Втратив ногу, але не силу духу: історія воїна [ Редагувати ]
Намагався не знепритомніти, щоб мати змогу покликати на допомогу. Дмитро за позивним "Тихий" воював на запеклих Донецькому та Харківському напрямках. Провів там чимало успішних операцій. Не раз руйнував плани ворога і не давав прорватися. В одному з таких боїв унаслідок осколкового поранення Дмитро втратив ногу. Нині боєць на реабілітації. Історія відважного воїна - у сюжеті Ольги Лучек.
Дмитро, пересуваючись на милицях, пригадує один з запеклих боїв на Куп'янському напрямку. В пам'яті відтворюється кожен вихід на бойові позиції, боєць важко зітхає, пережите і досі не відпускає.
Дмитро, військовослужбовець:
Я стояв на достатньо такій потужній зброї, на кулеметі, я вважаю, що саме шляхом задавлювання вогнем саме в ту сторону, де було просування противника до нашого спостережного пункту, до нашого окопу, ми успішно відбили ту атаку, було таке, що вони вже могли підходити на відстань кидка гранати, і гранатами закидували, але слава Богу ми відбили їх напад.
До війни Дмитро працював вчителем фізики у Харкові. Та коли почалося повномасштабне вторгнення долучився до Збройних сил України. Його молодший син Захар тільки-но народився.
На фронті відстань до ворожих позицій часом була до кількох десятків метрів. І лише завдяки тому, що наші бійці зберігали холодний розум, вдавалося передбачати дії окупантів.
Дмитро, військовослужбовець:
Коли летить все: міномет, ствольна артилерія, коли летять дрони, коли летить отруйний газ, скидають ВОГи - і за певну одиницю часу це в рази перевищує звичайну норму, то це буде штурм.
Так сталося і 28 червня 2024 року. На одному з Донецьких напрямків три дні ворог бив з усього можливого озброєння. Дмитро з побратимами гідно давали відсіч. Та через обстріли хлопці залишилися без зв'язку, потім почалася атака із неба.
Дмитро, військовослужбовець:
Ми прислухались, чи немає ніде дрона, чи в небі немає руху, якихось жужань, переконавшись, що все тихо, ми вийшли й почали рух до нового спостережного пункту. Дрона було не чути, бо він не летів, він просто завис у повітрі, він вже ждав.
Ворог скинув вибухівку. Осколками поранило всіх на позиції, Дмитро відчув, що втрачає кров нижче коліна.
російські дрони чатували й далі, тому боєць переповз ближче до лісу і наклав собі турнікет.
Дмитро, військовослужбовець:
Я розумів, що поки ці дрони ворожі висять, звичайно, що евакуації не буде, нас звідси ніхто не забере, і втрачати свідомість не можна. Бо коли настане момент евакуації, треба буде якось подати сигнал, де ти знаходишся, коли я уже починав засипати, я згадав слова коханої дружини, казала, не дай Боже там загинеш, я тебе найду на тому світі, у будь-якому випадку ти маєш вернутися додому, в тебе двоє дітей, ця думка не давала мені втратити свідомість.
Ті півтори години здавалися вічністю, аж раптом Дмитро зрозумів, евакуаційна група вже неподалік. Йому вдалося з останніх сил покликати на допомогу, і вже в авто він втратив свідомість на кілька діб. А як тільки прийшов до тями у госпіталі в Дніпрі, то вийшов на зв'язок з рідними.
Дмитро, військовослужбовець:
В мене не було ні документів, ні телефону для зв'язку, я попросив у медсестри телефон подзвонити рідним, номер дружини пам'ятав: алло, привіт, вона: слава Богу, ти де пропав, каже, я вже чую щось не добре. Кажу: я трошки поранений, але живий. Все буде добре, не переживай.
Дмитро зізнається: у ті страшні хвилини, коли життя висіло на волосині, відчував сильну підтримку рідних.
Дмитро, військовослужбовець:
Дивився на свої татуювання-вишиваночки, в яких закодовані імена моєї родини, моє ім'я Дмитро, ім'я моєї коханої дружини Анастасії, моєї доньки старшої Олександри, маленького синочка Захара. Вони завжди зі мною.
Дмитро з нетерпінням чекає протезування і робить все можливе аби якнайшвидше зробити перші кроки. Всім пораненим радить не падати у відчай за жодних обставин.
Дмитро, військовослужбовець:
Ніколи не потрібно себе жаліти, ой, я такий нещасний, в мене поранення, залишився без ноги, без руки, без пальця, це не правильно, мотивація має йти від іншого, я живий, в мене є для кого жити. В мене є мама, дружина, бабуся, донька, син, ну не важливо, є для кого далі жити, це найважливіший стимул. І дуже важлива також підтримка і самих близьких...
