24 братики і сестрички втратили один одного під час евакуації з Маріупольського сиротинця: історія возз'єднання [ Редагувати ]

Їх розлучила війна. 24 братики і сестрички з восьми родин втратили один одного під час евакуації з Маріупольського дитячого будинку. Спочатку дітей разом привезли до Запоріжжя. Потім старші поїхали до Швейцарії, а менші так і залишились в Україні. Майже півроку діти не знаходили собі місця. Плекали надію побачити один одного. І щодня допитувались у вихователів: коли ж це станеться. І ось довгоочікувана мить! Світлана Прокопчук бачила возз'єднання дітей на власні очі й сліз не стримувала.

Повітряні кульки та усмішки на обличчях. Біля дверей нової оселі у Швейцарії діти чекають на братиків та сестричок. Ніяково горнуться до вихователів і вдивляються у вікна автомобілів, які під'їжджають. Там молодші рідні братики і сестрички.

У Маріупольському дитячому будинку мешкало майже 99 вихованців. Гарні умови, піклування, а головне - рідні брати і сестрички разом. Втім, через російських загарбників дітей довелося евакуйовувати.

Олена Дюміна, вихованка дитячого будинку:

Ми вначалі їхали всі разом. А потім нас в Запорожжі всіх розлучили. Вони були у домі малютки, а ми були в другому інтернаті. І коли нас розлучали, ми були дуже не раді, тому що дуже сумували.

Разом із майже ста дітьми виїхало лише вісім вихователів. Вони не встигали як слід доглядати за малюками. Старших, а це 60 дітей до 16-ти років, спочатку евакуювали до Львова, потім до Польщі, а за три місяці - до Швейцарії.

Галина Петренко, вихованка дитячого будинку:

Як ми на літак сідали, як ми взлітали. Як ми були на самольоті і яка висота була, як ми приземлялись.

Швейцарському уряду чартер коштував 50 тисяч франків. Ще мільйон - облаштування будівлі на березі Женевського озера. Ззовні будинок, у якому нині мешкають діти, місцева влада просить не знімати задля безпеки. А всередині тут нині стільки радості і любові, що й дорослі не стримують почуттів.

Галинка з трирічного Саїда не зводить очей. Чекаючи на нього, дівчинка вчила вірші, малювала у подарунок листівки. Як старша, Галинка від народження замінювала хлопчику маму. Ось і тепер, вона дбайливо годує братика.

Замість понищеного Маріуполя перед дітьми - Женевське озеро. Неподалік водойми вихованці граються та влаштовують пікніки. Швейцарія давно була його мрією, зізнається Данило.

Данило Куцарський, вихованець дитячого будинку:

Я читал книги, я смотрел карту и там у нас была книжка еще в детском доме и была в книжке вот такая карта. И там были все страны, мне понравилась эта страна.

Втім, без молодших братиків Артема та Тимофія хлопець не почувався щасливим.

Наталія Лащевська, директор Маріупольського комунального закладу "Центр підтримки "Крила надії"":

Вони майже кожен день питали: Наталія Вікторівна, а коли приїдуть наші брати та сестри.

Щоб возз'єднати вихованців, повинні були згуртуватися дорослі. Кілька місяців вони готували документи, узгоджували деталі з швейцарською владою. Місця у цьому ж приміщенні для решти дітей не було. Тож швейцарці облаштували нову оселю. Це будівля за кількадесят кілометрів. Із затишними кімнатами та турботливим персоналом.

Тетяна Рибченко, дружина Посла України в Швейцарії:

Я завжди думала, що пройде час і, не дай Боже, якась дитина скаже, що війна розлучила з її братом чи сестрою. Тому така велика мотивація і великий нелегкий шлях ми пройшли, коли об'єднували цю групу, але я дуже вдячна українські стороні, офісу Першої Леді, ми всі великою - великою командою зробили максимум. І сьогодні діти зустрілись, сьогодні діти разом і можуть обійнятись і саме основне: діти обов'язково будуть повернені в Україну.

Дитячий будинок із символічною назвою "Крила надії" у Маріуполі виглядає ось так. Ці фото крають серця усіх, хто там жив і працював.

Наталія Лащевська, директор Маріупольського комунального закладу "Центр підтримки "Крила надії"":

Але я дуже сподіваюсь на те, що ми обов'язково повернемось у наше місто, я дуже сподіваюсь, що ми повернемось у наш заклад.

На це сподівається і Гліб, який нарешті дочекався свою сестричку. За півроку війни маленький українець зрозумів, ким хоче стати у майбутньому.

В воєнскую службу. - Ким ти хочеш там бути? - Воєнским. - Кого будеш захищати? - Україну.

Але поки Гліб дбатиме про сестричку. Як і решта дітей, які нарешті дочекалися своїх молодших.

Вікторія Шакирзянова, вихованка дитячого будинку:

Мой любименький братишка, самый в жизни дорогой, жизнь, как сказочную книжку, я хочу читать с тобой (цілує хлопчика).