Новгород-Сіверський [ Редагувати ]

Хто ми? Чому живемо саме тут i саме цю землю називаємо своєю? Звiдки ми прийшли i куди веде нас наш історичний шлях? Нерв цих запитань не дає спокою жодному народові, особливо, якщо навiть недавня iсторiя наповнена солодкою цикутою мiтiв. Ще на початку двадцятого столiття люди, що мешкали за сто сiмдесят кiлометрiв на пiвдень (а чи не пiвнiч, або схiд?) вiд Києва, називали себе русичами. Сiверщина - пiд такою назвою вiдома частина сучасної Чернiгiвської областi, яка всього-навсього тисячу рокiв тому була окремим князiвством iз центром у Новгородi.

Нинi Новгород-Сiверський налiчує п'ятнадцять тисяч жителiв. Центральний майдан мiста, здається, майже не змінився вiд останнiх, купецьких, рокiв Росiйської iмперiї. А взагалi, в маленьких мiстах, час плине повiльнiше. Його руйнiвний потiк не завдає такої великої шкоди анi людям, анi середовищу, в якому вони iснують. Дерев'яна церква рокiв триста височiє на тому самому пагорбi, на якому до неї теж стояв храм.

Новгород-Сiверський - одвiчний пам'ятник розквiтовi й водночас розпадовi давньоруської держави. Спасо-Преображенський манастир, що сперечається вiком iз Києво-Печерською лаврою, заснував, за однiєю з версiй, 1033 року чернiгiвський князь Мстислав Володимирович на славу Божу за перемогу над власним братом iз Києва - князем Ярославом.

Але саме тут земля руська спробувала об'єднатися пiд знаменами князя Iгоря в травнi 1185 року, принаймнi, так стверджує "Слово о полку Iгоревiм", що його, за легендою, написав пiсняр i лiтописець Боян.

1183 року мiсцевий володар здiйснив не дуже вдалий похiд проти половцiв, i два роки потому повторив спробу. Вiн зiбрав приблизно десять тисяч воїнiв iз рiзних куткiв тодiшнього слов'янського простору i вирушив на схiд, у половецькi степи, туди, де тепер розкинулося мiсто Харкiв. Зрештою, i цей похiд був приречений до фiаско, адже шляхетнi учасники воєнної кампанiї мали кожен свою мету i не вельми переймалися панслов'янською iдеєю. Окрiм, мабуть, пiсняра Бояна. I самого Iгоря, що став героєм древньоруської "Одисеї".

Iсторики довго вагалися, а де саме знаходитвся палац князя Iгоря. I нарештi, вони розкрили його таємницю.  Хороми князя знаходилися тут, на цьому мiсцi. I саме тут вiн прийняв рiшення iти вiйною на половцiв, щоб знову зiбрати слов'янськi народи у єдину державу. Палац був спалений монголами у 1239 роцi, i зараз на цьому мiсцi - бронзовий Баян. Мабуть, це добре, адже не хороми, а пiснi роблять князiв безсмертними.

Завдяки талантовi лiтописця далеко не найголовнiша подiя його часу стала основним джерелом сплеску тодiшньої культури. Бояновi ж нащадки вiдплатили невдячнiстю - у бронзового спiвця вiдiбрали гусла та й здали їх на брухт. Так, без iнструмента, стоїть старии уже кiлька рокiв. Старшi новгородцi до цього звикли. А нове поколiння сiверцiв думає, що так, може, й треба - щоб оцей металевий вiршувальник дивно розводив руками.

На сумлiннi монголiв чимало спалених новгородських будинкiв. Тут, на територiї обителi, мiстився один iз палацiв iгорiвської шляхти, а, може, й резиденцiя самого князя. Вивчаючи залишки пiдмурiвку, вченi дiйшли висновку, що його знищено разом iз мешканцями - старими й малими. Археологи й досi провадять своє розслiдування - хто винен, монголи, чи заздрiснi спiввiтчизники-князi.

Микола Сугоняко, директор Новгород-Сiверського заповiдника: "Он был сожжен во время монгольского нашествия. На том месте, где он стоял, мы нашли плиты фундамента, которым на момент захвата Новгорода было примерно сто - сто пятьдесят лет. Это был довольно большой комплекс, нижняя часть которого была каменная, а верхний этаж из деревянного теса."

Манастир, на територiї якого був палац, теж був майже знищений. Його вiдбудовано вже за часiв царювання в Москвi Iвана Четвертого. Перша реставрацiя не була досконалою, але зберегла фортифiкацiйнi традицiї Київської Руси. Дивлячись на устрiй манастиря-фортецi, можна здогадатися навiть про характер бойових дiй тих часiв. Розкинвувся вiн на високому березi Десни. Iз стежових веж можна здалеку зауважити супротивника. I якщо вороговi щастило перебратися через рiчку, перший його удар мала прийняти Пiвнiчна вежа.

Висота пагорба, на якому стоїть Пiвнiчна вежа, десь п'ятдесят метрiв. У дванадцятому столiттi цей дивний краєвид не псувало жодне дерево. Отже, нападникам приходилось дуже складно i важко, якщо вони намагалися пiдiйти якомого ближче до цiєї вежi. А тi, хто боронив її, виходили на галереї по периметру вежi, якi були якраз над нападниками, закидували їх камiнням, стрiлами, дротиками, або просто найобразливiшими словами. I саме тому в документах уже шістнадцятого столiття, за часiв Iвана Грозного, ця вежа називається Подсябiт'я, тобто та, з якої можна було бити пiд себе".

