Вирватися з пекла: як нині почувають себе переселенці з півдня України? [ Редагувати ]
На збройні сили України чекають в окупованих містах
Без грошей, без роботи та елементарних благ цивілізації. В таких умовах виживають тисячі українців в окупованих Маріуполі та Херсоні. Двом жителькам цих міст вдалося вирватися з пекла і виїхати на Львівщину. Шлях був далекий і непростий, згадують вони. Пройшли і фільтрацію, і блокпости. А щоб потрапити до міста Лева - подолали кордони двох іноземних держав. Христина Гашенко розкаже більше.
Є у нас кухня своя, є свій туалет. І наша невеличка кімнатка, де я мешкаю з двома дітками.
Надія показує кімнату в одному із гуртожитків Дрогобича. Їй сюди із двома дітьми вдалося втекти з Херсону наприкінці квітня, коли місто було окуповане. Аби виїхати на вільні території - довелося пройти не один блок пост російських військових.
Надія, переселенка з Херсона:
Як ми стояли колоною ми чули вистріли, ну як автоматну цю чергу і стояли на посту, де ці кадировці. І вони ходили поміж наших машин, ми в машині, ну і один з підопічних до нього підходить і каже, що там. Ну там на посту буянять, по машинах постріляли.
Надія пригадує найбільш емоційний момент - це коли побачили українських військових.
Надія, переселенка з Херсона:
Ми не знали що робить... Ми і плакали. Ми і жали їм руку, ми бажали триматися, що ми разом із ними, що ми співчуваємо і вболіваємо.
Вибратися з окупованого міста допомогли знайомі, які виїжджали із Херсона автівкою. Це був єдиний порятунок для Надії. Нині людей подекуди вдається вивезти перевізникам. Але це коштує великих грошей.
Надія, переселенка з Херсона:
Хто просив три, хто просив п'ять, хто просив 4,5 і це за місце. За місце тільки до підконтрольної території. А далі ти вже сам, як хочеш.
Життя у підвалі без світла та газу - із цього починався у Херсоні так званий "руській мір". А далі щоденні обстріли від яких досі у Надії мороз по шкірі.
У мене зараз старший ходить до психолога, бо він розуміє - це все йому дуже тяжко. І він каже я постійно згадую ці вибухи.
З кожним тижнем життя в окупації перетворювалось на випробування, розповідає Надія. Особливо боляче ставало тоді, коли діти просили їсти.
Були такі моменти, ну що ми не хочемо солодощів, вони мені казали, я хочу м'яса. Я хочу рибу. І не було можливості цього достати. Треба було знайти, вистояти в черзі, а там хвате тобі чи не хвате, ми не знали.
Та й коштувало все дуже дорого.
Ну вони ставлять ціну в рублях і ціну в гривнях щас, то шматочок мила 100-грамового 70 гривень стоїть. Майже 400 гривень стоїть жінкам особиста гігієна на місяць. Шампунь 300-400 гривень, маленька теж бутилочка, 200 мілілітрів.
Чимало підприємців закрили свій бізнес. Люди відмовляються від співпраці з окупантами.
Надія, біженка:
Багато людей шукають на полях, може якась поміч треба, вирвати, викопати, висапати, ну покопати таке. Чесно кажучи виживають люди просто там.
Виживають люди й в розбитому окупантами Маріуполі, розповідає Олена. Їй вдалося вирватися з окупаційного пекла. А щоб потрапити у Дрогобич - довелося перетнути кілька кордонів і пройти так звану фільтрацію. Її деталей Олена не розповідає, але каже - страху перед рашистами не мала.
Олена, переселенка із Маріуполя:
Просто забрали паспорти, чоловіків тих довше якось провіряли, вони були в кабінеті. З ними проводили бесіди, а жінок вони не дуже катували, скажемо так.
Олена розповідає, вижити у Маріуполі вдалося лише завдяки взаємопідтримці. Сусіди між собою ділилися запасами.
Каші, крупи, макарони. Картопля, ну якщо у людей був запас, тобто на зиму у тих, як би була перевага. Не тільки каші їли, а ще й могли себе побавити картоплею, ну це було як делікатес якийсь.
Як і в Херсоні, в Маріуполі їжу продають лише за готівку. І ціни, розповідає Олена, захмарні.
Палка ковбаси була 500, ця паличка витягувала гривень 200 якось так і скажім так, що не дуже гарної якості.
Готували їсти на багатті просто біля будинків, поруч із могилами похованих сусідів.
Олена, біженка із Маріуполя:
Місто я б так сказала на 90% зруйноване. Будинки, інфраструктура, ну все. Школи, садки - на все це важко дивитися. А зима попереду, я не знаю як взагалі люди будуть виживати. Тобто без опалення - це дуже важко.
Олена як і Надія понад усе мріють повернутися до своїх домівок. Син Надії постійно малює море.
Море, ну хвильки намалював, пісок на дні. Зараз намалюю арку кам'яну. - З коралів чи кам'яну, так?
Про те, що на збройні сили України чекають в окупованих містах свідчить партизанщина. Місцеві постійно нагадують російським солдатам, що там їм не раді.
