Відновлення Європи після Другої світової війни: Дюнкерк [ Редагувати ]
Відновлення Європи після Другої світової. Цей досвід Україна може взяти на озброєння при відбудові понищених російською агресією міст та сіл.
У нашому циклі публіцистичних репортажів ми розповідаємо, як зруйновані нацистами європейські міста цеглина за цеглиною поставали з попелу та завалів. До вашої уваги наступний епізод - Дюнкерк.
Олена Абрамович, кореспондентка:
Де б ми не були - за кордоном чи в Україні - нам усім зараз важко спостерігати за тими руйнаціями, які чинять рашисти. Іноді здається, що відбудувати все це неможливо. Особливо, коли мова про такі міста як Маріуполь. Проте історія свідчить, що навіть після найгірших руйнацій міста відроджувались і ставали кращими. Дюнкерк - хороший цьому приклад. Про бої за це місто і його порт - знято чимало сюжетів фільмів. Я ж вам розкажу - як їх відбудовували.
Тут зафрахтовані десятки яхт, працює третій найбільший порт Франції та живе майже 90 тисяч людей. Мешканці називають його на французький манер - Дюнкерк. Назва походить від фламандських duin (дюна) та kerke (церква). Французьким це історично нідерландське місто стало у 17 столітті. А в часи Другої світової - ледь не зникло з карти світу...
Олена Абрамович, кореспондентка:
Ось тут досі можна побачити сліди від куль. І, власне, цей собор - це одна із небагатьох історичних будівель, яка вціліла після бомбардувань 1940 року.
Собор та вежу ратуші війська використовували як орієнтири дял ударів - тож їх не чіпали. Найбільших руйнацій місто зазнало у 1940-му під час наступу німців. На пляжі Дюнкерка - фактично у пастці - тоді опинилися 400 тисяч британських, французьких та бельгійських військових. Про операцію "Динамо" - їхню евакуацію - американські фільмейкери зняли кіно.
Фільм став чи не першим розлогим поясненням тих подій. Історія Дюнкерка для французів тривалий час була символом поразки та зради від союзників. Свідчення про 5 років окупації навіть у шкільні підручники донедавна не вносили. Після кіно до міста стали приїздити туристи. А музей "Динамо" став головним місцем відвідин.
У музеї ми знайомимося з паном Івсом Саншем. Йому вже 95. І він - один із засновників цього меморіального комплексу. І чи не єдиний, хто досі може ділитися спогадами. Коли Дюнкерк визволили з окупації у травні 1945-го, йому було 17.
Івс Санш, мешканець Дюнкерка:
Усе було зруйноване. Звісно, це був шок. Великий шок..
Як і більшість дюнкеркців, родина Івса під час окупації жила у родичів на півдні Франції. Із 32 тисяч жителів міста перед наступом німців терміново виїхали дві третини. Тож перші руйнації після бомбардування 1940 року бачили далеко не всі. На ось цьому макеті видно, який вигляд мав центр Дюнкерка одразу після операції Динамо.
Олів'є Вермеша, історик, автор книг про операцію "Динамо 1940" :
Німці одразу зоборонили заходити в певні квартали, які відвели для військ. Люди, які залишились у місті, жили у підвалах чи будинках, які вистояли. Почали розчищати дороги та зносити руїни, які були небезпечні і могли завалитись.
Головна площа міста - з памʼятником французькому адміралу Жану Бару - з прекрасними будинками навколо - теж була зруйнована. Вцілів лише монумент. Ось кілька фото "до" і "після" бомбардувань 1940-го. Стан середмістя через 5 років окупації вражає ще більше. На місці красивих гостроверхих будиночків із червоними дахами - росте трава.
Всі руїни були розчищені. Дюнкерк став великим полем, на якому росли дерева і кущі.
Нічого ноого окупанти за 5 років у місті не збудували, окрім бомбосховищ. Вирішили, що Дюнкерк буде військовою фортецею, тому послідовно виселяли цивільних - залишили тільки медиків, кухарів, електриків, механіків. На відміну від сучасних росіян, цивільних німці не атакували.
Олів'є Вермеша, історик, автор книг про операцію "Динамо 1940":
Німці евакуйовували квартал за кварталом, починаючи з узбережжя моря і далі до центру міста. Вони хотіли сворити зону без цивільних для своїх військових потреб.
Івс Санш, мешканець Дюнкерка:
У Дюнкерку на момент завершення війни було значно більше німців, ніж цивільного нашого населення.
Завдяки кільком хвилям евакуації - до окупації і перед визволенням, втрати серед цивільних були не такі жахливі, як це могло бути, враховуючи, що 80% міста було зруйновано. Загинули півтисячі людей. Та біженцям повертатися було нікуди. В останні місяці німці розграбували рештки осель. Водопроводи були знищені, вода з колодязів та цистерн непридатна для споживання, не було газу та електроенергії.
