Макарів-1. Містечко, якого немає на карті [ Редагувати ]

П'ятнадцять років минуло відтоді, як розпалася велика й могутня імперія під назвою Радянський союз. Розпалася на 15 незалежних держав. Незалежних - від усіх, крім власного минулого.
Брама КПП, колючій дріт та охорона посеред густого лісу. Такий - головний в'їзд до міста-примари Макарів -1. У колишньому елітному військовому містечку за 100 кілометрів від столиці і досі живуть майже три тисячі людей, у їх числі - жінки та діти.
Хтось називає їх робінзонами, хтось - привидами з минувшини. Ці люди приїхали сюди ще замолоду - коли служили у війську. Відслужили Батьківщині чесно, виконали свій обов'язок. Колишні захисники сьогодні потребують захисту самі. Вони - пенсіонери. Без житла, і - страшно сказати - без майбутнього.
Григорій Несенюк, мешканець військового містечка: "Был Советский Союз, были гарантии, что после увольнения военнослужащий по старым законам союзным, должен был в течение трех месяцев получить жилье для постоянного проживания. Есть сейчас и украинские законы, но жилья нам никто, к сожалению, не выделяет. Но обещали, нам обещали, что мы в восьмидесятых годах будем жить при коммунизме, потом обещали, что в 2000 году каждый будет иметь свою отдельную квартиру и сейчас обещают"
У кожного з них - сім'я. Дружини - вірні подруги, які кочували разом з чоловіками з гарнізону до гарнізону, діти, що народилися й повиростали за колючим дротом військового містечка. Відслуживши, колишні офіцери сподівалися, що держава запезпечить їх власною, законною, житловою площею.
Ульфат Шангареев, мешканець військового містечка: "Высшие инстанции, верхние эшелоны говорят - а вы в своих квартирах живете, хотя это фонд Министерства обороны. Эти квартиры приватизации не подлежат, и никто себя не чувствует, что это его квартира. Мне уже 64 года, по всем законам, указ, по-моему, тогда еще Кучма подписал - все, кому за 60 лет, типа, вне очереди дать. Увы, это естественно, не выполняется"
Кожен з мешканців містечка - військовий він чи цивільний - давав свого часу підписку про нерозголошення таємниці. Табу поширювалося на все, що мало стосунок до стратегічного об'єкта "С", який входив до складу ядерного щита і був безпосередньо підпорядкований Москві. Але після розвалу Союзу про людей, що забезпечували таємний військовий потенціал величезної країни, успішно забули.
Віктор Ковальов, начальник Макарівської КЕЧ: "В паспортах стоит регистрация населения Киево-Святошинского района. Почтовый адрес: Макаров 1, Киевская область, улица такая-то. Но парадокс получается. Если милиция возьмет этот паспорт, то улица, которая записана в паспорте - она нигде по кадастру не проходит, то есть практически получается, паспорт недействительный. Киево-Святошинский район, улица Лесная, или Мира - ее нет нигде, не существует. Ни в системе учета, ни на картах нет такого населенного пункта. А стоим мы на территории Житомирской земли"
Історія міста-фантому почалася сорок років тому. Тоді рада міністрів України виділила міністерству оборони земельну ділянку у понад півтори тисячі гектарів. Тут, у житомирських лісах, і була схована елітна частина, що обслуговувала, зберігала й проводила регламентні роботи з ядерною зброєю. Містечко дістало назву Макарів -1.
Останню ядерну боєголовку об'екта "С" вивезли навесні тисяча дев'ятсот дев'яносто шостого - три роки раніше, у дев'яносто третьому, військовий гарнізон з усією інфраструктурою перейшов під юрисдикцію Міноборони України.
