Спали на бетоні, нічого не їли та отримували півлітри води на добу: історія полоненого прикордонника [ Редагувати ]

Спали на бетоні, майже нічого не їли та отримували півлітри води на добу. і це у повній інформаційній ізоляції. В таких умовах у ворожому полоні перебував прикордонник Павло Піковець. Військовослужбовець був поранений під час оборони Маріуполя і місяць провів на Азовсталі. 16 травня разом з усіма вийшов на поверхню і потрапив у полон. 29 червня його разом з побратимами обміняли.

Що допомогло дружині вірити та чекати чоловіка, та як відбулася їхня перша зустріч після звільнення - у сюжеті Вікторії Балицької.

Прикордонник Павло Піковець з початку повномасштабного вторгнення боронив із побратимами Маріуполь. 15 квітня, під час відступу на Азовсталь, був поранений.

Павло Піковець, військовослужбовець Державної прикордонної служби:

Буде ясно як днем. Тому що все взривалося, все зривалося, летіло, іскрилося і все інше. Поетому я просто почув, що прилетіло, прилетіло мені в сідниці. Я почувствовав біль. А потім після них я почувствовав біль у руці.

Побратими допомогли Павлу дійти до Азовсталі. Там у підземному шпиталі йому надали медичну допомогу. У бункері поранений прикордонник залишався до 16 травня, - тоді воїни були змушені вийти з Азовсталі та здатися в полон.

Як гра в морський бой. Рано чи пізно всі кораблі будуть потоплені. Ми розуміли, що рано чи пізно вся Азовсталь рухне. Потому що ті бомби, які туда скидувались, не залишали нічого живого. А коли ми виходили, куда ми виходили - ми не знали. Що нас чекає ми теж не знали.

Відразу після виходу, пригадує Павло, пережив короткі миті щастя.

Радість вад того, що я бачив сонце. Ви розумієте, що я його не бачив до цього дуже довго. І коли я побачив сонце, коли побачив траву зелену, коли я побачив якісь цвіти, квіти квітнуть - це був шок.

Та попереду були випробування - воїни потрапили у полон. Дружина Павла - Інна, теж прикордонниця, служила тоді в іншій області. Пригадує, як сподівалася, що скоро побачить чоловіка.

Інна Піковець, дружина військовослужбовця:

Ми собі малювали картинку, що є якісь домовленості, що вони будуть виходити в бік України. Від підконтрольних територій десь в бік Бердянська, Запоріжжя. Але вже в 1-й день, коли їх почали евакуювати, ми зрозуміли, що вони кудись евакуюються не в ту сторону.

Павла з побратимами відвезли в Оленівку. Там у бараку, розрахованому на сотню, перебувало понад 350 бранців.

Павло Піковець, військовослужбовець Державної прикордонної служби:

Ми спали на бетоні, то єсть у нас були каремати, у кого вони були каремати, у кого бушлат, - їх стелили і на них спали. Дня через 3-4 нам привезли матраси. Спали разом, На одному матрасі два чоловіка.

Умови були жахливі. Харчування наглядачі організували так, що воно перетворилося на знущання.

Павло Піковець, військовослужбовець Державної прикордонної служби:

Могли і в два часа ночі і три часа ночі нас повести в столову, щоб прогодувати. Могли один раз нагодувати, могли два рази на день годувати. Не було там сніданку обіду вечері, такого не було. Це похльобка - вони це називали щі. Це кисла капуста та вода. І чуть трохи картошки. І каша з добавленням риби.

Однак, навіть цю баланду полоненим не давали з'їсти.

Павло Піковець, військовослужбовець Державної прикордонної служби:

Ти тільки зайшов в цю їдальню, тільки взяв цю бадью щоби поїсти, і вже об'являли, щоб закінчили прийом їжі, рахуємось і їдемо опять в казарму і ти не встигав їсти. Потім ти береш, і поки відносиш прибори, ти її засипаєш в себе, прямо глотаєш, а хліб кладеш у карман, щоб потом його з'їсти.

У день на одного давали півлітри води. Туалетами, для більш як трьох сотень бранців, слугували кілька ямок у землі на вулиці. Приблизно за тиждень Павла та інших поранених з Оленівки перевезли до лікарні у Доненьку.

Павло Піковець, військовослужбовець Державної прикордонної служби:

Вони нам обробляли рани бетадином і робили перев'язки. Це єдина медична допомога, яку вони могли нам робити.

У лікарні полоненим казали, що України вже немає, усі області захоплені, а Захід країни вже у Польщі. А ще вигадали особливі моральні тортури.

Павло Піковець, військовослужбовець Державної прикордонної служби:

Нас вивозили, грузили в автобуси і говорили, що буде обмін. Нас вивозили, а потім повертали ці автобуси, ми йшли і нас завозили обратно. Нам говорили, що Україна від нас відмовилася.

Поки Павло намагався вижити у пеклі, Інна чекала і вірила.

Інна Піковець, дружина військовослужбовця:

Постійне перебування на службі, ти зайнятий, ти працюєш. Віра. Молитва. Перед службою, після служби. Коли можеш десь відволіктись пошепки про себе. Друзі, які були поряд в той момент. Побратими, колеги.

29 червня Інна у телеграм-каналах прочитала, що відбувся обмін полоненими і відчула, що її Павло серед врятованих.

Інна Піковець, дружина військовослужбовця:

В той момент коли я намагалася комусь зателефонувати, в мене на телефоні пролунав дзвінок з невідомого номера. Ну, вже бачу - це він. Підняла трубку дійсно, каже я обміняний, я вже вдома. Я на рідній землі. Дихання зперло, я не знала, що в нього питати.

Павло Піковець, військовослужбовець Державної прикордонної служби:

І так я зателефонував дружині й сказав, що я вдома. Я вдома, я в Україні. Ну, емоції переполняли там, знаєте, довго не міг сказати слова. Ні підібрати, ні сказати. Якось воно застрягло все в горлі, но вона зрозуміла.

На цьому липневому відео перша зустріч Інни та Павла після полону у київському шпиталі - через кілька днів після звільнення.

Інна Піковець, дружина військовослужбовця:

Я взяла відпустку і поїхала до нього. Мені сказали в якому він відділенні, і в якій палаті, я бігла уявляла собі як я зайду зараз палату, його побачу, як я його обійму. А я заходжу на поверх, а він стоїть біля палати. І все, що я там собі уявляла, всі емоції захлинули, сльози радості. Вдячність всьому Всесвіту, всім причетним за те, що я маю змогу його обійняти. Що він живий.

А це перші слова Інни після зустрічі з чоловіком.

Сльози підкатуються. Я дуже чекала, я вірила я напевно у своєму житті стільки ніколи не молилася.

Зараз подружжя служить у Львові. Їхній будинок в Маріуполі зруйнований рашистами. Тож Павлу та Інні дали службову квартиру, у яку вони невдовзі привезуть з-за кордону свою 12-річну доньку Тальяну.