З камерою до бою: спогади воєнкорів "Інтера" про початок вторгнення [ Редагувати ]
А от яким був перший день повномасштабного вторгнення на Донбасі? Про це глядачам розповідала знімальна група Інтера Стаса Кухарчука і Сергія Дубініна. Хлопці беззмінно працювали на фронті майже два місяці. Вони - відмовилися покидати позиції, навіть попри загрозу оточення. Стас - працює воєнкором, і його ротація закінчилася буквально кілька днів тому. А Сергій - пішов добровольцем у ЗСУ. Їхні спогади про 24 лютого 2022-го - далі.
Кілометрові колони машин цивільних. Усі їдуть у бік тилу України. Таким був ранок 24 лютого - 2022-го.
Станіслав Кухарчук, воєнний кореспондент:
Я такі картини бачив насправді тільки у фільмах про Другу світову війну, а він нескінчений і всю дорогу, це жахало, це перший день.
Ці кадри зафільмувала знімальна група "Інтера". Журналіст Станіслав Кухарчук та оператор Сергій Дубінін. У вечірньому ефірі того дня прозвучало те, що здавалося страшним сном.
Зранку російські окупанти, прорвавши державний, наголошую державний кодон в районі Мілового, намагаються пробитись регулярними частинами до Старобільська, але українська армія їх мужньо стримує.
Стас і досі пам'ятає той день повномасштабного вторгнення. Що ранами війни вкриється вся країна, вірити не хотілось до останнього.
Станіслав Кухарчук, воєнний кореспондент:
Ми цього не очікували, ми думали, що це буде на Донбасі загострення серйозне, але не очікували, що по всій країні. Це був шок і відійти від того шоку ми змогли буквально через два дні, коли цей бій був десантників.
Кадри наслідків бою 26 лютого, коли зустрілись українська та ворожа танкові колони, тоді облетіли увесь світ.
Отак вони горітимуть скрізь. В кожному куточку України. Слава Україні!
Це відео вселило надію у серця мільйонів українців. В один момент прийшло розуміння головного.
Емоції - те що ми. Можемо. Їх бити! От реально - це відчуття, не знаю як описати словами, але вони дуже класні, це надія, це віра.
Знімальна група "Інтера" фільмувала нині вже легендарні події - оборону наших міст, наступи наших військових, зачистки ворожих позицій. У кадр потрапляли навіть обстріли окупантів.
От дивіться, зараз буде вибух, осьо взрив, це стріляли по нашій групі, бо ми йшли знімати підбиту ворожу техніку і Серьога кайфував від того, що він зняв сам розрив, він настільки на адреналіні був.
І попри небезпеку, наша знімальна група залишалась на Сході. Таке рішення команда прийняла, незважаючи на прохання керівництва, евакуюватись.
Станіслав Кухарчук, воєнний кореспондент:
Я дуже вдячний своїй команді, що ми прийняли таке рішення, що ми залишаємось, бо інакше ніяк. Тут нікого не було і Донбас - це наша земля, наша країна і важливо там теж бути й показувати що відбувається.
Прізвище оператора Сергія Дубініна знайоме глядачам із підпису під сюжетами зі східного фронту. Обличчя його бачили лише на таких любительських кадрах.
Нині ж Сергій - змінив оптику камери на оптику зброї.
Сергій Дубінін, військовий оператор:
Я по формі, я зараз в ЗСУ і буду тут доки ми не переможемо.
Про свої спогади тих перших днів повномасштабного вторгнення він говорить уже, перебуваючи по інший бік камери.
Сергій Дубінін, військовий оператор:
Це дуже страшно, чесно для мене було не зрозуміло, як ми з цього виберемось. Не розумів чим це для мене і для моїх рідних закінчиться, коли воно закінчиться і як воно все буде, дуже страшна дата.
Та кожний знімальний день на фронті додавав упевненості у беззаперечній перемозі України.
Станіслав Кухарчук, воєнний кореспондент:
Співставляючи Україну і кацапську федерацію ти бачиш, що шансів мало насправді, а товаріш Голіаф - він впав мордою в багнюку, завдяки тим хлопцям, що зараз на передовій.
Цього разу після повернення з журналістської ротації з фронту напередодні річниці повномасштабного вторгнення Стас йде з квітами до площі Слави - у Черкасах. На цьому місці зазвичай прощаються із загиблими українськими бійцями. А на дошці меморіалу загиблим за незалежність і цілісність України перші прізвища оборонців.
Момот Ігор, Ілля Ідель...
Більшість із цих імен знайомі ще з початку російсько-української війни.
Я с Сиротенко перетинався в Широкіно в 14 році, в нього позивний був "Третій", підірвався на міні.
Такі історії нині чи не в кожній родині. І це найважче, з чим зараз доводиться миритися українцям - втрати кращих людей нашої країни.
Станіслав Кухарчук, воєнний кореспондент:
Половина номерів в телефоні людей, яких знав, з якими дружив, товаришував, ці номери вже не активні, бо людей нема, втрати, втрати і людей, які були дуже близькі - як от Паша Тимошенко, мій оператор з корпункту, він недавно загинув.
За цей рік повномасштабного вторгнення наша розгубленість змінилась впевненістю, відчай - вірою у Перемогу. Втім найголовніше в іншому, каже Стас.
Станіслав Кухарчук, воєнний кореспондент:
У свідомості українців цей рік має змінити все абсолютно, ми маємо жити по новому, по іншому сприймати те, що навколо нас і свою країну, бо стільки життів за неї покладено і стільки крові пролито, що навіть після перемоги не маємо зупинятись, а піднімати нашу країну.