Івс Санш, мешканець Дюнкерка:
Тоді були швидко зведені тимчасові будиночки з дерева - британці та американці допомогли. Потрібно було розселити людей, які почали повертатися. Дуже багато біженців. Дюнкерк був французьким містом, яке було найдовше окуповане німцями.
Порт Дюнкерка, тим часом, був зруйнований на 100%. Всі шлюзи, доки, крани, човни, баржі… були знищені. Перший рік французька влада дискутувала, чи варто взагалі його відновлювати. Адже не так далеко функціонував Антверпенський порт.
Онно Оттевангер, історик-екскурсовод:
Вони вважали, що він занадто пошкоджений і легше буде збудувати щось нове де-інде. Та зрештою, місцевим політикам вдалося вплинути на французький уряд і змусити його змінити свою думку. Тож роботу над портом розпочали значно раніше, ніж відбудову самого міста.
Рік пішов на розчищення берега від руїн, уламків кораблів та мін. Хоча, "подарунки" війни ще довго давали про себе знати - рибалки гинули, намагаючись витягти міни. Калічилися діти. Таких сучасних засобів розмінування, як тепер, тоді не було. Знаходять снаряди і досі - переважно фермери.
У нас тут багато полів з картоплею. І коли техніка збирає урожай, разом з картоплею вилітають часом і ось такі речі.
Усі знешкоджені рештки амуніції зносять до музею.
Це все було знайдено фермерами у полі буквально два тижні тому.
Попри такі умови, порт Дюнкерка швидко відновив роботу. Зводили його лише рік. І після - він знову став третім найактивнішим портом Франції.
Онно Оттевангер, історик-екскурсовод:
Це відбулося на диво легко. Економіка усієї західної Європи саме перезавантажувалась. Було чимало інвестицій в індустрію, запрацював план Маршала. Французький уряд інвестував чимало грошей також, щоб оживити Дюнкерк - у суднобудування тощо.
Нове життя чекало і на мешканців Дюнкерка. Для відбудови французька влада запросила іменитих архітекторів. І їм дозволили не відновлювати старе, а працювати фактично з чистого аркуша.
Міріам Морло, історик-урбаніст:
Можна було легко побачити з одного кінця міста інший. Реально майже жоден будинок не вистояв - все зрівняно з землею було.
Мадам Міріам детально вивчила всі архіви і знає, з якою ідеєю будувався кожен повоєнний дюнкеркський будинок. Каже, як би це не звучало прикро, але саме завдяки руйнаціям війни колись перенаповнене тісне місто отримало поштовх до розвитку.
Міріам Морло, історик-урбаніст:
Дюнкерк - це місто, яке мало фортифікаційні мури. Вони існували до 19 століття. Потім їх знесли - якраз перед війною. І місто не встигло розширитись за межі муру. І саме там - на периферії - після війни почали будувати перші будинки, щоб заселити людей.
До периферії виявилось не так і далеко - 10 хвилин пішки від головної площі, і ми вже стоїмо біля колишніх меж фортеці Дюнкерка.
Міріам Морло, історик-урбаніст:
Ось перший будинок, який збудували для дюнкеркців. Будівництво профінансувала держава, аби запустити процес ще до того, як було ухвалено рішення про розміри відшкодування за втрати у війні жертвам.
Обрали саме цю ділянку, бо тут колись була військова частина. Земля державна і сперечатися за її власність не було з ким. Головним архітектором міста призначають Жана Нірманса. У нього за спиною уже низка нагород за проєкти в Римі та Парижі. Тут він має нагоду втілити у життя на той час футуристичні ідеї.
Для зручності зроблені пасажі, щоб люди могли дійти до вхідних дверей, захищені від дощу. А також у сонячні дні мати затінок.
Будинки обʼєднані у групи, в середині яких затишні зелені дворики. Вхід у підʼїзд зазвичай не з вулиці, а з двору.
Вхід у підʼїзд широкий, аби люди могли завести туди візочки і велосипеди. Всередині є простір, де їх тримати. І для більшого комфорту і приватності, на кожному поверсі усього дві квартири.
Чи робити таким усе місто, чи, можливо - варто відновити стару архітектуру - було головним предметом суперечок між міською владою і мешканцями. Влада та архітектори прагнули збудувати місто майбутнього. Люди ж хотіли якомога швидше заселитися туди, де жили раніше, і в звичні для них умови.
Міріам Морло, історик-урбаніст:
Досі було переважно індивідуальне житло. Були будинки на кілька сімей. Максимум 3-4 поверхи, на кожному по дві кімнати і в цих двох кімнатах тіснилися сімʼї з 3-5 дітей. І хоча це були не найкращі умови, вони звикли до такого - там був свій садок, приватність.
