Паралельний світ. Королі вулиць. Заключна частина [ Редагувати ]

Платон казав: "Бідність полягає не в зменшенні майна, а в збільшенні ненаситності". Після виходу на телеканалі "Інтер" циклу програм, присвячених мафії жебраків, до редакції Студії надійшло кілька листів від глядачів, яким передача не сподобалася. Адже є, мовляв, і справжні нужденні. Так, звичайно, є. І вони справді потребують нашої допомоги. Є справжні священнослужителі, які збирають на храми, і ми про це говорили, і будемо говорити ще й сьогодні. Але існує й безліч прохачів-аферистів та нечесних працівників церкви - тих, хто зібрані гроші кладе собі в кишеню. Тому сьогодні ми дамо кілька порад, як відрізнити справжнього жебрака від брехуна. А взагалі, просто покажемо вам життя таким, як воно є, а висновки нехай кожен зробить для себе сам.

Одного разу ми спостерігали таку картину: черниця дала як милостиню прохачеві якийсь одяг. Але жебрак уже впродовж наступної хвилини з легкістю його позбувся. "Не той бідний, хто мало має, а той, хто багато хоче".(Сенека Луцій Аней молодший)

Перед нашими очима виростає ціле покоління прошаків, які звикли, що гроші, їжа, одяг - усе дістається їм задарма. Як і тисячу років тому, основним почуттям, на яке вони тиснуть, є жалість. Мафія жебраків існувала не завжди. Спочатку бандити гидували,брати данину з  прохачів, і поділ хлібних місць відбувався між самими злиденними. Але невдовзі дехто з розумних людей збагнув, що жебрацтво - досить перспективний шлях до збагачення. От тоді майже всіх прохачів і пошили в рабство кримінальні авторитети.

У минулих серіях ми говорили про те, що існує дві категорії жебраків. Одні - так звані раби, що трудяться на хазяїв, інакше кажучи - на мафію. Інші - прохачі, які працюють самі на себе. Але, як виявилося, навіть у таких є свої господарі.

Епіграфом до розповіді про одного з таких прохачів може стати ця історія: "Людина, яка кинула в капелюх незрячого милостиню, помітила, як той одразу дістав усі монети й заховав їх у кишеню.
- Навіщо ви вдаєте із себе сліпого?! - обурився перехожий.
- О, не переймайтеся так, я тільки замінюю незрячого, який завжди сидить тут. Він пішов у кіно і попросив мене посидіти за нього. А сам я, головно, зазвичай працюю не тим, хто не бачить, а тим, хто німує."

Журналістові студії документальних фільмів та спеціальних проектів пощастило зустрітися з одним із таких байкарів. На перший погляд здавалося, що Віктор працює сам на себе, або, якщо сказати точніше, - на свою родину. Як з'ясувалося під час розмови, кожного ранку приблизно о восьмій його на машині сюди привозить син, а ввечері, від шостої до сьомої, забирає додому. Але це було далеко не найцікавішим:

- Сын чем занимается?
- Вообще ничем.
- Так он за счёт тебя живёт?
- А за счёт кого?
- Это нехорошо получается.

Далі інвалід повідав, що син збирається одружитися з циганкою, а він невдовзі стане дідусем, хоча сам зовсім не в захваті від цієї новини. Адже тепер потрібно буде працювати не лише на себе, сина та його подружку, а ще й на немовля.

- Так он неженатый, хочет на цыганке жениться?
- Да, я ее называю Маугли.

Розглядаючи тему жебраків-брехунів, що спекулюють на людських цінностях, ми не могли обійти увагою калік, котрі видають себе за інвалідів війни в Афганістані. Наш уже добре знайомий Віктор під час розмови зауважив, що він теж учасник цих бойових дій, але вже невдовзі його заяву можна було піддати сумнівам.

- Так где, ты в Кабуле был?
- А что, не был на вокзале? Нет, мы десантная рота были. Кинули нас.
- А в каком году ты был?
- Шестьдесят шестом - шестьдесят седьмом...
- В Афганистане, в 1966 году?!ты что?
- Подожди, я уже путаю всё, где-то семидесятые годы.
- В 1979 там было начало.
- Вот я и говорю 1979.

Початком бойових дій в Афганістані можна вважати кінець 1979 року. 27 грудня спецпідрозділи КДБ колишнього СРСР розпочали операцію зі штурму палацу Дар-уль-аман, відомого також як "Палац Аміна" або Тадж-бек. Уже наступного дня перебіг подій у Кабулі повністю контролювали радянські війська. Війна в Афганістані тривала неповних 10 років - з 25 грудня 1979 по 15 лютого19 89. Втрати СРСР були такими: приблизно п'ятнадцять тисяч загиблих, понад чотириста зниклих безвісти і приблизно одинадцять тисяч бійців стали інвалідами.

