Довелося самому собі ампутувати ногу: історія неймовірної стійкості та волі до життя [ Редагувати ]

Історія неймовірної стійкості та волі до життя. Це про командира взводу 25 окремої десантно-штурмової бригади Ігоря Олійника. Йому, щоб вижити - довелося самому собі ампутувати ногу. Далі був російський полон, катування і нарешті обмін.

Як вдалося все це витримати і залишитися незламним? Із героєм поспілкувалася Вікторія Балицька.

Ігорю Олійнику 52. До 24 лютого він був відставним військовим. Жив і працював у Дніпрі. У перший день повномасштабної війни сам пішов у військкомат. Вже за кілька діб у складі 25 повітрянодесантної бригади боронив Харківщину. 17 квітня в Ізюмському районі біля села Заводи був важко поранений.

Ігор Олійник, командир взводу 25 окремої повітрянодесантної бригади Збройних сил України:

Я своего друга толкнул, а сам не успел отпрыгнуть и снаряд мне прилетел прямо под ногу. И оторвал ногу ниже колена, по ботинок оторвал. А потом так получилось что мы все приняли бой, раненый друг подполз к своим, потом пропал без вести. А я там остался мне ветка на ногу упала, я не смог выползти. И так и остался без ноги лежать. Там уже российская армия продвинулась вперед и меня отрезали.

Ігор опинився у пастці - вибратися з-під дерева, яке впало на ногу, він не мав сили. Хтось із побратимів встиг накласти йому джгут, і це врятувало життя. Але залишатися на місці - означало померти.

Ігор Олійник, командир взводу 25 окремої повітрянодесантної бригади ЗСУ:

И вот на вторые сутки утром я достал ножницы из бронежилета и отрезал ногу. То есть там были сосуды, шли там, я видел целые вот они были там два сосуда с другой из одной стороны. То есть я с первого раза не смог обрезать. Я хотел одной рукой не получилось, потом я согнулся и так двумя руками и отрезала ее. Вытащил ее оттуда из-под ветки посмотрел на нее поставил и пополз туда в посадку, я понял, что мне надо выживать как-то собирать воду. Потому что обезвоживание было очень сильное уже.

У лісосмузі Ігор ліг у заглиблення. Ножицями розрізав пластикову пляшку і поставив так, щоб у цей імпровізований посуд накрапав дощ.

Ігор Олійник, командир взводу 25 окремої повітрянодесантної бригади ЗСУ:

Вечером пошел дождь и уже ночью я испытывал потребность в воде, и я с боков бронежилета, где швы по краям, с бронежилета высасывал воду. Я смотрю, что так мои стаканчики водой немного так набрались, накапало хорошо. Я так в один посливал и знаете так пальчиком раз и оно упало разлилось. Так было мне, так хотелось пить, я разлил эту воду и понимаете, я так опять поставил и опять собирал.

У холодному лісі, без їжі, води та ліків, із важким пораненням, Ігор пролежав майже три доби. Зізнається, вже готувався до смерті.

На третьи сутки дождь закончился и я понял что мне уже все, что я уже умру. А потом услышал машина ехала российская БМП собирала трупы российские, солдат, и так они наткнулись на меня. Попал я в полон.

Спершу пораненого та виснаженого Ігоря російський військовий хотів розстріляти.

Ігор Олійник, командир взводу 25 окремої повітрянодесантної бригади Збройних сил України:

Он достал пистолет приставил мне пистолет в лоб и сказал, ну говорит, ничего личного, просто ты нам не нужен. И все. Ну я на нього посмотрел и он, ну он не выстрелил. Он убрал, говорит. Не смог видно. Потому что так стрелять легко, а глаза в глаза - видно он не смог.

Ігоря та інших полонених повезли у якусь закинуту будівлю. Там почалися допити і тортури. І тортури росіяни влаштовували постійно. Так, в катівні в Ізюмі рашисти намагалися дізнатися у десантника, скільки людей, і яка техніка є на бойових позиціях українських військ біля Великої Комишувахи.

То есть, я действительно не знал что там находится. Ну а у них слово "не знаю, не видел" такое не подходит. Они после 5 раза хотели сразу болгарку, но не смогли генератор запустить, и они взяли бензопилу и начали, отрезали мне кусок кости. Ну это было очень больно. Ткань может они резали и я не чувствовал, потому что она уже была мертвая, но кость я чувствовал очень хорошо.

Коли допити закінчилися, напівживого десантника повезли спершу у Бєлгородську область, згодом - у Курськ. У росіі лише на 5-й день полоненого бійця прооперували. Останні дні полону Ігор провів в лікарні у Сімферополі. Саме звідти його повезли на обмін у Запоріжжя.

Когда подьехали к этому разбитому мосту в Запорожье и там по низу на носилках хлопцы меня перенесли там по воде, там было выложено что б по воде пройти, то есть, ну, когда я увидел украинский флаг, ну хочешь не хочешь наворачиваются слезы.

Ігор залишався в полоні 17 днів. Чи шкодує після всього пережитого, що пішов на фронт? Каже, що ні.

Ігор Олійник, командир взводу 25 окремої повітрянодесантної бригади Збройних сил України:

Мог не идти, потому что-то я отец одиночка как бы, у меня несовершеннолетний сын. Но как я могу воспитывать сына и рассказывать ему хорошие вещи, а самому сидеть дома и им жеж прикрываться. Это просто невозможно. И когда меня спрашивают, я не то что не жалею, если вернуть все назад - то поступил бы точно так же.

Поки Ігор проходить реабілітацію, у Дніпрі на нього чекають 15-річний син Михайло та батьки.