Катували та знущалися: історія жителя Миколаївщини, який вижив попри тортури рашистів [ Редагувати ]

Українці розповідають про терор росіян на тимчасово окупованих територіях України. Житель Миколаївщини Сергій Пігар зі своїм кумом вивіз з окупації понад сто односельців. Чоловіки шукали лазівки, щоб оминути ворожі блокпости, і їм це вдавалося. Доки їх "не здали" росіянам. Після цього почалися тортури.

Що допомогло нашому герою пережити катування - про це він розповів Наталі Сінченко.

Сергій показує зерносховище - одне з місць, де його з кумом катували рашисти.

Брали такий прибор, "комбатом" вони його називають, такий прибор для виробляння струму. І чіпляли його, куди хочеш: чіпляли на ноги, на руки, на вуха. Це найгірше всього - на вуха, з одної сторони може і добре, бистро виключаєшся, а на ноги, на руки - це страшно, дуже тіпало.

Путінські солдати, наче збоченці, урізноманітнювали тортури.

Я таке бачив тільки у фільмах, коли тряпку кладуть на рот і ллють воду. Нам відкривали рот і сипали в рот оцей горох, потім клали тряпку і лили воду, щоб ми його ковтали, починаєш все це випльовувати, починають кидати собак-вівчарок. Дуже вони люблять вони собак-вівчарок спускати.

47-річному чоловікові й досі важко згадувати все, що довелося пережити. Каже: страшно було з перших хвилин, як окупанти вдерлися до населеного пункту. І насамперед за найрідніших - дружину та доньку.

Сергій Пігар, житель села Вавилове:

Сім'я була - жінка, дочка, теща. Потом я їх відправив, бо дуже стали росіяни тут їздити. Дуже часто, і вже було страшно.

Чоловік об'єднався з кумом - разом допомагали односельцям з евакуацією.

Сергій Пігар, житель села Вавилове:

Вже багато хто знав, що ми вивозимо, потім вже стали тут росіяни. І то ми лазівки знаходили - під носом проїжджали за кладовищем.

Коли ж рашисти остаточно осіли в селі й заборонили місцевим виїжджати, довелося шукати нові шляхи евакуації.

Ось йде поворот, ця дорога називалася "дорога життя". Ми тільки з кумом скількох повивозили, дуже багато.

Хто саме і навіщо "здав" чоловіків окупантам - Сергій не знає.

Сергій Пігар, житель села Вавилове:

Добрі люди написали, що ми людей вивозили. У мене син служив, не був в АТО, але зараз на службі. А в кума і син в АТО був, і зять в АТО був. І та собака показала всіх, де хто живе.

Наступна поїздка стала для чоловіків останньою.

Сергій Пігар, житель села Вавилове:

Уже поверталися, і якраз ще трошки не доїхали, і бачимо їде "зетка", броньована машина з кулеметом. І там тоже сидів один хлопець, він показував, де хто живе, де нас можна знайти.

Тепер Сергій про "руський мір" говорить тільки з гіркою іронією.

"Русский мір"! "Асвабадітєлі", як вони кажуть! Освободили нас від води, світла, газу, сімей. Для них - ми не люди. Вони самі казали, ви не люди. Ви - пил для нас. Будемо робити те, що хочемо. 

На допитах чоловіків звинувачували у підривній діяльності.

Що ми школу збирались підірвати, що мені школа поганого зробила? Збирали групування з кумом, в Херсон збиралися їхати пам'ятники ламати.

Та найбільше тероризували запитаннями про те, де переховується Степан Бандера.

Сергій Пігар, житель села Вавилове:

Постійно вони питали за Степана Бандеру, що в мене, що в кума. Я їм відповідаю, який Степан Бандера? Його вже немає багато-багато років. Ти брешеш і усе. Скажи, де Бандеру прячете, ми його бистренько вб'ємо і підемо звідси. І нікого не будемо чіпати.

Під час катувань чоловіки непритомніли. Коли їх ледь живих відпустили, односельці не вірили, що стануть на ноги.

Сергій Пігар, житель села Вавилове:

На мені не було живого місця, хто мене бачив, думали що я не виживу. Оце в мене все було синє. Я десь з місяць дихав через раз, спав тільки сидячи. Зараз стільки часу пройшло. Ще нічого-нічого, але зараз відчуваю, що на ноги ця процедура трошки дала. Важко ходить.

 

Проте зараз Сергій думає про інше - чекає зустрічі з рідними. Саме думки про них допомогли витримати тортури.

Сергій Пігар, житель села Вавилове:

Сенс життя - діти.  Щоб вони цього не бачили. Я вже понад рік не бачив свою дитину. Їй виповнилося 16 років. А я її не бачив. І жінку понад рік не бачив, вони в Польщі, скучаю. Заради для цього жив і вижив, щоб їх побачити, щоб на весіллі у дочки погуляти, внука чи внучку поняньчить, без різниці. Скоро повинні приїхати. Вже немає їх, слава богу. Я впевнений, дуже впевнений, що скоро наша Перемога, їх на Україні не буде… Геть не буде!