Під час спілкування з Віктором не йшло з думки: "Невже справжній афганець може не пам'ятати початку бойових дій?!". Ветерани афганської війни, коли б викрили афериста, що спекулює на цій темі, м'яко кажучи, були б незадоволені. Але нехай це залишиться на сумлінні брехунів. Нас же цікавило, чи не турбують Віктора конкуренти, адже так званого "даху", крім власного сина, він, здається, не мав.

- Если тебе там нужно оружие, пистоль или что-то еще: Есть у меня, и нож есть. У меня вальтер есть. Вот такую ***ню я купил. Надо?
- А сколько?
- 150 баксов.

Віктор сказав, що взагалі-то такі засоби захисту, як ніж та пістолет, у нього є, але про всяк випадок він вирішив порадитися із сином. Можливо, ще одне "дуло" їм не завадить.

Кожен сам обирає для себе спосіб, з якого їстиме свій хліб, і жебрацтво - лише один із них. Недарма серед людей народилася така історія:

"Стоїть у пішохідному переході жебрак і голосить:
- Допоможіть на хліб авторові книги "1000 засобів розбагатіти"!
- Перехожий здивовано запитує:
- Невже ви автор?! Що ж змусило вас просити милостиню?
- Нічого дивного тут нема, це просто один із тих засобів."

Серед прохачів багато аферистів, і письменницька спостережливість не могла не породити низки літературних образів старців-брехунів. А - як той казав - диму без вогню не буває.
Також Конан Дойль у своїх "записах про Шерлока Холмса" у справі під назвою "Людина з розсіченою губою" розповів про одного прохача-брехуна: "...його жахливе обличчя добре знає кожен. Він - професійний жебрак. Його вигляд викликає співчуття, і дощ милостині так і ллється в брудний шкіряний капелюх..."

Як виявилося в кінці оповідання, цей жебрак насправді злидарем зовсім не був, а просто накладав грим і перевбирався, про що навіть дружина не здогадувалася. На запитання, що змусило його братися до цієї справи, він відповів: "Уявіть собі, чи легко працювати за два фунти за тиждень, коли знаєш, що ці два фунти ти зможеш отримати за день, лише забруднивши обличчя, поклавши капелюха на землю і нічого не роблячи..." Старцювання тоді у Великій Британії було під забороною, але навіть це не зупиняло головного героя.

Одним із різновидів простягальників рук є ті, хто циганить разом із тваринами, адже чимало людей із більшим задоволенням допоможуть нещасним кішечкам і песикам, ніж людині. Такі злиденні здебільшого збирають на утримання притулку. Але, крім авантюрників, є багато людей, які справді дуже люблять тварин і справді збирають на їхнє утримання. Як же їх відрізнити? За допомогою тварин. Аферисти зазвичай напоюють їх снодійним, аби ті не заважали працювати. Такі собаки або сплять, або перебувають у напівкоматозному стані, їхні рефлекси уповільнено. Вони майже не сприймають реальності, а коли їх покличуть, можуть узагалі не відреагувати. інша справа - справжні хазяї притулків. Вони своїм улюбленцям ніколи не заподіють шкоди. Як, наприклад, у нашій ситуації. Отже, якщо не хочете, щоб вас обдурили, перед тим, як жертвувати на  тварин, уважно до них придивіться.

Передусім літні злочинці, що підім'яли під себе прошаків, посіли місця біля церков. Членом церковної артілі можна було стати, тільки купивши собі місце, яке коштувало недешево. Проте давнім знайомим, що повернулися із зони, дозволялося заплатити не відразу, а з прибутку. Але з роками вакантних місць залишалося щораз менше, і до лав "церковних" стало важко потрапити навіть за гроші.

Одним із різновидів "христарадників" є пляшкарі. Незважаючи не те, що дохід від здавання порожніх пляшок не такий уже й великий, цим продовжують займатися жебраки, діти й люди похилого віку, хоча найбільший прибуток від цього отримують "Приймальні пункти". Такий бізнес уважають твердим, склотара знадобиться завжди, хоча в пунктах за неї дають значно менше, ніж потім сплачують пивкомбінати.

Території для збирання пляшок великі - пиво п'ють усюди. Так вже склалося, що здавати порожню тару вважається соромно і непрестижно, і це заняття лише для людей, погано забезпечених. Хоча в багатьох розвинених країнах, наприклад, у Німеччині, пляшки здають усі.  Накопичити їхнім збиранням мільйон ще, мабуть, не вдалося нікому, а от сорок тисяч гривень. дехто зібрав.

