Життя в окупації: важка історія редакторки "Подробиць" [ Редагувати ]

Жах, який не хочеться згадувати й не можна забути - життя в російській окупації. Зараз цей жах змушені переживати сотні тисяч українців. Наша колега - редакторка Олена Мітясова - два тижні була змушена жити в захопленому росіянами селі Катюжанка - під Києвом. Її історію дізнаєтеся далі.

По мені і по моїм друзям тут відкрили вогонь. Відкрили вогонь на ураження. Ми були тоді в шоці. Я звернула ось в цей провулочок і люди стояли на зупинці, вони, мабуть, їхали на роботу, чи куди і почали всі бігти. Бігти і кричати - їдь звідси, бо всіх зараз розстріляють. Вони розстрілюють всі автівки.

Початок повномасштабного вторгнення моя колега, випускова редакторка "Подробиць" Олена Мітясова зустріла саме в Катюжанці. Колони ворожої техніки, озброєні кадирівці, артилерійські залпи, гул винищувачів і... смерть. Усе це їй довелося побачити на власні очі.

Люди, які їхали після нас, їх розстрілювали. Тут 10 людей загинуло в один день і їх не давали родичам забрати. Їх тіла валялись тут і вони були в автівках, і автівку з чоловіком взагалі спалили.

Дев'ять днів окупації. Від війни Олена рятувала двох синів, собаку і котів. Розповідає, в перший день довелося навіть за мінусової температури ночувати в машині. Знайти прихисток допомогла небайдужа місцева жителька.

Бабулєчка Галечка, ви де? А, я ж не знаю, у вас собака була. Так, я не одна, я ж з командою прийшла.

Зі щирою усмішкою і радістю в очах, наче давню подругу, на своєму подвір'ї пані Галина зустрічає Олену. Каже, відтоді вона змінилася.

Галина, жителька села Катюжанка:

Добре, що Лена послухалась, вони ж по ній стріляли. Так ти казала, тільки поверху. А якби вона не послухала, то її б теж розстріляли з її дітьми. І вона така була, о, зара вже ожила.

Рятувалися в місцевій церкві. Пані Галина розповідає: ніхто не очікував, що буде війна.

Галина, жителька села Катюжанка:

Ми не готові були. Даже я не була готова. У мене на той день, 24 лютого було тільки півкіла муки. Я знала, що там стоять.

Олександр Васильченко, кореспондент:

Про окупацію Катюжанки нагадують ось ці шкільні вибиті ворота. Саме на території учбового закладу окупанти облаштували свій штаб. Тут вони переховувалися і ховали свою військову техніку. Подивіться, навіть залишилися пакування від використаного сухпайка.

А ще навчальний двір став могилою для розстріляних цивільних.

Ось це дві могили де розстріляних людей тут закопували. Чоловік і жінка. А машина там стоїть.

Ховати вбитих довелося місцевому пастиру. Пан Олег розповідає: найбільше розстріляних було в перший день. Одну жінку з тяжкими пораненнями намагалися врятувати. Утім, без кваліфікованої медичної допомоги зробити це не змогли.

Олег, пастир:

Коли вони поїхали, я вибіг і там бачу теж хлопці повибігали до тих людей, які були розстріляні в машині. Жіночка була ще жива в бусі і ми хотіли їй допомогти, першу допомогу, тому що в неї кровоточили коліна були прострелені, але так, як вона дуже довго була, вона стікла кров'ю і вже вона померла.

Чоловік із жахом згадує дні окупації.

Олег, пастир:

Взяв хліб, вийшов від магазину, просто голову опустив, підняв хліб, пройшов через їх постових, мимо техніки військової, перейшов до двора, я сина попередив, подзвонив, що якщо ти побачиш, що мене пропустили, то вийди, відкрий калітку, щоб я зайшов. Я зайшов у двір, обняв його, ми заплакали. Вже пізніше, я збагнув що ці люди, безжалісно розстрілювали людей.

Після збільшення кількості окупаційних військ і техніки, було небезпечно знаходитись в селі, розповідає Олена. Тому вона вирішила пробиватися в бік Києва. Окупанти з Катюжанки її випустили.

Олена Мітясова, випускова редакторка програми "Подробиці":

Там була колона розбитої російської техніки. Нею була усіяна вся дорога. Їхати було дуже важко. Там їхати, по перше ти не знаєш, що попереду, що позаду, що по боках, ти їдеш і молишся і дітям своїм розказуєш, якщо щось станеться, якщо ми загинемо, то це буде миттєво. Це жах розказувати це своїм дітям.

Та біля Димера Олена з дітьми знову потрапила під обстріл. Кілька днів довелося бути в цьому селі.

Олена Мітясова, випускова редакторка програми "Подробиці":

Вдалося вийти по неофіційному коридору. Це робили багато людей і всі, мабуть, знають цей міст через річку Ірпінь, яку люди переходили вбрід. Так і я переходила. Йшли ми з Димера з дітьми.

І пройти до омріяної свободи Олені разом із синами довелося 25 кілометрів.

Кулі свистять туди-сюди, але всі йдуть, бо у відчаї.

А далі - переправа і наші позиції. Олена згадує, коли перейшла на інший берег річки, відчула себе вдома.

Ти почуваєшся в безпеці, хоча вона така, відносна.

Історія моєї колеги - це історія сміливості та незламності, та історія зі щасливим кінцем. Утім сама Олена не любить ці спогади. Каже, хотіла б все забути, та не може.

Я напередодні дуже довго думала, чи варто їхати? Мені не хотілося, я не хочу цих спогадів, мені не хотілося повертатися сюди. Але ось зараз поспілкувалася з людьми. Не все так погано.