В'яже шкарпетки для воїнів: історія 84-річного волонтера [ Редагувати ]

Шкарпетки для захисників. Такі подарунки на фронт передає Петро Шкурко з Черкащини. Чоловік з дитинства захоплюється в'язанням і після початку війни своє хобі вирішив спрямувати на користь ЗСУ. У свої 84 він щодня сідає за в'язальну машинку, аби робити власний вклад у перемогу та передати на фронт трохи домашнього тепла і затишку. Як це відбувається - подивіться.

У цій кімнаті пенсіонер Петро Шкурко облаштував майстерню. Перед тим, як сісти до роботи, чоловік, немов піаніст перед концертом, перевіряє налаштування свого інструмента.

Складність в тому, шо машинка плосков'язальна, а шкарпетки круглов'язальні, того кожний раз треба прилаштовувати.

За кілька хвилин майстер береться за справу. Вона хоч і монотонна, проте потребує уважності й зосередженості.

Тут складності великої нема, туди 300 раз і шкарпетка одна готова, ще 300 і друга єсть, ще і передав хлопцям.

На пару шкарпеток Петро Петрович витрачає дві години, потім ще годину, щоб зшити деталі майбутніх шкарпеток. З цим та з підготовкою пряжі йому допомагає дружина.

Оце скільки ми сиділи з вами, я заправив машину і зробили такий теплий.

Спробувати, як то в'язати шкарпетки на спеціальній машинці, вирішуємо і ми. Справа ця виявляється непростою.

- А руки болять у вас? - Душа болить. - А про шо думаєте, коли оце так робите? - Про внука, про тих хлопців, про всіх.

Чоловік в'язанням захоплюється вже 70 років. У дитинстві пробував робити це гачком, потім спицями, а згодом і на машинці втілював в життя різні ідеї виробів - від купальників до пальт. З початком війни виготовляв для наших захисників теплі балаклави. Та після спілкування з сусідом-військовиком, вирішив спробувати в’язати й шкарпетки.

Петро Шкурко, волонтер:

У розмові він сказав, шо взимку на ноги мотали все, шо тільки можна було, бо найбільше то мерзли ноги, і до мене прийшла ця ідея, попробував, Петро Петрович мене консультував, і з того часу я сів за шкарпетки.

Шкарпетки для наших військовослужбовців то цінний подарунок, каже волонтерка Оксана Кулик. На фронті цінують старання кожного, хто проявляє турботу про захисників.

Оксана Кулик, волонтерка:

Вони кажуть да, коли в нас перепочинок, ми вдягаємо оті яскраві оранжеві, зелені, і це як Різдво в душі, а саме для виходу на чергування для бойових моментів ці зручніші, бо вони тоненькі, а гріють як товсті.

Коли власні запаси пряжі закінчились, чоловік написав допис у фейсбуці, щоб зібрати непотрібні комусь нитки на добру справу. Містяни на такий заклик відгукнулись і вже за кілька днів донька Ілона привезла повний багажник матеріалу.

Ілона Рекункова, донька:

Я пишаюсь своїм батьком, розумію, шо для нього це стимул, він відчуває себе потрібним, розуміє, шо робить велику справу і йому хочеться всіх навколо обігріть, про всіх попіклуватись і всім зробить добре.

Чоловік вдячний усім людям за допомогу з матеріалом і каже, попри свій вік, допомагатиме війську до самої перемоги.

Петро Шкурко, волонтер:

А як можна не допомагати, якщо людям важко. Як це можна? Як можна жить без допомоги, воно не лише їм болить, воно і мені болить.