Якось один безробітний українець, який заробляв на життя, збираючи саме ці речі, побачив по телевізору рекламу, в якій пропонували збирати етикетки від слабкоалкогольних напоїв і надсилати їх на адресу компанії-виробника. Чолов'яга надіслав 1200 етикеток і виграв мотоцикл за сорок тисяч гривень, який згодом продав за півціни.

Журналіст Студії документальних фільмів і спеціальних проектів вирішив дізнатися всю правду про пляшкарів, як то кажуть, із перших вуст. Для цього він створив відповідний образ і знайшов місця, де збирачів порожньої тари досить багато. Так ось - Майдан Незалежності. Журналіст вийшов із машини й попрямував туди, де вже працювало кілька місцевих "фахівців". Його появу помітили миттєво.

"Что? Если бутылочки, так я тоже собираю. И я собираю бутылочки!"

Журналіст і місцевий збирач запримітили ту саму пляшку. Прибуток на п'ятнадцять копійок втрачати не хотів ніхто.

- Чего ты тут стоишь?
- Я бутылочку жду.
- Ты не возьмешь ее. Потому что видишь, я стою.
- Так и я стою. Нет, вы не возьмёте. Нет возьму. Нет, не возьмёте. А почему не возьму? Ну, вы ж мужчина. Ну, так что? Человек тут ждет, работает. И я здесь жду. А вы проходите так и проходите. А я вот здесь прохожу и беру. Когда вам дадут - то да. Кто даст? Вот Бог даст.

Поки журналіст з'ясовував стосунки зі знайомою пляшкаря, той скористався нагодою і поцупив спірну посудину.

- А почему не я должен брать эту бутылку?
- Вот так задумано. А вы не понимаете?
- Нет, не понимаю, вы мне объясните. А вы лучше объясните, чтоб надежней.
- А вы подумайте.
- Я не хочу думать. А вот подумал и решил, что я могу взять.
- Неправильно подумали. Вы неправильно подумали.

Далі знову підійшла вже знайома нам бабця і пояснила, що це її законне місце, її територія, на якій має право збирати тільки вона. А ще сказала, що сьогодні ще не брала пляшок, тому тепер вони всі її по праву.

Журналіст не хотів здаватися, і все видивлявся, яку би пляшку взяти. Тоді бабуся, реально оцінюючи свої сили й можливості, перекинувшись про щось із колегою, вирішила піти на компроміс і від агресивних дій перейти до лагідного звернення.

- Голубчик, давайте лучше в другом месте. Мы, бабушки, тут собираем. Пожалуйста.
- А где в другом? Где в другом, на площадь пойдите, там пойдите.
-  Так всюду собирают. Я вот там был, там тоже кто-то ходит. У каждого своя точка.

Стало зрозуміло, що територію чітко поділено, але люди ходять тут не від хорошого життя і великих прибутків не мають. Крім того, і яскраво вираженої мафії серед них не було.

" А где вообще ходят?  Вот там везде, деточка. По всему Крещатику. На той стороне, где памятник женщине, тут, туда: И сколько здесь человек ходит? Деточка, тысячи людей ходят за бутылками, клянусь вам, если раньше ходили сотни, то в прошлом году, позапрошлом и этом ходят тысячи. А чего настолько больше стало ходить? Потому что жизнь ухудшилась у народа, и стали ходить собирать бутылки."

Не шкодуйте для бабусі порожньої пляшки. Їй вона потрібна більше, ніж вам.

"Ну и сколько вы собираете за день где-то? А я что каждый день собираю с утра до вечера. Ну, где-то пять-шесть гривен. Как мне повезет. Это несколько часов. До девяти-десяти если с четырех, то будет, может пять, может, семь... "

Спробуймо остаточно дати собі раду в запитанні: "Давати чи не давати милостиню?". Звичайно, кожен сам шукає відповіді, але, мабуть, ніхто не буде в захваті від думки, що тоді, коли він робив нібито добру справу, його хтось ошукав.

