Но оно все уходит на коммунальные услуги, воду, а особенно - электричество".

Проте, i сiм'я Iгошиних, й iншi сiм'ї iнвалiдiв отримують вiд районiв, де мешкають, матерiальну i фiнансову допомогу. Пiсля втручання нашої програми те ж саме - але окремо - для iнвалiдiв Iгошиних - зробили й чиновники Житомирської обладмiнiстрацiї. Усе. Здається, бiльше скаржитися немає на що.

Алеся Iгошина, iнвалiд першої групи: "Просто посоветуйте, спросите у каких-нибудь законов, что мне делать? Под машину? у меня выхода другого нет. Я же не прошу миллионов. Я все время живу по каким-то законам. Я же как бомж - без прописки, без жилья, без ничего"...

Подiбне породжує подiбне. Бiльше коментарiв немає.