Вижила у "таборі" рф і повернулась в Україну: історія 17-річної полоненої [ Редагувати ]
Повернути усіх своїх. Це одне із завдань нашої дипломатії. В першу чергу йдеться про полонених. Станом на сьогодні, за даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, додому вдалось повернути 3 405 українців.
І мова не тільки про військовослужбовців. В російському полоні й цивільні. Багато українців живуть в окупації. Вони намагаються повернутися на підконтрольну Києву територію через піший перехід на Сумщині.
Ще одна категорія - діти. Лише за офіційними даними, російська федерація викрала більше 20 тисяч українських дітей. Однак їх може бути в рази більше. Їх "перевиховують" у так званих "дитячих таборах". Через один із таких пройшла сімнадцятирічна Валерія з Нової Каховки. З ризиком для життя дівчина усе ж повернулася в Україну. Що довелося їй пережити? Далі розповідь її опікунки.
Ольга Тимченко, опікунка Валерії Сидорової:
Це глиняна хата моєї бабусі, якій вже 60 років, і 21 року, як раз перед вторгненням, я повернулася із Києва, бо я розлучилась тоді, і я вирішила її реставрувати, я працюю віддалено, Лєра із Максом, це Лєрин хлопець. Після 5-ї ми йдемо на пляж, і там поки сонце не сяде, в річці просто намагаємось якось прийти до тями, потім повертаємось, щось готуємо, граємо в ігри.
Так у селищі Петрово на Кіровоградщині проводить нинішнє літо родина - Ольга, Лєра та Макс. Сюди вони втекли від шуму та спеки Києва. Прохолода садка та вода, настояна на лимоні та м'яті - їхні маленькі, але справжні радощі.
Валерія Сидорова, жителька міста Нова Каховка:
Місце сили як каже Оля, так це відчувається, а ще тут приємно, що нема города, так, ми кожне літо в цьому городі борсались. Тут круто, село моє, прям атмосфера, в Київ я поки не хочу.
Сільське неспішне життя для Лєри та Макса ніби підсумовують дитинство. Дитинство, яке у них вкрали російські військові.
Ольга Тимченко, опікунка Валерії Сидорової:
Лера з Максимом - такі діти, Лері - 17, Максиму - 18, але він теж сирота з Нової Каховки, вони разом і з перших днів потрапили в окупацію, в обід вони вже побачили триколор над Каховською ГЕС, вони шукали їжу, бо не було їжі, вони займали якісь нескінченні черги, не було можливості купити ліки, все закінчилось, постійні обстріли, в якийсь момент вона просто перестала ховатись від них, відчувати себе, постійно був у вухах оцей дзвін, Слава Богу, що з нею в той момент був Макс, він її відтягував, ховав, розраджував, він її годував, бо вона не могла їсти, у неї пішла така депривація, все, вона здалась. Лєра пережила депортацію в Крим, Макса вивезла сестра-опікунка в Ірландію, Лєру забрали після двох місяців цієї депортації, але Лєра вирішила самостійно повернутися в Україну, хоча в неї на вільній території нікого не було, і Макс заради Лєри також повернувся з Ірландії в Україну.
Зараз Лєра пропрацьовує травматичний досвід російського табору з психологом. І щоб не нашкодити дівчині, про її поневіряння в окупації розказує опікунка Ольга.
Ольга Тимченко, опікунка Валерії Сидорової:
Кожен раз коли вона згадує і занурюється у свою історію, це все одно важко, і вона потім довго відходить. Вона це зробила досить багато разів на дуже потужній аудиторії, у неї був виступ у Вашингтоні, коли вона всьому світові й росіянам в тому числі розповідала свою історію і вимагала допомагати Україні, тільки в такому випадку вона готова пережити цей біль знову. Її історія дуже важка, особливо коли вона розповідає про табір, куди їх привезли й ніхто особливо ними не займався, особливо маленькими дітьми по 5-6 років, вони ходили замурзані, брудні, роздягнені, бо всі збирались на два тижні, а провели там два місяці й більше. У них був педикульоз, не було ліків абсолютно ніяких, дорослих вони не цікавили, їм було головне провести свої лекції, розповісти, поспівати гімн росії, підняти прапор. До них часто приїжджали агітбригади, їх агітували в юнармію, вступати в різні російські виші, приїздили люди, які проводили уроки псевдоісторії, які розповідали, що голодомору не було, Голокост - це також така собі роздута історія, Чорнобильська трагедія також вигадана. Були діти, яких і на підвал відвозили, і це дуже жахливо.
Лєра зробила майже неможливе - вона змогла вибратись з окупації. Для цього онлайн вступила в медичний коледж та сама виїхала з країни-в'язниці, при цьому пройшла кілька фільтрації.
Ольга Тимченко, опікунка Валерії Сидорової:
Їй вдалось переконати цих погранців, що вона на територію вільної країни проїде проїздом забрати документи, у неї була історія, дуже розумна дитина, це просто диво, що вони її пропустили, саму дитину неповнолітню. Дві години з сумками йшла, із сумками через цю нейтральну заміновану зону, от і потім вже коли вона побачила український прапор і військових в пікселі, то вона заплакала.
Вже після цього Лєра познайомилась із сорокарічною Ольгою - журналісткою, дитячою письменницею та комунікаційницею благодійного фонду "Голоси дітей". Коли Ольга запропонувала дівчині стати її офіційним опікуном, та одразу погодилась.
Ольга Тимченко, опікунка Валерії Сидорової:
Вона не може виїхати за кордон без дозволу мільйона інстанцій, вона не може покинути місто без дозволу цих інстанцій, вона не може сама обрати собі лікаря, тобто вона під опікою держави, і нею опікується дуже багато людей, які в курсі всіх подробиць, навіть інтимних, її життя. Думаю, що я для неї швидше така старша подруга, опорний дорослий.
Валерія Сидорова, жителька Нової Каховки:
В Олі мене зачепило те, що вона дуже щира, і вона не виглядає як людина, котра як до цього в моєму житті були люди, які просто кидали обіцянки й просто йшли, вона відповідальна, доросла і відповідаюча за свої слова. По-перше, я почала реагувати по-іншому на будь-які стресові події, я це відмічаю, і плюс я почала на себе дивитись з позитивної сторони, бо підкреслювати мінуси може кожен, а підкреслювати щось добре і розкрити в тобі якісь такі напрямки - це також потрібно вміти, Олі це вдається.
Щомісяця до фонду "Голоси дітей", де працює Ольга, звертаються за допомогою більше тисячі дітей, які пережили окупацію чи депортацію.
Ольга Тимченко, опікунка Валерії Сидорової:
Дітям цим потрібно найперше - де жити, за що жити, за що вчитися, їм треба стояти на ногах і самостійно будувати свої життя, їм не треба оці окремі табори, куди їх хочуть зараз після депортації, звідки вони повертаються, їх хочуть на реабілітації теж в якісь закриті, окремі табори, їм це не треба, я бачу, що їм важко взаємодіяти зі звичайними підлітками, які не пережили цього, тому що ці діти набагато старше, от тут треба думати, яке ком'юніті створювати. Перед нашою державою багато викликів, бо цих дітей росіяни викрали офіційно 20 тисяч, а неофіційно сотні тисяч.
Відчайдушний та надхоробрий шлях Лєри додому в Україну - винятковий. Загалом від початку повномасштабного вторгнення повернути з країни-тюрми росії вдалось лише сімсот п'ятдесят вісім дітей.