Так уже ведеться, що людське тіло живе за законами суспільства, а людська душа - за законами сумління. На жаль, ці закони інколи дуже різняться. Кримінальним кодексом не передбачено обов'язкової допомоги злидарям. Ти не порушиш закону, якщо пройдеш повз убогого, що співає Лазаря. із цим усе зрозуміло, але, як же бути з законом сумління? Звернімося з цим запитанням до Біблії:

Якось Ісус Христос викладав основні філософсько-моральні критерії свого вчення в Нагірній проповіді. Він сказав: "Дивіться, не робіть милостині вашої перед людьми з тим, щоб вони бачили вас: інакше не буде вам нагороди від Батька вашого Небесного". До чого закликає ця фраза, остаточно не з'ясовано й досі. Філософи, вчені, богослови та релігієзнавці все ще сперечаються з цього приводу. То все ж , що робити: давати чи не давати милостиню? Вихід є: треба давати лише коли справді хочете допомогти нужденному, а не аби про вас говорили, яка ви добра і щедра людина. Коли допомога йде від щирого серця, а не з думкою, що можливо колись тобі за це спишуть гріхи. Крім того, коли ви даєте милостиню, маєте бути впевнені, що творите добро. Адже якщо дасте гроші якомусь, приміром, алкоголікові, котрий за ваше пожертвування нап'ється, а потім прийде додому і відлупцює дружину й дітей - ваш нібито гарний учинок перетвориться на страшне зло. Як же дізнатися, хто направду потребує допомоги, а хто - пройдисвіт?

Узагалі, відрізнити справжнього убогого від брехуна досить складно, але кілька хитрощів усе ж є. По-перше, справжні злиденні - скромніші. Вони ніколи не галасуватимуть на всю вулицю про те, як же їм тяжко живеться. Їм узагалі незручно брати гроші й нерідко вони навіть ховають очі від сорому. В професіоналів - нахабний погляд, який свідчить про те, що ви просто зобов'язані їм допомогти. Нерідко вони самі чіплятимуться до вас і випрошуватимуть гроші. Багато хто з них просить на хліб, але, якщо ви їм запропонуєте поїсти, то на вас у ліпшому разі просто образяться. Один із найдієвіших способів перевірити, чи справді людина бідує, - це запропонувати йому купити щось із їжі. По-друге, справжні голодранці зазвичай не стоятимуть у найлюдніших місцях. Адже їх давно поділили мафія, роздавши "штатним" працівникам. А ще ніколи не довіряйте очам і вухам, бо саме на них розраховано всі злидарські хитрощі. Ваше серце скоріше допоможе вам знайти відповідь на запитання, хто перед вами.

Якщо ви все ж вирішили простягнути руку допомоги ближньому, можете перебрати свій гардероб - там, напевно, знайдуться речі, що давно вийшли з моди, або ті, що вже не сходяться у вас на талії. Не поспішайте викидати такий одяг - його можна "подарувати" знедоленим. Хоча австралійський мільйонер Лані Ганкок зазначав, що найліпший спосіб допомогти бідним - це не стати одним із них.

Після виходу в ефір на телеканалі "Інтер" програм, присвячених мафії жебраків, до редакції запорізької газети електронною поштою надійшов лист від прошака, котрому стало соромно за себе і своїх колег:

"...Подивився я нещодавно на телеканалі "Інтер" передачу, присвячену мафії жебраків. Там досить добре розповідали, як ці самі прохачі обманюють чесних громадян і як їхню працю безсоромно використовують. Подивився я на все це, і стало мені соромно, і захотілося роздерти свою сорочку, посипати голову попелом і вигукнути "Пробачте мене, о люди!!! Ніколи я більше такого не зроблю!!!".

Цей прохач не хотів жебракувати, він просто бажав чесно працювати. Але, незважаючи не те, що вивчав англійську, німецьку та програмування, надавати роботу йому ніхто не квапився. А жити якось треба, от і довелося вийти на вулицю з простягненою долонею.

"...Ну що, припустимо, я розірву свій одяг. А далі що? На роботу мене ніхто не бере, як і не брав, а гроші, як і раніше, потрібні. Ось і доводиться відкласти весь сором до ліпших часів і знову йти і просити...".

І тут, сама собою народжується ще одна порада. Найліпша допомога жебракові - знайти для нього роботу. Треба навчити людину ловити рибу, а не кожного разу підгодовувати своєю. Але, напевно, більшість із прошаків, якщо почує пропозицію чесно працювати, пошлють вас якнайдалі, бо вони вже звикли так жити і робити чогось корисного просто не хочуть.

Крім того, коли даєш милостиню, треба знати певні тонкощі. Наприклад, давати милостиню біля церков можна лише лівою рукою і тільки перед входом у дім Божий. Вважається, що коли ти подаєш після відвідин церкви - ти разом з грішми віддаєш усе те хороше, що отримав у Божому домі, свою позитивну енергетику.

Платон якось сказав: "Багатство розбестило душу людей розкішшю, а бідність вигодувала стражданнями й довела до безсоромності". Підбиваючи підсумки всього вищесказаного, хочеться побажати, щоб усім жилося добре й нікому ніколи не довелося стати жебраком. Щоби люди стали добріші один до одного, а брехуни, аферисти та жебраки зникли назавжди.