Житло задарма: на Кіровоградщині з'явилося селище-привид [ Редагувати ]

Привид на карті України. На Кіровоградщині існує селище Цукроварів, точніше існувало... Бо його не знайти навіть за допомогою навігатора. Однак люди там ще живуть: з пів сотні - у нелЮдських умовах, в закинутих багатоповерхівках, без води, каналізації, газу та опалення.

Яке апокаліптичне майбутнє чекає міста, якщо їх залишатимуть через брак роботи примарні Липняжки демонструють на своєму прикладі.

10 тисяч за двокімнатну квартиру. І це - в гривнях! Чули про такі фантомні ціни на житло? А вони існують... Щоправда, у селищі-привиді Липняжці - на околицях Кропивницького.

Сюди не ведуть навігатори, його не позначають на мапах. Та наша кореспондентка Олена Бринза таки поїхала туди, аби дізнатися, чому люди покинули свої домівки, ніби після техногенної катастрофи? І залишився бодай хтось у рідному краї? І як їм живеться у місті, якого... немає.

Справжня назва цього населеного пункту - селище Цукроварів.

У Цукроварах був один з найбільших цукрових заводів Радянського Союзу. Це тоді містечко побудували для його працівників. Сюди їхали фахівці з усього СРСР. Бо умови були суперкомфортні. Робітникам платили хороші зарплати, ще й виділяли квартири.

Олександр Свистун, житель селища Цукроварів:

Людей було багато, 3 тисячі було тільки дорослого населення, плюс ще діти - школа працювала в три зміни, школа на 800 учнів, працювала в три зміни, було по п'ять класів.

А ось так виглядає школа зараз. Останній клас тут випустили десять років тому. Востаннє в цьому просторому приміщенні навчалися аж 50 учнів. Відтоді тут бувають хіба мародери - вирізають труби на метал, віконні рами розпилюють на дрова. Все що залишилося від колишнього комфорту - хіба напис на будівлі "Ласкаво просимо". Насправді ласкаво тут не просять нікуди. Місто стало схоже на Прип'ять, щойно в 90-х закрили завод.

Олександр Свистун, житель селища Цукроварів:

Приїхали люди і сказали: завод буде вирізатися. Спочатку казалось, що виріжиться непотрібне оборудованіє і на базі цього зроблять - спочатку казали: переробка рапсу на біопаливо, тоді ще щось, тоді ще щось, і завалили даже стіни.

Зараз під'їзди тут забиті мертво. Шибки в домах повністю розбиті. Єдині жителі тут - ось ці здичавілі коти. Але де-не-де тут таки живуть люди! В одному будинку по одній сім'ї. Вхід за ґратами, ключ лише у мешканців, сторонні сюди не заходять. Та їх і немає. Тож зачиняють лише під їзди, але не квартири.

Ніна Пользік, жителька селища Цукроварів:

Ми спимо, у нас золота немає, доларів немає, нічого немає, одні ми, так що нормально.

Сьогодні з восьмисот покинутих квартир - заселені трохи більше півсотні.

Олександр Свистун, житель селища Цукроварів:

Я просто нікуди не хочу їхати отсюда, отак. Тут фактично моє життя, я тут з 20 років, я вообще-то з села, я місцевий, а от іменно на посьолкє я прийшов з армії, тут робив і отримав квартиру і я тут живу, діти мої тут виросли.

Сюди не приходять платіжки за газ, опалення та квартплату. Бо всіх цих вигод тут просто немає. Залишилася тільки електрика.

Іраклій Хорава, житель Липняжки:

Все розвалюється, протікає, води немає, вони беруть з кранів, немає роботи просто у людей ніякої, то вони всі повиїжджали.

Микола Допіра, житель селища Цукроварів:

Немає куди діватися. Оце у мене на весь дом - тільки моя квартира жива, більш нема нікого. Ну, ви ж знаєте, що надія вмирає останньою, так що, якась капєлька є.

Пан Микола - пенсіонер. Аби зігріти себе і дружину серед квартири самотужки змайстрував грубку. Димохід провів по стелі - до ванної, а потім на горішні поверхи, там і так нікого нема.

Микола Допіра, житель селища Цукроварів:

Ось, бачите, дрова, ось плитка, бачите, плита - отак гріємось. Так, оце камінчик, оце це все сам. Холодно було, тепла не було, а жити якось треба було. Два роки на кухні буржуйка була, а потім вирішили, що поставимо грубку.

Ті, хто не витримали життя у квартирі без благ цивілізації, перебралися у власні приватні будинки.

Іраклій Хорава, житель Липняжки:

Була квартира, потом перебрались у приватний сектор, тому що опалення не було, води також не було - довелося перебратися.

Але найгнітючіше тут: відчуття порожнечі й самотності: навкруги розбиті шибки, виламані двері, розтрощені оселі, обдерті шпалери та кахель. І... шум вітру.

Катерина Винокурова, жителька Липняжки:

Страшно, мені страшно, - а я привик уже. Тут канєшно трошки стрьомно. Як би ж люди жили, а так кругом пусто і якось воно - якось не по собі.

Місцеві до апокаліптичної картинки вже звикли.

Іраклій Хорава, житель Липняжки:

Нічого страшного, це як приїжджі, то їм страшнувато трохи по началу, що все гримить, стукає, страшненько трохи. А так нормально, тихенько.

А цей ведмедик - символ і Олімпійських ігор у вісімдесятому, і колишнього життя в Липняжці, і теперішньої розрухи. За дверима - порожньо, все що нагадує тут про минуле благополуччя - обдерті вішаки для сушіння речей.

Люди залишали свої домівки, але таки сподівалися що зможуть сюди колись повернутися.

У це важко повірити, але такі умови не відлякують нових мешканців. Пані Ніна переселилась до Цукроварів 10 років тому.

Ніна Пользік, жителька селища Цукроварів:

Я за 5 тисяч купила тоді ще десять років тому. На голову тече, дах не роблять, каналізація в підвал - отак ми й живемо, бо нема де дітися і все. Школу закрили, роботи немає.

Іраклій Хорава, житель Липняжки:

За 5 чи за 10 тисяч взяли 2-х чи 3-х, ну а зачем воно тут надо, в гривнях, в доларах - точно нє, токо в гривнях. Ну, тут же нема нічого - ні отоплєнія, ні води, токо свєт один, нічого з цим не зробиш.

Наразі територія селища Цукроварів офіційно вважається територією села Липняжки. А от будинки-привиди залишаються нічийними.

Віктор Торовик, староста села Липняжка:

На балансі воно не знаходиться, тому що у 2001 році, коли його якось передавали там, не знаю як його передавали, це було до мене, - документів ніяких не було, ніхто його на баланс не міг поставить.  У мене є технічний паспорт на квартиру, ото моє житло 4-кімнатна квартира, лоджія і балкон.

І місто привид схоже так і залишиться привидом безнадії. Без місця на карті та без шансу на порятунок.