Маленькі люди [ Редагувати ]

Ти не такий, як решта, отже, ти - парiя. Так часом кажуть до тих, кого вважають неповноцiнними. У давнi жорстокi часи, наприклад, в античнiй Спартi - таких людей навiть вбивали ще у дитинствi, скидаючи немовлят з високої скелi. Недолюди, судячи про те, кому жити, а кому нi, брали на себе функцiї надлюдей, бо бути просто людьми їм не дано. Зараз немовлят зi скель нiхто не скидає, але якщо ти не такий, як усi, то майже все життя маєш провести за Гратами своєї фiзичної вади. П'ятсот шiстдесят вiсiм кiлометрiв вiд Києва.

Вони неохоче говорять про себе i своє життя, в якому чимало прикрих ситуацiй. Вони не прагнуть нiчого, крiм спокою i та поваги до себе. Вважають себе звичайними людьми. Але вже звиклися з думкою, що їхнє життя пройде в маленькому прикордонному селi Мукошиному. Цих людей у народi називають лiлiпутами, або маленькими людьми. Наймолодшому з них - Сашковi Симоновичу - 17.

Люда Симонович, старша донька: "А як ви думаєте, якби ви були на моєму мiсцi, що б ви вiдчували? Звичайно ж, хотiлося б бути такими, як усi ровесники".

У словнику Ушакова сказано, що лiлiпут - це людина дуже маленького зросту, карлик. Це слово вигадав Джонатан Свiфт. Саме так вiн назвав малесеньких людей, мешканцiв фантастичної країни у своєму романi "Подорож Гулiвера". Вони - витвiр його фантазiї. Проте, родина Симоновичiв - не вигадка. Цi люди живуть у реальному свiтi. Усi десятеро - батько, мати та їхнi вiсiм дiтей намагаються вижити. На допомогу iнших ця родина зовсiм не розраховує.

Надiя Симонович, мати: "Поки був колгосп, то усiм робота була, а зараз тi, що на пенсiї, якусь копiйку мають, а молодь... Хто поросятко продасть, хто телятко..."

Колгоспу тут немає вже 5 рокiв. Надiя Iванiвна з цього приводу дуже журиться: коли було єдине господарство, то й заробити можна було, а тепер сам як хочеш, так i виживай. Прогодувати десятьох дуже важко, i вся надiя - тiльки на власне господарство".

Микола Симонович, батько: "Я читав сьогоднi в газетi, що завтра дощ iз грозами. - Потрiбний дощ? - Дощ - обов'язково, тому що всi посiви вигорають. А дощ обов'язково потрiбний. А що зробиш? Говорять, природу ти не змiниш. Що зроблено природою - так воно i є".

Миколi Iвановичу можна поспiвчувати. П'ятеро з восьми його дiтей зупинилися у фiзичному розвитку ще у дошкiльному вiцi.

Микола Симонович, батько: "Та лiкарi вже возили всiх по санаторiях, i в Луцьку в обласну лiкарню. Мiсяцями лежали. Уколи прописували, а результатiв немає".

Надiя Симонович, мати: "Возила їх, 5 рокiв возила їх на лiкування. Але нiчого не допомагало. Старшої кололи уколи, вона трошки зросла. Тодi все було безкоштовно. А зараз безкоштовного нiчого немає".

Це було давно. Рокiв десять тому, а може й бiльше. Точно Микола Iванович пригадати не може. Знає тiльки, що то було за iнших часiв. Лiкарi призначили старшому й молодшому уколи, завдяки яким вони дещо пiдросли. Тепер за все треба платити. I цi медикаменти родинi вже не по снаги. Навiть якщо продати все, що є в будинку i на подвiр'ї, все одно не вистачить. Так i житиме Сашко, якому зараз 17 рокiв, - дорослою дитиною.

Микола Симонович, батько: "Є двi корови, бичок... Годувати годуємо, а от продати... Треба подумати. Через спекуляцiю там, чи це саме..."

Щодня батько з матiр'ю пораються на городi, троє дiтей, що зростом вийшли, працюють, а iншi допомагають по господарству - стежать за курами та качками, пасуть корiв. Хоча, все одно, найважчу роботу виконують батьки.

Микола Симонович, батько: "Бракує часу. Зараз косовиця почнеться, хто буде косити сiно? Я сам".

