Відправили дітей до російських дитячих таборів: як Балаклія виживала в окупації [ Редагувати ]

Понад пів року в окупації. Саме стільки жителі Балаклії та навколишніх населених пунктів були заручниками російських військ. Збройні Сили України увійшли в місто восьмого вересня. Тікаючи, російські загарбники лишили після себе зруйновані будинки, школи. А ще - катівні! Та масові поховання. Які воєнні злочини росіяни скоїли в Ізюмі й що розповідають ті, кому вдалось вижити - дивіться у сюжеті.

Бабушка узнала когда, что Украина зашла, она с кровати чуть у меня не убежала с переломом шейки бедра, она плакала у меня от радости, поймите.

Олена провела в окупованій рашистами Балаклії пів року. Каже: люди виживали, як могли, без ліків, води та світла. Не вистачало і їжі. Чимало продуктових крамниць знищили російські ракети.

Олена, жителька Балаклії:

Ну у нас мало, те, которые разгромленные стоят, ну вы видите какое положение в городе. Вообще магазины открывают возле площади, хлебушек харьковский завозили уже, спасибо ребятам-волонтерам, что ездят и не боятся.

Зраділа, коли побачила українських захисників, і Наталія.

Наталія Засадченко, жителька Балаклії:

Коли наші їхали, боже, я через огород побігла махать їм, вийшов ще сусідський хлопчик, сусідська дівчинка, сусідка, був вечір, ми їх вітали, показували вот так і вот так, вони прапор розкривали.

Місцеві досі оминають місцевий відділок поліції. Бо ж знають, що тут - рашисти облаштували катівню. Окупанти жорстоко катували місцевих.

У цьому кабінеті здійснювалися тортури щодо мирного населення міста Балаклії. Як ми бачимо, на столі знаходиться маска, яку вірогідно використовували загарбники, орки, коли допитували громадян.

Попри звірства росіян, серед місцевих знайшлися і ті, хто не побоявся довірити їм найцінніше - власних дітей.

Анжела Гудіменко, жителька Балаклії:

Предложили в августе детей отдохнуть бесплатно в лагере в Геленджике "Медвежонок". Там триста детей с Харьковской области - 25 с Балаклеи, 25 с Купянска, 50 из Изюма, ну 200 - я не знаю откуда.

Жінка виправдовується: 11-річну Софію відправила у російських табір, щоб не сиділа в укритті.

Анжела Гудіменко, жителька Балаклії:

Мама в тяжелом состоянии, она не ходит - сахарный деабет, надо было лекарства доставать, лекарств нет. И ребенок все время плачет, все время в кладовке месяцами просидела, выехать невозможно, через дамбу невозможно. Ну вот такое положение было. Говорят: вы дурные! Мы дурные наверное.

Свою доньку добровільно на так званий відпочинок відправила і 42-річна вчителька біології Алла. Тепер не знає, як повернути дитину.

Алла Зінченко, жителька Балаклії:

У меня муж был против. Но потом вот в этом все он думал-думал и решили все-таки, что это будет самое оптимальное решение. А сейчас я понимаю, что надо возвращать детей назад.

У визволені населені пункти Балаклійського району приїхали волонтери. Привезли продукти, засоби гігієни та ліки.

Диазолин - аллергия. - О, диазолин, дайте будь ласка. - По улицам разїезжаем, раздаем людям, бабушка вже йде.

Юлія, жителька села Борщівка:

Саме тяжке було, коли нема ні зарплат, нема ні пенсій. Спочатку зовсім мололи пшеницю і пекли хліб, просівали цю муку. А крупу варили і їли. З ліками - зовсім нічого не було. Все позакривано, все поразбивано. В перві дні хто що зміг, те й купив.

Юлія розповідає, як росіяни ледве не вбили її 21-річного сина.

Юлія, жителька села Борщівка:

Їхав російський танк, підрізали мого сина, який їхав на велосипеді. Оглушили його і кинули на броню. Звязали руки й ноги, глаза, він очнувся коли їхав уже на танку. Його держали збоку. За 12 кілометрів почалася перестрілка, його ранило. Їхали далі, були ще російські, вони кричать: забираєм свого! Сказали: цього викидаємо, забираєм свого. Його просто викинули, як собаку на трасі. Він поранений йшов 20 кілометрів.

Та головне - дістався дому. І дочекався визволення від окупантів.