Юрій Синило, виконуючий обов'язки командира гарнізону:"Я считаю, что вся ситуация по военным городкам - я не могу по всем сказать, а конкретно по нашему гарнизону. Социальная проблема состоит в том, что отсутствуют местные власти, которые должны решать проблемы военных городков, и все это переложено на плечи Министерства обороны, которое без государственной поддержки эти проблемы самостоятельно решить не может"
За бортом роззброєння опинилися офіцери колишніх стратегічних ядерних сил, які розпрощалися зі "зброєю помсти". Вузька спеціальність, що так цінувалася в союзі, Україні виявилась непотрібною. Щоправда, як компенсацію за скорочення людям пообіцяли квартири - власні і в різних містах. Гарантом виступало не лише Міністерство оборони, а й сам президент: ліквідація озброєнь відбувалася в рамках тристоронньої угоди між Сполученими Штатами, Україною та Росією. На такому рівні не ошукають, подумали люди. І помилилися.
Віктор Ковальов, начальник Макарівської КЕЧ:"Наших военных пенсионеров порядка 180 человек, где государство, то есть местные органы должны провести отселение. Человек отслужил в военном городке и получается на сегодняшний день остается фактически здесь. Да, он обеспечен жильем, тепло в квартирах, вода, но горячей воды нет, газа нет. С 1986 года отселение практически не проводилось"
Навряд чи можливо тепер докопатися до суті - надто часто змінювались прізвища міністрів, командувачів та урядовців усіх рівнів. Тих, хто покинув виживати - чи то пак доживати - своїх пенсіонерів у лісі, наодинці з купою проблем. Директиву одного з колишніх міністрів оборони - про забезпечення ліквідаторів ядерної зброї житлом - так і не було виконано. З належних макарівцям ста сімдесяти дев'яти квартир вони отримали трохи більше двадцяти.
Їх не знайдеш на жодній мапі України - ці півтори тисячі гектарів на межі двох областей наче зависли в повітрі. Проте люди існують не на папері - тутешнє життя за колючим дротом схоже на поганий детектив. Жодної місцевої влади в гарнізоні нема. Макарів-1 - населений пункт без статусу. Щоб зареєструвати шлюб, отримати свідоцтво про народження, про смерть, чи просто якусь довідку, мешканці військового містечка мусять їхати за сотню кілометрів.
Життя посеред лісу обходиться їм недешево. Ціни тут - не нижчі від столичних, а квартплата навіть вища. За двокімнатну квартиру гарнізонного житлового фонду сім'я з трьох осіб платить близько ста п'ятдесяти гривень. І це - без урахування електоенергії. Адже газу тут немає, гарячої води - теж.
Олександра Денисенко, мешканка військового містечка: "Нас немножко Бог поддерживает, потому что на улице тепло, и у нас в квартирах более-менее тепло. Последние четыре-шесть лет нас Бог поддерживает. Если бы не высшая небесная канцелярия, мы бы уже давно смерзлись. А что молодой - он отстоял сейчас у себя на КПП, сколько часов там положено, - придет домой - помыться надо, а где он помоется - ванная не работает. Вечер пришел, вроде бы молодой куда-то с женой пошел - а некуда"
Перший крок до своєї легалізації вони зробили восени дві тисячі другого - на загальних зборах було вирішено приєднатися до Макарівського району Київської області. Попри те, що територіально - лише четверта частина гарнізону розташована на Київщині, а решта земель - на Житомирщині. Народне "віче" по-військовому поставило завдання батькам-командирам: змінити межі областей. Майже два роки пішло на вивчення ситуації та переговори чиновників. У минулому грудні свою згоду, нарешті, дала й житомирська сторона. Тисяча двісті гектарів мали переміститися в бік Київскої області.
Тільки після затвердження житомирськими депутатами проект можна буде подавати у Верховну Раду і чекати на рішення про статус гарнізону. А поки що - тривають торги за лісові угіддя, на яких, власне, й розташоване містечко.
Любов Волкова, директорка музичної школи: "Пожалуй, в городке это - единственное, что есть в городке. Вот если детей сейчас выгнать на улицу, то чем они здесь будут заниматься в этом лесу. Мы изолированы полностью, у нас ближайшее - это 35 км райцентр от нас. Это единственное. И я так считаю, что местные власти должны хоть что-то, хоть как-то вникнуть в наши проблемы"
Занепокоєння директора гарнізонної музичної школи можна зрозуміти - якщо цієї зими у них, не дай Боже, будуть холодні батареї - заняття доведеться припинити, обдарованих дітей - розпустити по домівках і попрощатися з музичними інструментами. Монополістом на тепло є місцева КЕЧ - квартирно-експлуатацІйна частина, підвідомча Міністерству оборони. Це її мазут гріє макарівські будинки - порушуючи всі інструкції, військові діляться з цивільними своїм паливом. Щоправда - не безкоштовно.