Для батька єдина втiха - троє дiтей, котрi мають нормальний зрiст. Особливо Iван, який недавно повернувся з армiї. Зараз йому перепадає майже все батькiвське тепло.

Микола Симонович, батько: "Вийшов з армiї, потрiбний костюм. А той одяг, що був до армiї - малий став. Так ще хоче придбати мотоцикл. Молодь, що ж тут зробиш?"

Лiкарi так до кiнця i не розтлумачили батькам, що вплинуло на розвиток їхнiх дiтей. Науковцi в усьому свiтi теж цього не знають. В родинi Симоновичiв малорослих нiколи не було. Микола Iванович завжди займався спортом. У нього багато нагород. Надiя Iванiвна теж нiколи на здоров'я не нарiкала... Господарство в них велике, доглянуте. За сiльськими мiрками, ця родина - заможна. Вiдпочивають тiльки взимку. Та й то - що це за вiдпочинок, коли за живнiстю потрiбно увесь час пильнувати?

Надiя Симонович, мати: "Вони мене слухають, допомагають. Повиннi працювати. Поки живий батько i мати, то їм легше, а коли самi залишаться..."

Пiд час розмови здається, нiби спiлкуєшся з дитиною. I тiльки дещо пiзнiше приходить усвiдомлення того, що навпроти - цiлком сформована, доросла людина... Маленькi люди з маленького села Мукошиного нiколи не стануть артистами цирку. Вони сприймають як аксiому те, що нiкому не потрiбнi. Жити з цим їх змусили тi, хто має i посаду i становище - тутешнi чиновники.

Надiя Симонович, мати: "Якби вони були рослими, то вони не були б поруч зi мною. Вони б одружилися. А так - куди вони пiдуть? Всi бiля мене".

Люда Симонович, старша дочка: "По правдi говорячи, я хотiла тут працювати санiтаркою, але менi сказали, що вона не зможе працювати. Що робити, якщо тут на мiсцi не можуть допомогти своїм?"

Одна з сестер - та, котра не вирiзняється серед однолiток, вивчилася на медсестру. Знайшла роботу в райцентрi. Але щодня їздить додому. Для неї навiть гуртожиток задорогий. Та й родичам треба допомагати: всi вони живуть, пiклуючись одне про одного. I не вiрять в те, що медики коли-небудь знайдуть засiб, здатний подарувати їм повноцiнне життя - бодай молодшим. Тому вони сподiваються на жаданi медикаменти, що дозволяють хай i не набагато - але пiдрости. Але...

Люда Симонович, старша дочка: "Таких грошей нiхто не дасть, щоб на всiх, чи на двох, чи на Сашка".

Богдан, друг Сашка Симоновича: "Якщо не буде таких лiкiв, то так само точно, як i його брати, то точно таким же i вiн буде, якщо не буде лiкiв".

Молодший - Сашко - тiльки своєму кращому друговi розповiдає про те, що в нього на серцi. Вони з Богданом однолiтки. Знають одне одного з раннього дитинства, вiдколи себе пам'ятають.

Сашко Симонович, молодший син, 17 рокiв: "Нi, у мене дiвчиська немає..."
Богдан, друг Сашка Симоновича: "Так, немає в нього. Самi розумiєте. I все таке..."

Не можна сказати, що з маленькими людьми - Симоновичами - нiхто не спiлкується. Але це навряд чи бодай колись можна було назвати дружбою. Хiба що сусiди... Друг Сашка - Богдан - попри все не вiдвернувся вiд хлопчика. Але час iде. Скоро один з них стане дорослiшим, в нього буде свое особисте життя, в якому, може статися, не знайдеться мiсця для колишнього сусiда. Тому мрiї одного з них про щасливе майбутнє можуть залишитися тiльки мрiями. Але зараз Сашко намагається про це не думати. Вiн не вiрить у дива вигаданих фантастичних країн, якi iснують лише на книжкових сторiнках. Як не вiрить i в могутнiсть медицини, та щирiсть усiляких доброчинцiв. Вiн просто залишиться жити тут, зi своїми братами й сестрами. I, що найпевнiше, - назавжди.

Надiя Симонович, мати: "Вже ми нiкуди не поїдемо. Тут будемо. Куди їхати-то? Вже ми звикли тут".