Втратили все, що мали: історія сім'ї з Авдіївки, що пережила війну [ Редагувати ]

Один із найгарячіший районів упродовж усіх років війни, передмістя Авдіївки. Чимало тамтешніх людей - втратили практично все, що мали. Про одну з таких родин розкаже наш Ігор Левенок. 

Невеличка двокімнатна квартира. Сорок сім квадратних метрів. Та для Алли Василівни тепер - це розкішні апартаменти. Після шістьох років поневірянь жінка знову відчула тепло домашнього затишку.

Алла Кий, жителька Авдіївки:

Мы скитались с сыном везде, где только не скитались. Потом нам, Исполком еще был, выделил комнату в общежитии, но так как сын на коляске, а там 12 квадратов. А знакомые продают вот эту квартиру.

Пані Аллі - 60 років. Тендітна жінка. Завідувала господарством у дитячому притулку. Чоловік працював на шахті. Коли на Донбас прийшла війна. Далі, від спогадів та драматичної історії цієї родини щемить серце. У серпні 2014 голова сім'ї загинув.

Алла Кий, жителька Авдіївки:

Тогда бомбежки сильные были и мы жили в подвале. Но он вышел, где-то там показалось, что-то горело. И он вышел потушить. В этот момент прилетел снаряд. И прямо его убило. Зрелище было ужасное, его прямо вот осколками.

Будинок Алли Василівни розташований у старій Авдіївці. Цей мікрорайон найбільше потерпав від артилерійських обстрілів. Добротна цегляна хата в один момент перетворилася на купу розбитого каміння.

Здесь летняя кухня была, здесь один вход, а тем другой вход, у нас два входа было. Дом большой, вон там заканчивался.

Тут літня кухня була. Ось тут один вхід, а там - інший. У нас два входи було. Будинок великий, аж там закінчувався.

Будинок на сто квадратів. На початку вісімдесятих господарі зводили його власноруч. Цеглина до цеглини. Великий двір. Гараж. Літня кухня.

Ну, все было у нас. Мы уже как к пенсии готовились, чтобы уже полностью у нас было старость доживать. А так, в тот момент я была в доме, когда это все засыпало. Меня тоже засыпало, но я целая осталась, там царапины, а он только вышел и вот здесь я его нашла.

Пані Алла каже, за кілька днів до трагедії в них гостювала дочка з онукою. Обстріли посилювались - і батьки відправили їх додому, в Білорусь.

Это была радость! Но когда она уже была в Белоруссии и когда сказали, она бедненькая, вот четыре года, а ребенок плакал по-взрослому. Ей действительно жалко было дедушку. А мне до сих пор его жалко, прожили тридцать пять лет.

На жаль, біди в цій родині на тому не скінчилися.

Олександрові тридцять три. І він не завжди був таким. Сашко, працював на коксохімічному заводі, коли отримав трагічну звістку.

Я учился и сразу работал, и все.

И все вот это он так тяжело перенес, что на нервной почве получается вот это случилось…

Від пережитого горя Олександра паралізувало. Нині мама робить усе, аби підняти сина на ноги.

Судьба меня, конечно, помотала и наверное сделала меня сильне.

Загалом по життю Алла Василівна оптимістка. Та зізнається, були моменти, коли опускалися руки й не хотілося навіть жити.

Алла Кий, жителька Авдіївки:

Я дошла, у меня было сорок два килограмма, у меня анорексия была на нервной почве. Но потом приехала, я все сделаю, я поднимусь, я сильная, я…

І держава пані Аллі таки підставила плече. Із бюджету почали надходити кошти громадянам, чиє житло зруйнувала війна. Грошову допомогу жінці виділили одній із перших.

Віталій Барабаш, голова Авдіївської ВЦА:

Було проведено сорок обстежень будинків, сім вже в нас отримали компенсації. Ми сиділи самі тут гадку гадали, думали ну все капець, як завжди буде все дуже складно. Ні, все просто.

За підрахунками ВЦА, в Авдіївці зруйновано близько трьох з половиною сотень будинків. Триста тисяч гривень за кожну зруйновану оселю. Звісно, усі й одразу ці гроші не отримають лише по черзі. Як швидко вона скорочуватиметься, залежатиме від уряду, який виділяє фінанси. А Алла Василівна хоче лишитися у цій квартирі старенької панельки, на якій теж є сліди війни.