Діти війни [ Редагувати ]

"Внимание! Говорит Москва! Граждане и гражданки Советского Союза! Передаем заявление советского правительства. Сегодня в четыре часа утра без предъявления каких-либо претензий к Советскому Союзу, без объявления войны германские войска напали на нашу страну".

67 років тому цей текст, прочитаний Юрієм Левітаном, щогодини звучав із гучномовців по всій великій країні. 22 червня 1941-го року - цей день змінив життя сотень мільйонів людей. Сьогодні день пам'яті жертв війни. Те, про що не маємо права ніколи забувати і ми - ті, кому пощастило народитися в мирні часи.

Вони були тоді дітьми. Не воювали, але сповна відчули на собі всі жахи війни. В'язні нацистських таборів, яким вдалося вижити. Кажуть, що люди, які пережили війну, побували в таборах, по-іншому сприймають світ. Більше радіють звичайним речам і майже ніщо не змусить їх поринути у відчай. Матеріал Наталі Ковальової.

Хоча й живуть вони в одному місті, і бачаться досить часто, але один одному не можуть набриднути. Наталя Сергіївна і Станіслав Сергійович - брат і сестра. Їй було чотири роки, а йому п'ять, коли разом з матір'ю вони опинилися в нацистському таборі в Німеччині. Мама працювала на заводі. Вони, завжди голодні, перебували під наглядом німецьких вихователів.

Наталя Богатиренко, колишній в'язень нацистського табору:

- Детям выдавали на питание такие вот кубики маленькие, и говорили, что это пудинг, водой размешать. На самом деле это просто крахмал был.

Одного дня діти в таборі знайшли щось дуже схоже на шоколадну плитку, пригадує Наталя Сергіівна. Поділили. Скуштували. То була отрута для гризунів. Просто ніхто з дітей вже не пам'ятав, який на смак шоколад.

Наталя Богатиренко, колишній в'язень нацистського табору:

- Мы вышли на улицу, родителей увели на работу, а кушать-то очень хочется. И я пришла - там столбы закопанные, и трава растет. И я только руку туда за травой, а немец то ли попугать хотел, то еще что-нибудь - и начал стрелять, и попал мне сюда.

- А почему за травой вы пошли?

- Кушать хотелось - сорву, вырву травку, хоть ее поем.

У більшості німецьких таборів годували баландою. Варили її з брюкви - це овоч, схожий на ріпу - та додавали лободу. Утримуваних у таборі - і дорослих, і дітей - годували двічі на день. Це була тарілка такого супу та 50 грамів хліба. Іноді, на святкові дні, давали по кілька картоплин.

Те, що давали у таборі, і хлібом важко назвати. Намішано в ньому було таке, що в горлі застрягав, розказує Галина Михайлівна. І вона, і її чоловік працювали на німецьких заводах. У тих, хто пережив війну чи голод, до хліба ставлення особливе. Не викидають навіть крихт.

До війни родина Галини Михайлівни мала власний будинок в Києві на Подолі. Дітей виховувала гувернантка. Галині було 15, коли її з молодшою сестрою затримали на вулиці, посадили в товарний потяг і відправили в робочий нацистський табір до Австрії.

Кадри із німецького пропагандистського фільму:

- Здравствуй, Германия! Наших работников встречают представители фабрик и заводов. Дальше - на свой завод в комфортабельном автобусе. Какие изумительные заводы! Здесь мы будем работать.

Такі пропагандистські фільми про роботу в Німеччині знімали спеціально для Радянського Союзу. Вони рекламували роботу на німецьких підприємствах і закликали добровільно їхати туди працювати. З кіноекранів російською або українською мовами розповідали про чудові умови для працівників в Німеччині.

Кадри із німецького пропагандистського фільму:

- На цих підприємствах особливі умови та бездоганні санітарні умови.

Галина Караваєва, колишній в'язень нацистського табору?

- Послали меня убирать вагоны, и убирать поезда. В яму опускали.. Эти колеса от мазута... Вот сколько лет прошло, а у меня вот шрам и тут шрам.

- От чего?

- Это волос был - когда до кости гнило мясо. А иногда, бывает, кольнешь железякой или проволокой.

Як їй в 15 років вдалося вижити в тих обставинах, та ще й дбати про сестру, усвідомити Галині Михайлівні важко. Увесь час голодна, увесь час мокрі та холодні ноги, бо взуття видавали з тонкої тканини. Жахи не відпускають. Наприклад, Галина Михайлівна ніколи не тримала великих собак - таких, як німецькі вівчарки.

Галина Караваєва, колишній в'язень нацистського табору:

- Шел фюрер по лагерю. Собака овчарка прибежала - и вот такую пасть открыла. Вы можете представить мое состояние? Вот уже сколько лет прошло, а я сплю 3-4 часа в сутки. Этот страх остался в мозгу.

Наталя Богатиренко, колишній в'язень нацистського табору:

- Какой -то отпечаток это все наложило. Лично я ничего не боюсь. Даже, бывает, я говорю: "Не бойтесь!" Я и иду вперед. Сейчас я даже так говорю: сегодня есть кусочек хлеба, завтра нету, послезавтра будет. Так что за это слишком переживать? Такая вот поговорка есть: переживем голодовку, переживем и изобилие.

Радіти життю треба, говорить Наталя Сергіївна. А привід знайдеться. Наприклад, вона через 50 років зустріла подругу, з якою познайомилася ще в інтернаті після війни. Ледь упізнали одна одну. Останній раз бачилися ще дітьми.

Рюмсати через дрібниці, нити, постійно скаржитися - це точно не для Наталі Сергіївни. Після війни, ті хто пройшов такі випробування, навчилися радіти звичайним речам.