Надати просторіше житло і з належними умовами стало можливо лише за рахунок побудови багатоповерхівок. Тож влада дала зелене світло урбаністичному підходу. Дюнкерку іноді закидають, що повоєнна архітектура нагадує масову радянську забудову. Мадам Міріам пояснює, чому це хибна думка.
Міріам Морло, історик-урбаніст:
Усюди застосовані однакові матеріали та елементи, але щоразу вони організовані зовсім іншим способом. Жоден балкон не повторює інший, жоден фасад не є копією іншого.
Основні матеріали - цегла та бетон. Перегукуються будинки через литі з бетону квадратні або круглі обрамлення вікон. Але ці елементи, як конструктор, поєднанні по-різному.
Ось тут вікна обʼєднані у довгій горизонтальній рамці, після якої починається балкон. І балкон дещо виходить за межі фасаду, - таким чином ми маємо деталь, яка додає динаміки та рельєфу фасаду - він не виглядаєм плоским.
Ще одна важлива відмінність дюнкеркських квартир - освітленість та простір. Тут немає кухонь менше 12 квадратних метрів, завжди є окрема їдальня, ванна, кілька спалень. До війни 60% мешканців жили у тісноті, а таку розкіш собі могли дозволити лише буржуа.
Міріам Морло, історик-урбаніст:
До війни одна сімʼя могла жити у помешканні з усього двома кімнатами - в одній батьки спали з дітьми, а друга була спільна кімната, де готували їсти, там же їли та фактично жили.
У нових апартаментах було враховане навіть місце для дитячої колиски у спальні. Забудова не перевищує 4-5 поверхів. Аби будинки не затуляли один одному світло. Зала, де сімʼї проводять найбільше часу, обовʼязково на сонячній стороні. Усі ці принципи були вироблені після консультацій з лікарями, а норми будівництва затверджені державою.
Міріам Морло, історик-урбаніст:
Новим елементом міста стали балкони. Щоб дозволити людям доступ до свіжого повітря зі своєї квартири, щоб вони могли вийти і подихати, не спускаючись на перший поверх. А заодно і квітів насадити та мати біля себе маленький шматочок природи.
Великі балкони та лоджії стали незвичною новинкою. Люди, купуючи квартири за кошти, які отримали як репарації за війну, відмовлялися від таких осель, бо вважали балкони нераціональним використанням простору! Місьє Івс зізнається - для нього усе це теж було незвичним, але тепер не уявляє свого життя інакше.
Івс Санш, мешканець Дюнкерка:
Особисто я - балконний партизан. Я живу на вищих поверхах і я дуже люблю виходити на балкон. А у залі у мене засклена лоджия. І дивлячись телевізор, я поглядаю, що там відбувається на вулиці. Я обожнюю цей рух, це те, що дозволяє жити, наче проникати у активне життя.
Та відбудовою міста і перезапуском економіки повоєнне відродження не завершується, наполягає місьє Івс.
Івс Санш, мешканець Дюнкерка:
Треба водночас - і це дуже важливо - розвивати мистецтво, літературу, культуру та музику. Це необхідність. Музика в історії завжди йде слідом за геополітичними рухами. Якщо музика зникає, це наче ви більше не можете відкрити вікно.
Свою улюблену пісню, повʼязану з перемогою, місьє Івс слухає досі.
Івс Санш, мешканець Дюнкерка:
Ця пісня називається "Квіти Парижа". Це квіти Парижа, міста, яке посміхається, бо це квіти повернення, повернення доброго дня.
Життя до Дюнкерка повернулося повною мірою. Навколо памʼятника адміралу Жану Бару - Різдвяний ярмарок. Мешанців у місті утричі більше, ніж до війни. Економіку живить порт і найбільший сталеливарний завод Франції, який Париж вирішив збудувати через 15 років після війни - щось на кшталт "Азовсталі" в Маріуполі. І саме дюнкеркці зараз розуміють біль маріупольців, як ніхто.
Олів'є Вермеша, історик, автор книг про операцію "Динамо 1940":
Дійсно, коли ми бачили у нас по телебаченню - на французьких каналах - відео руйнувань Маріуполя, ми одразу думали, що це повтрення нашої історії - таке саме портове місто, такі ж жахливі руйнування і порту, і міста.
Не втрачати надії у таких умовах важко, визнає місьє Івс. Каже, коли дюнкеркці поверталися додому, радості від перемоги було мало - пустки та вигорілі домівки викликали у серці пекучий біль. Проте втрачати надії не можна.
Івс Санш, мешканець Дюнкерка:
Життя - це постійна боротьба. Треба завжди йти вперед, постійно боротися і ніколи не опускати рук. Мені 95 років і я досі маю нові проекти, і не покладаю рук - це те, що допомагає мені триматися та долати труднощі. Тож треба боротися і завжди мати надію.