Одна з нерозкритих загадок iсторiї князя Iгоря стосується до його дружини, вiдомої, як Ярославна. Її батьком був галицький князь Ярослав, на прiзвисько Осмомисл, тобто, людина, що думає водночас вiсiм думок. Ярослав, як вельми розумний правитель, розумiв, що слов'янам треба об'єднуватися, отож, 1183 року вiддав свою доньку Єфросинiю за Iгоря. А два роки потому Ярославна, чекаючи на свого чоловiка, плакала на крiпосних стiнах. Не тутешнiх, стверджують трактувальники "Слова о полку", а путивльських. Ось що написано в словi:

В Путивлi-градi вранцi-рано
Спiває, плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує,
Словами жалю додає.
"Полечу,- каже,- зигзицею,
Тiєю чайкою-вдовицею,
Та понад Доном полечу,
Рукав бобровий омочу
В рiцi Каялi. I на тiлi,
На княжiм бiлiм, помарнiлiм,
Омию кров суху, отру
Глибокiї, тяжкIї рани...

Проте постає запитання - чому би князiвнi їхати зi своєї столицi до Путивля, майже за сто кiлометрiв. Iсторики пропонують свою версiю подiй - Ярославна нiкуди не їхала, а залишалася в Новгородi. Ну, хiба що вiд'їхала на Ігореву заставу-митницю. Застава стояла на торговельному перехрестi, тож мала назву - Путiвськ. Той, хто переписував стародавнiй манускрипт, цього мiг не знати.

Микола Сугоняко: "Ярославна плакала в Путивске. Мы нашли на месте княжьей заставы много залотых и серебряных украшений, значит, там не только стояли воины, а существовало поселение. И потом, какой был смысл Ярославне уезжать в Путивль, который моглит захватить половцы. В общем, Ярославна никуда от нас не уезжала и оставалась здесь."

Повернувшися з полону, Iгор прокнязював п'ятнадцять рокiв. А наприкiнцi вiку прийняв чернецтво пiд iм'ям Феодосiя. Згiдно з деякими майже фантастичними гiпотезами, вiн, а не Боян, був тим самим загадковим автором епосу. Версiя має право на iснування, адже авторовi властива навiть iронiя над можновладцем. А може, то була самоiронiя.

Те, що головним мiсцем Новгорода був саме манастир, сформувало певний образ сiверця. Люди, що жили в пiвнiчноруських лiсах над Десною, дещо рiзнилися вiд своїх пiвденних сусiдiв-киян. I знахiдки на територiї обителi дають змогу принаймнi вiдчути, в чому була рiзниця.

Микола Сугоняко: "Мы находили множество останков, украшений, керамических элементов посуды - то есть, на территории монастыря был дворец, уж если не князя, то, по крайней мере, кого-то из его бояр или же сыновей, которым давали в удел княжьи угодья. Они сосуществовали с монахами, как-то строили с ними свои отношения, и, возможно, защищали. Это было не просто сосуществование, а симбиоз духовной и светской жизни."

Олексiй Чернетко, у восьмидесяті роки керiвник археологiчної експедицiї: "Я был руководителем археологической экспедиции в то время, когда нашли княжескую таможню в Путивске. Мы находили очень интересные свидетельства того, что у Игоря была развитая система сбора налогов. Вообще, это княжество отличалось силой."

За триста рокiв до спроби Iгоря об'єднати слов'ян це вдалося зробити Київським ватагам. Але не без допомоги Новгородських. Саме вiд спiлки цих двох земель утворилася Київська Русь. У дев'ятому столiттi вона вже знала, що таке християнство, але спочатку не сприйняла його, через що втратив життя князь Аскольд. Кажуть, що супротивником вiри в Христа був i його сучасник, володар Чернiгова, на той час найрозвиненiшого мiста Руси.

За легендою його заснував князь Чорний, який зрештою був похований тут, у цьому курганi, так, начебто, здавалося. Але, коли у дев'ятнадцятому столiттi археологи розкапали цей курган, вони знайшли тут рештки двох воїнiв та жiнки, яка, скорiше за все, за власним бажанням послiдувала за чоловiками у потойбiчний свiт. Хто були цi люди, та й взагалi, чи були вони русичами, i досi невiдомо.

Досить вiдомо, що курган насипали приблизно у вiсiмсот п'ятдесятi роки. Вважається, що саме на той час почала формуватися Київська Русь. Можливо, цi люди були останнiми кочiвниками на руських теренах. Можливо, навпаки - слов'янськими князями. Жили вони в той час, коли християнська вiра стала просякати у простiр русичiв, щоб, зрештою, об'єднати їх.

I незабаром, усього через кiлька вiкiв, на цiй землi з'являться фантастичнi собори, що збиратимуть своїм передзвоном прочан на молитву. Це - наша земля, наша прабатьківщина, на пошуки якої не треба ходити далеко. Розiрвана, роздрiблена, вона завжди прагнула бути єдиною. I це їй, зрештою, завжди вдавалося.