Віктор Ковальов, начальник Макарівської КЕЧ: "Почему так настроено население - по закону, который вступил в силу с января за коммунальные услуги, тарифы устанавливают местные органы, то есть местный сельсовет. На данный момент, на сегодняшний день - их нет. При обращении в район Макаровский, при обращении в обладминистрацию, мне сказали, что раз фонды Министерства обороны, значит, пожалуйста, Минобороны и должно устанавливать тарифы."
У фондах Міноборони значиться й місцева школа. Хоча педагогічний склад утримується за рахунок Макарівського району (райради чи райдержадміністрації?). Натомість плату за комунальні послуги шляхетно взяло на себе оборонне відомство.
Нині тут навчається триста двадцять п'ятеро дітей. А цього року у школі з'явилася й своя гордість - новий комп'ютерний клас - спільне дітище одного з депутатів та Міністерства освіти. Звичайно, про макарівців ніколи не забували: "чудовий генофонд", - кажуть заїжджі комісії. "Який зростає за колючим дротом" - додають у містечку.
Людмила Ковальова, завідуюча дитячим садком: "Найважчі часи у нас були 1998 - 2000 рік, тоді як раз зарплату не виплачували, у нас зовсім не було фінансування на харчування дітям. Тоді були дуже важкі часи. Але я не можу пожалітися, що зараз настільки важко. Просто треба працювати, виконувати свою роботу чесно. Жити можна. По совісті треба тільки працювати. По крайній мірі, гріх жалітися на армію. Армія нас підтримує, допомагають і чоловіки наші. У нас працівники мають чоловіків-військових. Звичайно, до кого звертаються - до чоловіків своїх, які можуть щось зробити, чимось допомогти"
Тепло в ігрових кімнатах, тепло у спальнях, тепло в дитячих душах. Причому малюків у містечку більшає - тож треба відкривати в дитсадку ще одну групу. Якщо народжують - значить, вірять, значить, є надія. Але всіх нагальних проблем жителів гарнізону військові розв'язати не в змозі - їхні повноваження обмежені законодавством.
На недосконалість законів посилається й районна влада. Тут роблять все можливе, аби хоч якось допомогти лісовим мешканцям. І обіцяють прийняти їх під своє крило, щойно ті отримають належний статус.
Володимир Химич, голова Макарівської райради: "Вони - наші люди, не дивлячись на те, що вони приписані в Києво-Святошинському районі, чи в Боярці, чи у Вишневому. Їх всі біди - вони всі ідуть до нас. Є приймальний день. За субсидіями - до нас, школа - до нас, лікарня - до нас. Тим часом. всі соціальні проблеми йдуть через нас на сьогоднішній день."
Минулої зими в містечку пережили справжню паніку. Звістка про скорочення військового шпиталю всіх шокувала - адже до найближчої "великої землі" зовсім не близько, а людей пенсійного та передпенсійного віку в гарнізоні вистачає. Проте - відстояли. Щоправда, шпиталь поменшав і зветься тепер лазаретом. Та не в назві проблема.
Віктор Ковальов, начальник Макарівської КЕЧ:"Что здесь, чем будет заниматься народ в лесу - или это будет ординарное село, которое будет жить на дотациях государства или, может, по конверсиям что-то здесь заложить под эти военные городки, но при условии, что здесь будет местная власть. Только тогда этот можно решать вопрос. Без местной власти мы ничего не решим - ни программы социальной защиты населения, ни коммунального хозяйства"
Так вони й живуть - з надією на цивільних, і з оглядкою на військових - ці люди за колючим дротом в густому лісі на межі двох областей за сто кілометрів від столиці. Вони берегли державну таємницю, віддано служили своїй Батьківщині, а тепер виявились їй не потрібними. Їх зрадили - а вони все одно вірять у справедливість.