Навчився домовлятися зі смертю: історія бійця [ Редагувати ]
Він навчився домовлятися зі смертю і каже: більше її не боїться. Володимир Кушнір на війну пішов добровольцем у 24 роки. Він мчав під ворожими кулями, щоб вчасно довезти поранених побратимів. Щоразу ризикував життям, але жодної миті не пожалкував. На Курщині ворожий дрон відстежив воїна. Внаслідок поранення боєць втратив ногу, але не силу духу. Історія незламного бійця у матеріалі Ольги Лучек.
6 серпня 2024 року. Українські захисники перетнули кордон поблизу міста Суджа. За кілька днів бійці вже контролювали кілька сотень квадратних кілометрів. Це перша українська загальновійськова операція на прикордонній території росії з початку повномасштабного вторгнення.
А це вже вересень. П'ятниця, 13-те. Бійці вирушають на позиції. Водій Володимир Кушнір. Йому - 24. Він щосили тисне на газ, щоб проскочити крізь усі ворожі засідки.
Володимир Кушнір, військовослужбовець:
Ми поїхали там по запчастини, я ще за 20 секунд до того вже зняв відео з машини, що на дорозі машин все більшає підірваних, їдемо, ну, і тут звук, контузія, одного дивлюся, ну, все, вже подумав, він вмер на місці, але бачу, що шевелить губами, хлопці його витягли, ми зайшли в якийсь двір, я йому перемотав голову, і нас врятувало те, що стабік був близько, метрів 200, ми його занесли.
Не втрачаючи й хвилини, Володимир вирушив по іншу автівку, щоб евакуювати поранених. І знову українські захисники потрапили під приціл ворожого дрона.
Володимир Кушнір, військовослужбовець:
Я давай тікати від нього, якийсь звук ззаду почув, думав, що це він, але я не збавляв, прямо по полю їхав, тут наш двір, ми тут живемо, але нам треба було вийти на зв'язок, доповісти за пораненого, ну, і ми туди, і буквально 50 метрів не доїхали, він догнав і прямо в кришу от так над вухом, я спочатку подумав знов пощастило, цілий, зупинив машину, опускаю голову, а ноги нема. Ні, цей раз не пощастило.
Допомогу Володимиру вже не міг надати ніхто, довелося самотужки накладати турнікет. А далі очікування… Боєць пригадує, як очах потемніло, і майнула думка: може, не варто й боротися. Але то була лише мить слабкості.
Володимир Кушнір, військовослужбовець:
Ну, я от так ту ногу, вона висіла на куску шкіри, от так її збираю, сідаю в машину якось, тримаю, біль страшна була, доїхали, дивляться, хто тяжчий, в мене тільки нога, а в іншого весь корпус, беруть його, я чую, що знову дрони жужать, кричу: заносьте бистріше всередину - занесли, а потім почали стабілізувати стан, велика втрата крові була.
Володимир тоді втратив ногу вище коліна і мав осколки по всьому тілу, але духом не занепав.
Володимир Кушнір, військовослужбовець:
На стабіку мені медсестра каже: самий хороший пацієнт - мене похвалили навіть там, я мовчав просто, там хлопці кричали, там страшно.
В нозі залишилися осколки й часом турбують, але Володимир вперто проходить реабілітацію. У планах хлопця - підкорити Говерлу.
Володимир Кушнір, військовослужбовець:
З перших днів як зробили операцію, зашили, воно гарно заживало, слава Богу все добре, мені не робили додаткових операцій, не було погіршень, і все добре.
А ще Володимир міркує, як допомагати побратимам на фронті. Каже, люди не мають забувати, що війна безжальна і триває з великими втратами.
Володимир Кушнір, військовослужбовець:
Треба, щоб люди наші розуміли, що йде війна, от перший приклад навіть те, що в черзі не пропускають, а якби люди розуміли, хтось йшов би воювати, хтось скидав би гроші й так далі, і хоч чимось допомагали, було б краще, дуже малий відсоток розуміє, що в нас робиться, бо це десь там, це десь далеко, воно нас не стосується, але просто люди не розуміють, що відбувається, коли заходить ворожа армія.
