Між життям і вічним спокоєм. Чорнобильські самосели [ Редагувати ]

26 квiтня виповнюється 18 рокiв вiд дня аварiї на Чорнобильськiй атомнiй. Внаслiдок вибуху радiоактивного забруднення зазнали понад 2 тисячi 300 населених пунктiв у 12 областях України. За даними медикiв, наслiдки катастрофи даються взнаки i сьогоднi. Понад 2 мiльйони людей перебувають пiд постiйним наглядом лiкарiв. Але попри все, життя бере своє - навiть у тридцятикілометровій зонi обов'язкового вiдселення. Сюди повернулися звiрi та птахи. Сюди повернулися люди - самосели.

Кiлометри колючого дроту, спостережнi вежi i майже на кожному кроцi КПП, а ще мертвi села й мiста, що загубилися у цих Чорнобильських лiсах. Це зона вiдчуження.

18 рокiв тому тут усе було по-iншому. У Чорнобилi вирувало життя - тепер вирує полин. Тут його повно-повнiсiнько - i в лiсi, i в будинках, i навiть там, де доза радiацiї у стократ перевищує норму. Баба Ганна жила у Чорнобилi до вiдселення - живе тут i досi. День, коли на станцiї сталась аварiя, пам'ятає аж надто добре. Над ЧАЕС зайнялася заграва, i сотнi тисяч тонн пилюки здiйнялися в повiтря, а тодi з'явились гелiкоптери та iнша вiйськова технiка. А потiм була евакуацiя. За чотири днi усiх повивозили.

Ганна Константинова, самоселка: "А ми ж дурнi, що поїхали, люди каються, що поїхали звiдси. Ми б жили собi те, що надо. Менше людей померло, чим тепер померли".

Тут, у Чорнобилi, похована Ганнина донька, i тут вона хоче закiнчити життя. Бо це її дiм. Та й негоже кидати дитину саму. До Оташева вiд Чорнобиля - лiсом кiлометрiв двадцять. Всупереч усiм твердженням, що за такої радіації довго не протягнеш, у цьому селi живуть 14 самоселiв. Наймолодшому з них вже далеко за 70. Баба Настя - у селi особа поважана, вона однiєю з перших повернулась додому одразу пiсля аварiї.

Анастасiя Голубенко, самоселка: "Воно, скажемо, погано, але ми до нього привикли. Як той бобер у болотi привик та копається, так i ми. Попривикали до своє землi. Повернулися".

Повернулася, щоб почати жити. Вони були вдвох iз дiдом, та вiн згодом помер - чи то вiд радiацiї, чи вiд старостi - зараз вже важко сказати. З його смертю час для баби Настi зупинився.

Анастасiя Голубенко, самоселка: "Хай би собi пожив, просто посидiв у дворi. Пережили i те, одного не пережили - смертi. Це вже людей не викидає iз числа, до кого пiдiйшла, i все".

Вiд самотностi жiнку врятували сусiди. В село повернулися люди. А згодом прилетiли лелеки та журавлi, яких тут не бачили рокiв iз п'ять. Тепер i вмирати не страшно, каже старенька, бо є кому поховати. Поки в селi є люди - боятися нiчого. Петро Iванович до Оташева приїхав ще в 90-их. До вiдселення працював на морськiй пристанi. Пiсля аварiї подався до столицi, та пробув там недовго. Квартиру лишив дiтям, а сам з дружиною - сюди.

Петро Меланич, самосел: "Остався жити. Нiчого не страшно, i не болiли, i нiчого з нами не случалося".

Про погане Петро Iванович не думає - та й нiколи, весь час то рибалить, то порається на землi. У нього тут до гектара чорнозему, свiй трактор. Має кiлька курей, свиней, ще й сусiдам встигає допомагати. Двiчi на тиждень з мiста приїздить машина - привозить хлiб та все необхiдне. Вона ж доставляє i пошту, i пенсiю.

Дiд Iван давно не чекає листiв, бо вже й нема вiд кого. Уся рiдня померла. Самотнiсть - постiйна його супутниця.

Iван Дехтяренко, самосел: "Це щоб бабка була, років 80, як менi прийшла у двiр та хоча б їсти наварила, та вона не піде, дома своя хатка є. Попробуй найди бабку".

Отак i доживає вiку Iван Дехтяренко з односельцями у зонi вiдчуження. Проте оптимiзму не втрачає, вiрить у краще. Радiє кожному дню. Та й як тут не радiти, коли поруч - вiрний пес та двi кицьки. Це усе, що у нього є. Тiльки й гляди, приведуть кошенят i молодь, на яку так довго чекає село - жартує дiд Iван.